Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 28, 2021

Як провалилася спроба запобігти розпаду «Імперії зла»

Автор:

|

Серпень 16, 2021

|

Рубрика:

Як провалилася спроба запобігти розпаду «Імперії зла»
Члени ДКНС

Радянський Союз зник не через ДКНС, а незважаючи на його спроби врятувати СРСР.

Напередодні краху
Державним комітетом із надзвичайного стану (ДКНС) проголосили себе 18 серпня 1991 року: Геннадій Янаєв, віцепрезидент СРСР; Валентин Павлов, прем’єр-міністр; Володимир Крючков, голова Комітету державної безпеки; Борис Пуго та Дмитро Язов, міністри внутрішніх справ та оборони відповідно; Олег Бакланов, заступник Ради оборони; Олександр Тізяков, голова Асоціації державних підприємств та об’єднань промисловості, будівництва, транспорту й зв’язку; Василь Стародубцев, голова Селянського союзу. Михайла Горбачова, президента СРСР, вони оголосили хворим, але насправді той, як зізнався згодом Олег Шенін, тодішній секретар ЦК КПРС, «був у курсі всіх справ ДКНС від самого початку, але не хотів залишати письмових слідів».
Коли 22 серпня 1991-го слідчий запитав Язова «Чи не через проєкт нового союзного договору створили ДКНС?», той відповів: «Звісно. Ми були не задоволені цим проєктом. І ми знали, що держава розпалася б».
У газеті The New York Times тоді констатували: «Усунення Горбачова відбулося, вочевидь, невипадково напередодні підписання союзного договору, призначеного на 20 серпня. Згідно з ним значна частина влади мала перейти від центрального уряду республікам».
Для його підписання, як згадував Горбачов, «усе було готово — столи розставлені». Але пролонгувати СРСР відмовлялося тодішнє керівництво України. Спровокував їх до цього Борис Єльцин, котрий, змагаючись за владу з Горбачовим, переконав 12 червня 1990 року депутатів Верховної Ради (ВР) Росії, головою якою був тоді, ухвалити Декларацію про державний суверенітет найбільшої республіки СРСР. Аби не бути обділеними при переділі союзної власності, такі ж декларації ухвалили ВР інших республік (крім прибалтійських, які проголосили відновлення своєї незалежності).

Пат Союзу
16 липня 1990 року комуністична більшість ВР України теж проголосувала за ухвалення Декларації про державний суверенітет. Перший секретар Миргородського міському Компартії навіть пропонував проголосити повну державну незалежність України.
Українська декларація була найрадикальнішою серед ухвалених республіками СРСР — проголосила «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», «самостійність у вирішенні будь-яких питань свого державного життя», «верховенство Конституції та законів республіки на своїй території». І передбачала, що Україна «самостійно створює банкову (в т. ч. зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за необхідності запроваджує свою грошову одиницю» й «має право на власні Збройні сили».
Це була, по суті, програма унезалежнення України. Декларативними, даруйте за тавтологію, республіканські декларації були лише на перший погляд — позаяк їхні положення не узгоджувалися з договором 1922 року про утворення СРСР і позбавляли його легітимності, Горбачов ініціював підготовку до укладення нового союзного договору. У листопаді 1990-го ВР СРСР опублікувала його проєкт, який проголошував республіки суверенними державами, але верховенство отримували союзні закони.
Але про те, що керівництво України відстоюватиме положення Декларації про її державний суверенітет, свідчили його підписи під щоразу сміливішими документами. Олександр Мороз, керівник комуністичної більшості українського парламенту, констатував 24 серпня 1991 року: «Пат союзному договору поставили ми».
Зокрема, 24 жовтня 1990-го положення Декларації про державний суверенітет України про верховенство республіканських законів над союзними внесли в Конституцію УРСР. А в березні 1991 року 80,2 % учасників республіканського опитування проголосували за її перебування «в складі Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України».

Виповзання з імперії
21 червня 1991-го ВР України припинила дію на її теренах ст. 8 закону СРСР про союзний бюджет. 4 липня ухвалила «Програму надзвичайних заходів зі стабілізації економіки України», якою призупинила дію на території УРСР низки законів СРСР, указів його президента та постанов союзного уряду.
5 липня ухвалила закон про порядок дії на теренах УРСР законів СРСР про податки з підприємств та організацій — фактично перший власний податковий закон. 19 червня ухвалила Концепцію нової Конституції УРСР, яка повністю виходила з ідей і норм Декларації про державний суверенітет. Щодо майбутнього СРСР у Концепції була лише фраза про право українського народу самовизначитися з входженням у Союз Незалежних Держав, у т. ч. як необхідність такого входження, так і його умови.
5 липня 1991 року ВР України ухвалила закони «Про заснування поста Президента Української РСР» і внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України», «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР».
16 липня Леонід Кравчук, тодішній голова ВР України, заявив: «Важливими, складними сторінками у національно-визвольному творенні в Україні стали Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка». За словами історика Станіслава Кульчицького, «комуністична більшість у ВР приміряла на себе антирадянські шати УНР».
Члени ДКНС не сумнівалися, що позиція керівництва ВР України під час підписання союзного договору «загрожує цілісності СРСР». Тож 19 серпня 1991-го емісар ДКНС — заступник міністра оборони та головнокомандуючий сухопутними військами СРСР Варенніков і голова КДБ зажадали від Леоніда Кравчука, погрожуючи введенням у Київ, Львів, Тернопіль та Івано-Франківськ військ, «прийняти правильну позицію» й «змінити свій особистий курс і курс Верховної Ради».
Попри застереження, які викликала тоді в опозиційних українських колах стримана поведінка Кравчука, той вимоги ДКНС ігнорував. А коли той припинив існування, скористався ситуацією хаосу в СРСР, аби проголосити разом із націонал-демократами та партократами цілковиту незалежність України від Москви.

На барикадах
Українці 1991 року стали «ліквідаторами» не лише СРСР, а й його рятівника ДКНС — спільно з десятками тисяч москвичів і тодішнім уже президентом Росії Єльцином, який 19 червня намірявся просити притулку в одному з іноземних посольств у Москві. Але вирішив очолити спротив ДКНС після того, як дізнався від депутата ВР Росії — українця Сергія Станкевича, що до нього додзвонився з Києва його спільний знайомий із черговим командного пункту однієї з армій протиповітряної оборони старшим лейтенантом, українцем Валентином Хрупалом.
Той, прослуховуючи перемовини військових, повідомляв, що президент СРСР — здоровий, позаяк прогулюється пляжем, але його літак і гелікоптер заблокували, а президентську дачу на мисі Сарич у Криму оточив підрозділ спецпризначенців.
Саме ця інформація не лише переконала Єльцина, що у віцепрезидента СРСР Янаєва й інших членів ДКНС немає жодних підстав керувати державою «на час недуги президента», а й дозволила згуртувати навколо себе десятки тисяч москвичів. А головне — саме ця інформація зупинила військовослужбовців від значно більшого кровопролиття, ніж відбулося у серпні 1991-го.
Адже оборонці будівлі ВР Росії навряд чи стримали б тоді штурм, якби наказ ДКНС здійснити його справді виконували, а не імітувала переважна більшість військовослужбовців інтернаціональної за складом радянської армії, серед яких, звісно ж, були українці — як солдати, так і офіцери. Воювати за імперію та комуністичний режим вони бажання не виявили. Тим паче, що вхід до парламенту їм перегородили здебільшого беззбройні люди.
Зокрема, це були українці. Причому не лише в складі тієї сотні захисників, яка мала назву «українська». Приміром, Тарас Чорновіл (тоді — депутат Львівської обласної ради, а потім і Верховної) розповідав, що особисто він зайняв оборону там, де йому вказали москвичі.
Попри те, що віцепрезидентом Росії був тоді генерал Олександр Руцкой, військове керівництво оборонцями здійснював не він (позаяк його компетенція обмежувалася авіацією), а армійський генерал-українець Костянтин Кобець. А правим флангом оборони будівлі ВР Росії командував капітан І-го рангу Ковальчук із Чернігівщини.
Генерал Олександр Цалко, зірвавши голос, змусив демонстрантів зімкнутися й не пропустити до парламенту батальйон десантників на чолі з генералом Олександром Лебедем. Та й на танках, які перейшли на бік захисників будівлі ВР Росії майоріли, зокрема, й два синьо-жовті національні українські прапори.
Як повідомляв «Міст», українці не планували свою державу.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online