На початку літа 1945 року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемошу, вишукували бункери та криївки. У лісі «совіти» натрапили на ведмедицю з малям. Коротка кулеметна черга — і солдати вже смакували ведмежатиною, нашвидкуруч спеченою на вогні. Гуцули, до речі, ведмежого м’яса не їдять через одвічне табу.
Перелякане ведмежа втекло. Його ніхто й не переслідував.
Через кілька днів голодне та знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало матір, знайшла у лісі повстанська боївка «Хмари». Знаючи, що одиноке звірятко загине, повстанці взяли його до себе. На постої «Сибіряк» (кулеметник Василь Білінчук) спробував нагодувати ведмежа пляшкою молока, і це йому вдалося.
Харчові отримали суворе розпорядження — щоденно постачати боївку свіжим молоком. Ведмедик оклигав і прикипів до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжуючи боївку в непростих переходах. За звичайного життя ведмеді, в основному, харчуються рослинною їжею. Але повстанський їв те, що й партизани: хліб, кулешу, солодке та кисле молоко.
Та через півроку прийшла зима й ведмежа стало впадати у сплячку. Аби не залишати товариша, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів. Із цього періоду збереглося дев’ять унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться й уже доволі великий ведмідь. На щастя, кремезний «Сибіряк» (псевдо отримав через втечу зі заслання в Сибіру) мав справді сибірське здоров’я, носив не лише молодого ведмедя, а ще й кулемет Дегтярьова.
Василь Білінчук загинув 1952 року, важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26. Того ж року в нього народився син — відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів «Залізна сотня» та «Нескорений».