Новини для українців всього свту

Monday, Jun. 14, 2021

«Велика вітчизняна війна» завершилася в Україні… 2015-го

Автор:

|

Травень 07, 2021

|

Рубрика:

«Велика вітчизняна війна» завершилася в Україні… 2015-го

Верховна Рада України (ВРУ) «декомунізувала» Другу світову аж через сім десятиліть після неї.

Санкція на бійню
22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй проголосила 8 травня Днем пам’яті та примирення, присвяченим жертвам Другої світової війни і приуроченим до капітуляції нацистської Німеччини 1945-го. Натомість в Україні він став офіційним щойно 24 березня 2015 року — згідно з указом №169/2015 тодішнього президента Петра Порошенка «Про заходи з відзначення 2015-го 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни».
Цей документ не довго суперечив ухваленому ВРУ 2000-го закону «Про увічнення перемоги у Великій вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Бо 9 квітня 2015-го парламент ухвалив закон «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 рр.», який офіційно скасував в Україні так звану Велику вітчизняну війну, яку вигадали в СРСР, сепаратно вичленивши її з Другої світової.
Але навіщо? Аби відхреститися від ганебної правди, що керівництво СРСР розпочало Другу світову спільно з нацистською Німеччиною. Адже наказ про початок тієї війни — вторгнення до Польщі — Адольф Гітлер наважився підписати лише після гарантій керівництва СРСР, що воно не лише не перешкоджатиме аґресії нацистів, а й візьме у ній якнайбезпосереднішу участь.
Дізнавшись, що глави німецького та радянського зовнішньополітичних відомств — відповідно, Йоахім фон Ріббентроп і В’ячеслав Молотов —23 серпня 1939 року в присутності Йосифа Сталіна підписали пакт про спільне розчленування Польщі, Гітлер верещав: «Тепер увесь світ у мене в кишені!».
А своїх генералів запевнив, що розпочне війну тому, що убезпечив Німеччину від зіткнення з СРСР та економічної блокади західними державами. Позаяк домовився ще й про постачання з СРСР і транзитом через його територію продовольства та таких стратегічних вантажів, як нафта, залізна руда, кольорові метали, каучук тощо.

На боці Гітлера
Сталін також запевнив 19 серпня 1939-го на засіданні політбюро Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків), що лише договір про ненапад між СРСР і Німеччиною спонукатиме Гітлера напасти на Польщу попри те, що її суверенітет обіцяли боронити Велика Британія та Франція. І що всі ті країни необхідно втягнути у світову війну, аби, дочекавшись їхнього виснаження, встановити у них більшовицькі диктатури.
Навіть один тільки факт постачання Німеччини нафтою спонукав британців готувати свою авіацією до бомбардування родовищ енергоносіїв навколо радянських тоді міста Баку та порту Батумі, де «чорне золоте» завантажували у німецькі танкери. Втілити цей план у життя завадило лише вторгнення Гітлера в СРСР.
Але виснаженню своїх опонентів СРСР сприяв не лише своєю стратегічною сировиною. 1940 року англійські засоби масової інформації повідомляли про те, що німецькі літаки скидають на Лондон бомби з радянським маркуванням. А британські океанські конвої торпедували німецькі підводні човни, які базувалися в Мурманській області СРСР.
Радянські криголами розчищали в Арктиці шлях крейсерам нацистів у Тихий океан, аби топити там британські кораблі. А гітлерівські судна, пошкоджені британцями, латали в радянських доках. Та й екіпажі німецьких есмінців, потоплених британцями, поверталися додому залізницями СРСР.
А позаяк гітлерівські воєначальники зізналися в мемуарах, що їхнім дивізіям бракувало боєприпасів навіть на вересневу кампанію 1939-го, то якби не аґресія СРСР проти Польщі, Друга світова могла завершитися ще впродовж свого першого місяця. Адже вже 7 вересня 1939 року генерал Франц Гальдер нотував у щоденнику: «Поляки пропонують розпочати перемовини. Ми до них готові на таких умовах — розрив Польщі з Англією та Францією; залишок Польщі буде збережений; район від Нарева з Варшавою — Польщі; промисловий район — нам; Краків — Польщі; північна окраїна Бескидів — нам; області Західної України — самостійні».

Шантаж самостійністю
Так званий визвольний похід Червоної армії на Захід України розпочався 17 вересня 1939 року лише після того, як за два дні до цього посол Німеччини у Москві Шуленбурґ промовив на авдієнції у глави зовнішньополітичного відомства СРСР Молотова кілька «заповітних слів». Гітлерівський дипломат тоді пригрозив: якщо СРСР не введе війська в Наддністрянщину та на Волинь, то там «виникне політичний вакуум і можуть скластися умови для проголошення самостійності України».
То був не перший випадок шантажу німцями Москви можливістю відновлення української держави. Про те, що СРСР не лише воюватиме проти нацистів, а й готовий до спілки з ними, Сталін уперше заявив у присутності німецького посла на з’їзді очолюваної ним партії 10 березня 1939-го. Тобто відразу після того, як берлінська преса запевнила світ, що нацисти — не проти незалежності Карпатської України.
І лише у відповідь на заяву Сталіна Гітлер санкціонував 14 березня 1939 року анексію Закарпаття німецьким сателітом — Угорщиною. Ба більше — саме несамостійність України була однією з причин, що спонукали нацистів до Другої світової війни. Той факт, що Польща та СРСР позбавили українців незалежної держави та піддали їх «пацифікаціям» і голодоморам, наштовхував гітлерівців очікувати якщо не спілки з українцями у війні з їхніми кривдниками, то, принаймні, пасивності у ній.
Але Гітлер розігрував «українську карту» лише доти, доки не змусив нею Сталіна до спільної аґресії проти Польщі. А після нападу на СРСР його сподівання на незацікавленість українців у боротьбі на боці Москви справджувалися лише доти, доки нацисти не вдалися до несамовитих грабунків і терору проти цивільного населення. Відтак, проти Сталіна воював у 1941-1945 рр. приблизно 1 млн громадян СРСР. У т. ч., за даними німецьких архівів, — більше 300 тис. росіян і 200 тис. українців.
Бо, задкуючи 1941 року аж до Москви, червоноармійці нівечили Україну не менше, ніж нацисти — застосувавши проти них тактику «випаленої землі», знищували все, що не встигали вивезти. Зокрема, підірвали в Дніпропетровську хлібокомбінат із його пекарями! Спалюючи, зокрема, зерно, прирікали до голоду тих, кого потім змушували зізнаватися у анкетах: «Чи проживали під німецькою окупацією?».

Розплата за наївність
Тож не дивно, що в Україні після її окупації німцями залишилося 5,6 млн військовозобов’язаних. На Луганщині на Климівський призовний пункт прийшли лише 18 % приписаних до нього, на Артемівський — 10 %. У Харківському військовому окрузі — 43 %, але невдовзі з Ізюмського райвійськкомату утекли 45 % із них, зі Сталінського — 35 %, із Чугуївського — 30 %.
Українці не мали підстав вважати Другу світову спільною з росіянами «Великою вітчизняною» ще й тому, що, як зізнався 1954 року керівник радянських карателів Лаврентій Берія, поразки улітку 1941-го змусили «визволителя» України, Білорусі та Прибалтики Сталіна запропонувати їх… Гітлеру взамін за примирення між ними.
А об’єднавши в ході Другої світової переважну більшість українських земель, Сталін усе ж передав Польщі столиці руських князівств Холм і Перемишль, Білорусі — Берестейщину, а Молдові — Придністров’я. І залишив Чехо-Словаччині Пряшівщину, а Румунії — Марморощину.
Навряд чи визволенням можна назвати й той факт, що українців, мобілізованих у червоноармійці в 1943-1944 рр., посилали прокладати собою проходи у мінних полях. А надто багатьох бранців гітлерівських концтаборів були негайно ж відправлені радянськими «визволителями» до Сибіру та за Полярне коло.
Олександр Довженко нотував 6 червня 1942 року в своєму «Щоденнику»: «Мені трудно буде радуватися перемозі. Образ нещасної моєї України, на полях, і на костях, і на сльозах і крові якої буде здобута перемога, заслонив уже в моїй душі все». 24 липня 1945-го Довженко писав: «Був учора на параді Перемоги на Красній площі. Маршал Жуков прочитав урочисту та грізну промову Перемоги. Коли згадав про тих, що впали в боях в величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Оглянувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв. Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. Було сказана ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили, про них згадали як про поняття. Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки».
Тож 8 травня справді повинен бути Днем пам’яті, а не перемоги.
Як повідомляв «Міст», марш до річниці створення дивізії «Галичина» викликав неґативну реакцію.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online