Новини для українців всього свту

Saturday, Jun. 19, 2021

Український Клондайк

Автор:

|

Жовтень 01, 2015

|

Рубрика:

Український Клондайк
Більшість галицьких свердловин розроблялася примітивним способом

Більшість галицьких свердловин розроблялася примітивним способом

У вересні 1880 року австро-угорський імператор Франц-Йосиф прибув із візитом у Галичину, де він не був 30 років. У Самборі його зустрічали кантатою, написаною спеціально для такої події.

Кожен охочий міг зайнятися нафтою
Трохи раніше імператор, мабуть, уже стомлений банкетами в кожному з міст, де доводилося бувати, провів півтори години на нафтових й озокеритових шахтах Борислава. Це було перше й єдине промислове підприємство в усьому краї, що потрапило в ретельно сплановану програму візиту монарха. За всіма вінками, прапорами, гірляндами й іншою мішурою проглядалося визнання: нафта з Галичини ставала справою державної ваги. Спеціально для Габсбурга вибудували не тільки тріумфальну арку, а й повномасштабну модель підземної галереї, а також озокеритову шахту в мініатюрі. Вона стояла біля підніжжя павільйону, з якого Франц-Йосиф оглядав Борислав, помережаний вишками.
У 1870-х рр. Борислав давав роботу 10 тис. працівникам, коли населення там було менше 15 тис. У реґіоні було майже 13 тис. точок видобутку нафти. На величезній території кожен міг зайнятися нафтою. Жодних жорстких правил і регламентів не існувало. Ось і тіснилися вишки, видобуваючи три чверті польської нафти і 5 % — світової.
Борислав був єдиним у світі містом, що стояло безпосередньо на нафтовій жилі. Нафта рвалася з надр на волю, покриваючи чорним брудом поля та береги річки Тисмениці. Підземною рідиною, яку називали кип’ячкою або ропою, розпалювали сиру деревину та змащували осі коліс возів. Для таких цілей досить було примітивного способу видобутку: вмочали в ропу джгути з кінського волосу, потім викручували над ямами, куди скидали розпечене каміння.
1840 року Іван Шемелюк здогадався вирити шестиметровий колодязь кип’ячки, найняв кілька працівників і продавав ропу бочками. Він став першим нафтовим магнатом Галичини, але не останнім.

Чорний соціалізм
Як колись у Клондайк за золотом, у Борислав стікалися капіталісти, мрійники та шахраї, наївно вірячи, що саме їм пощастить так само, як інженеру Вацлаву Вольському, уродженцю Бережан. Його шахта «Гуцул» щодня наповнювала 50 вагонів нафти.
Пропахлий ропою Борислав був місцем, де робилися гроші, але не місцем, де вони витрачалися. На його вулицях, які хаотично розросталися, тіснилися дерев’яні бараки з двоповерховими ліжками для робітників. Будинки іноді будувалися у безпосередньому сусідстві зі щілинами, що було небезпечно.
1908-го блискавка влучила в одну з вишок. Пожежа тліла майже місяць, а дим бачили навіть у Самборі, за 50 км звідси. Того ж року під час буріння свердловини компанії Oil City з глибини 1 км вирвався стовп нафти висотою понад 100 м. Природний фонтан давав 3 тис. т ропи щодня, покриваючи чорною плівкою все живе навколо.
Жахи і злидні містечка описали Іван Франко у творах «Боа конструктор» і «Борислав сміється» й інженер нафтових промислів Станіслав Щепановський у своїй епохальній економічній праці «Злидні Галичини в цифрах і програма ефективного розвитку її економіки». Карпатську нафтову жилу називали тоді «галицьким пеклом».
У пеклі були свої щасливчики: за 1909 рік у 30-тисячному Бориславі було продано більше шампанського, ніж у столичному Відні. Саме в Бориславі та Дрогобичі на початку ХХ ст. була найвища у краї концентрація «паккардів», «мерседесів», «фіатів» і «даймлерів» на 1 тис. населення.
Життя простих робітників теж було кращим. На вулиці Стрийській у Дрогобичі з 1909 року працювала Державна фабрика мінеральних олив «Польмін», що незабаром стала найбільшою і найсучаснішою рафінерією в усій Європі.
Близько 2 тис. працівників «Польміну» жили в спеціально побудованому робочому містечку. Й отримували непогані як для Галичини гроші — від 600 до 2 тис. злотих на місяць. Поселення, розташоване неподалік від німецької колонії Найдорф (зараз — Нове Село Дрогобицького району) навіть називали Польміновиці.
Рахунки за газ, світло, каналізацію оплачував завод, як і проїзд автобусами. У містечку були школа, стадіон, басейн, клуб, бібліотека, каплиця і кілька крамниць. По вихідних польміновський оркестр грав біля ратуші старі австрійські марші. У поїздки за покупками або на екскурсії польмінських робітників возили три спеціальні автобуси. Особливо популярними були осінні виїзди в ліси — за грибами.
26 червня 1944-го авіація союзників, яка добивала нацистів, що використовували завод у своїх інтересах, повністю знищила колись передове підприємство. Коли через два тижні в Дрогобич увійшли радянські війська, «Польмін» ще тлів.

Із грязі в князі
Прибували в галицьку Пенсільванію не тільки галичани — нафта вабила всіх. Вільям Генрі Мак-Гарві, канадський підприємець і колишній мер міста з промовистою назвою Петролія 1881 року привіз із собою бури, що сягали кілометрової глибини. У той час найглибшою бориславською шахтою була 150-метрова.
Через півроку йому з напарником, британським інженером Джоном Бергхаймом, удалося пробурити шахту, що давала 30 тис. бар. сирої нафти на день. Ще через рік Мак-Гарві перевіз з-за океану родин, купивши для неї резиденцію у Відні та замок під німецьким Ґьорліцем. До того часу він заробив фантастичну суму — 1,6 млн крон, ставши найвідомішим нафтовим магнатом свого часу.
До 1890-го канадець і британець, вміло лавіруючи серед орди конкурентів, пробурили в Бориславі 370 свердловин, у 329 із яких знайшлася нафта. На них працювали близько 7 тис. осіб. У їхній рафінерії, а також у литовському Маріамполі працювали понад 1 тис. робітників. Свою фірму вони назвали «Галицько-Карпатською нафтовою компанією». Імператор Франц-Йосиф навіть влаштував для канадця спеціальний прийом на честь того, що йому вдалося перетворити Австро-Угорщину з імпортера нафти в її експортера.
Магнатів завжди притягувала аристократія. Мамі, молодша донька Мак-Гарві, 1895 року вийшла заміж за графа Еберхарда Фрідріха фон Цепеліна, племінника знаменитого Фердинанда фон Цепеліна. Пишне весілля у Відні відвідав увесь цвіт європейської аристократії.
«Дольче віту» обірвала Перша світова війна. 1914 року російські війська зруйнували майже всі карпатські підприємства Мак-Гарві. А сам магнат чи то потрапив в австрійський табір для інтернованих, чи то перебував під вартою у власному віденському будинку. Він помер від інсульту у 73 роки.
Дрогобич кінця ХІХ ст. був переповнений кланами нафтопромисловців, котрі то родичалися, то воювали між собою. Ляутербахи, Феерштайни, Ліберманни, Шраєри, Гартенберґи… На прикладі останніх можна відстежити, як чорне золото змінювало долі.
Мойсей Гартенберґ володів у Дрогобичі мало не половиною вулиці. І не тільки там. Село Дубина у Сколівському районі Львівщини зараз туристами не розпещене, а 100 років тому тут зупинялися мандрівники, котрі приїжджали побачити скелі в Бубнищі й Уричі. Серед будинків для курортників найвишуканішими були чотири вілли, побудовані родиною Гартенберґів. А ще йому належав Пасаж у Станіславові — найшикарна крамниця міста.
Мойсей, син корчмаря з карпатського села Рибник, спочатку возив у Борислав і Дрогобич молоко, а його старший брат Лазар торгував лісом. Коли спалахнула нафтова лихоманка, брати спочатку пиляли дрова для вишок, але пізніше вирішили самі видобувати озокерит і нафту. Фінансова моторність дозволила їм купувати одну ділянку землі за іншою, озокерит і нафта лилися рікою. З’явилися впливові партнери по бізнесу.
Конкурувати з фірмою братів Гартенберґів, Гольдхаммерів, Ляутербахів могли тільки великі промислові компанії — Галицький кредитний банк і «Французька компанія».
Грошей вистачало і на благодійність. Гартенберґ заснував фонд свого імені і відкрив 1889-го у Дрогобичі Будинок притулку для старців на 18 місць. Зараз там — бібліотека. Дружина капіталіста, Отілія очолювала міське жіноче товариство. До ювілею Франца-Йосифа 1898 року родина Гартенберґів заснувала єврейський шпиталь.
Не всі діти нафтоторговців продовжували справу батьків. А ось кузени та племінники настільки охоче працювали у багатих родичів секретарями та бухгалтерами, що «Газета Наддністрянська» писала: «Гольдхаммер тримає на робочих місцях тільки рідню, і вона заполонила все місто». Сина Мойсея Гартенберґа Олександра у Відні вважали польським аристократом — цей статус закріпив вдалий шлюб. Олександр щоліта приїздив у Дубину з друзями, щоб відпочити на сімейній віллі.
Усі чотири вілли згоріли 1944-го під час бомбардування. На їхньому місці в радянські роки побудували туристичний комплекс. Усе, що залишилося від Гартенберґів, — будинок у Дрогобичі (зараз там банк), камінь у лісі на могилі улюбленої собаки Мухи, що померла 1935-го, та маловідомий роман Юліана Хіршаута «Єврейські нафтові магнати».

Ірина Пустиннікова, «Кореспондент»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply