Новини для українців всього свту

Monday, Jun. 14, 2021

Царський указ, вартий згадки

Автор:

|

Травень 29, 2021

|

Рубрика:

Царський указ, вартий згадки
Олександр ІІ

Так званий Емський указ запровадили 145 років тому — 30 травня 1876-го, коли цар Олександр ІІ, син Миколи І, продовжувач аґресивної політики свого батька, поїхав до німецького курорту Емс. Подалі від своєї імперії у союзі з Пруссією, придушивши польське повстання 1863 року, запроторивши польських і українських повстанців на тривалі каторги до Сибіру, отримав нагоду безтурботно відпочити, тим більше, що попередній циркуляр Петра Валуєва, міністра внутрішніх справ, від 20 липня 1863-го про заборону друкованого слова в Україні, самодержавець справді міг зітхнути з полегшенням. Ще перед своєю поїздкою до міста Емс, біля Вісбадена, цар призначив трьох міністрів, аби вони, дослідивши та вивчивши становище в Україні, змогли приготувати звіт і проєкт нового царського указу. Після того, коли українці зуміли перебороти Валуєвський циркуляр та відновити український культурний рух, у новому документі йшлося про доповнення заборони всього українського, в т. ч. завезення на територію Російської імперії українських книжок і брошур, надрукованих за кордоном, друк і видання в Росії оригінальних творів і перекладів українською мовою, театральні вистави та читання українською мовою та друкування музичних творів і музичних текстів. Цар підписав указ і ще й додав від себе: «Сповніть ще й з тим, щоб відділ Географічного об’єднання в Києві закрити, і щоб відкриття його знову не могло відбутися інакше, як із мого рішення».
Це Південно-західне відділення Імператорського російського географічного товариства, єдиної російської установи, що діяла в Україні у 1873-1876 рр. з осідком в Києві, яка зуміла розгорнути вивчення історії України та продемонструвати досягнення української науки на третьому з черги світовому Археологічному з’їзді в Києві 1874-го. Цей успіх забороненої української культури, що набув міжнародного розголосу, налякав і розсердив царя. Тому він віддав наказ це Київський відділ закрити.
Щодо заборони друкування українських музичних нот, то цим не дали помилування українській народній пісні, лише в перекладах російською. Емський указ торкнувся композитора Миколи Лисенка (1842-1912). Зібравши й оформивши збірку нот і текстів українських пісень, він подав її до друку, але цензура не це погодилася. Тоді композитор переклав увесь матеріал французькою, і ця збірка вийшла за кордоном. Таким чином він показав світові заборону та спробу русифікації української народної пісні. Історія повісті «Маруся» Марії Маркович із роду Вілінських (Марко Вовчок, 1834-1907) подібна, бо написане нею в Парижі українською мовою, не було можливості друкувати рідною мовою письменниці. Тож вона переклала свою повість російською, й її надрукували в Петербурзі в журналі «Переводи лучших іностранних писателей».
Царський указ заборонив і деякі російські установи, передусім прихильне до українців видання російської газети «Київський телеграф», в якій працювали українські вчені та журналісти. На той царський вирок відреагувала київська «Громада», в діяльності якої брав активну участь Михайло Драгоманов (1841-1895). Того ж 1876-го заборонили й «Громаду», а її члени еміґрували за кордон, й почали видавати свій збірник «Громада» в Женеві за редакцією того ж Михайла Петровича. До речі, справу царських заборон всього українства він виніс на форум міжнародної громадської культурної оцінки. На паризькому міжнародному літературному конґресі виступив на захист української мови та гостро засудив Емський указ.
1930 року в «Державному видавництві України» (Харків-Київ) вийшла друком наукова монографія історика Федора Савченка «Заборона українства 1876 року». На видання цієї праці дала згоду й Академія наук, але сам твір та його автора пізніше знищили. Через рік після появи видання був заарештований і засланий Савченко. Подальша доля Федора, народженого 1892-го, залишилася невідомою, і його ім’я так і не потрапило на сторінки 17-томної Української радянської енциклопедії. Монографію перевидали 1970 року заходами Гарвардської серії українських студій. Московська влада в Радянському Союзі боялася Українського відродження, тому вчинила і з монографією, й її автором, жорстокіше, ніж за абсолютизму та деспотизму дореволюційної імперії. Царі думали, що коли Україну й її народ будуть тримати в ярмі, то вдасться остаточно їх придушеними. Тому слово «Україна» замінив на слово «Малоросія», а питання української мови вважали назавжди розв’язаним.
Новітні вожді дали Україні назву «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР). Вони також впроваджували цензуру, терор, Голодомори, колективізацію, русифікацію, не допускали до друку значну частину праць українських класиків, забороняли публікувати всілякі «недостойні», на їхню думку, видання, викреслювали імена з нашої історії, літератури тощо, розстрілювали в урочищі Сандармох 1937-го представників української інтелігенції та тисячі в’язнів Соловецьких таборів, тобто тих, кого потім назвали «розстріляним відродженням», переконували, що радянська мова — це російська і тільки російська, заганяли у в’язниці, концентраційні табори або психіатричні лікарні, садили за ґрати, вчили бути вірними ідеалам соціалізму та комунізму, репресували чесних, справедливих, волелюбних, мудрих і творчих людей, зневажали духовне життя українського народу і напоювали його атеїзмом, нещадно експлуатували українське селянство та природні ресурси України, продовжували чинити безупинний геноцид, безпідставно виганяли з інститутів студентів і викладачів, забороняли співати наш національний гімн «Ще не вмерла Україна», заганяли всю Україну в ярмо, з якого вона ще й до сьогодні повністю не звільнилася. Ці та багато їм подібних «ґвалтування» і про різні насильства українці повинні пам’ятати, не забувати і не пробачити.
З появою одного з найганебніших указів російського уряду в історії українсько-московських взаємин, наповнених обманом, злочинами, недотримання договорів тощо, відбулися різні акції, передусім публіцистичні. На цей указ відреагували понад 20 найвидатніших осіб західноєвропейського наукового, політичного та літературного світу, та виявили свої симпатії до українського народу в його боротьбі за свою державність. Одним із перших учених, який протестував проти варварського указу російської влади 1876-го, був французький науковець Анатоль Леруа-Больє. 1877 року він опублікував свою статтю в найповажнішому часописі того часу «Ревю де монд», і таким чином став речником у всьому культурному світі проти такого атентату на найсвятіше право народу, вільно вживати свою мову. До захисту українського народу його привело знайомство з проф. Драгомановим та часті відвідини його в Парижі. Проф. Больє згадував, як за його намовою та постійними нагадуваннями, українськими справами займалися учені його спеціальних студій. Французький політик Жорж Вайль, президент секції історії Інституту політичних досліджень у Парижі, писав: «Указ від 30 травня року має за собою бодай одну заслугу: прочитавши його хоча б один раз, не можна сумніватися в його значенні — він не намагається ховати свою правдиву мету за гарні фрази. А в щиро брутальний спосіб оповіщає свою мету і проголошує кількома сухими реченнями офіціальний смертельний засуд української мови. Це немов меч ката, що стинає народові голову у моральному значенні. Сьогодні ж російський комітет міністрів мусить визнати сам, що цей указ — антикультурний. Година справедливості, здається, вибила вже й для українців. Я вірю, що указ 1876 року незабаром стане тільки немилим спомином, лихим сном, із якого український народ, якого ніщо не змогло зломити, що його голос і протест не далися нічим здавити, заслужив собі на те, щоб ХХ ст. полегшило нарешті його тяжку долю». Д-р Адольф Гедін, великий гуманіст і посол до шведського парламенту, також прихильник українського народу, дізнавшись про цей указ, прокоментував: «Цей зовсім ясний намір інтелектуальних утисків українського народу… вважаю страшним, безкрайнє нелюдським і таким, що може гірко відбитися на багатьох поколіннях… До чого має довести та кара, що її накладає указ із 1876 року? Грозити пригніченню багатомільйонного народу, що означає загрозу цивілізації неоціненною втратою. Силоміць накинена одновидність вбиває інтелектуальну незалежність, живучість моральних сил, запроторює одне з творчих багатств людської культури і не дозволяє вільний розвиток усього того, що творить націю, робить її можливою працювати для загального добра цивілізації та для людського поступу». Письмових відгуків про царський указ 1876 року було значно більше. «Декрет 1876 року, тобто заборона української мови є більше, ніж жорстокістю і злочином. Це калічення українського народу», — заявив шведський депутат Едуард Ваврінський.
Як повідомляв «Міст», Валуєвському указу виповнилося 155 років.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online