2-17 жовтня 30 років тому студентська акція громадянської непокори київській площі Жовтневої революції, перейменованій 1991-го на честь цієї події на Майдан Незалежності, неабияк наблизила незалежність України.

Мали б «рівноправний»
Та акція більше відома, як студентське голодування. Та позаяк у ній брали участь не лише студенти, крім голодування в її рамках відбувалися ще й грандіозні демонстрації, мітинґи та страйки, то справедливішою буде інша її назва — Революція на граніті.
Тим паче, що, як вважає політолог Кость Бондаренко, коли б її не було, то ми мали б зараз не незалежну Україну, а «рівноправний Союз братніх народів». А багато хто вважають, що саме та акція й дала привід керівництву України зволікати з підписанням нового союзного договору, спонукавши комуністів-«яструбів» до путчу, який закінчився проголошенням незалежності нашої країни.
«Це була революція свідомості. Народ усвідомив, що, по-перше, режим не такий сильний і монолітний, як може здатися, якщо він відступає перед 17-20-річними юнаками, а по-друге, народ усвідомив, що вже можна було ставати патріотами та українцями», — запевняє п. Бондаренко.
Ініціював ту революцію Олесь Доній, голова Київської філії Української студентської спілки (УСС), улітку 1990-го на святкуванні 500-річчя козацтва в Запоріжжі. Тоді його ініціативу оприлюднив на мітинґу В’ячеслав Кириленко, голова секретаріату УСС, котрий згодом став віцепрем’єром України. Раду голодуючих очолили три співголови від центру, заходу та сходу України — відповідно, Доній і лідери Львівського Студентського братства та філії УСС у Дніпродзержинську Маркіян Іващишин і Олег Барков відповідно.
Перший із них згадував: «Найперше, що рухало нами — це, звісно, ідея незалежності для своєї країни. Ми були налаштовані на серйозну, довготривалу боротьбу та знали, що може чекати будь-яка небезпека. Першу листівку я написав сам і вніс туди дві вимоги — націоналізація майна Комуністичної партії України (КПУ) та ВЛКСМ та перевибори Верховної Ради (ВРУ) на багатопартійній основі. Вночі зібралося керівництво і наступного дня з’явилася третя умова — протест проти підписання нового Союзного договору. А потім, за кілька днів, приїхали львів’яни і додали ще два пункти — юнаки-українці мають служити на території України, а голова Ради Міністрів має піти у відставку».
Серед голодуючих були представники 24 міст. Студенти, як свідчив учасник Олег Хавич, «за власні кошти не тільки купували намети й інше спорядження, а й квитки на потяг — тому що в перші дні більшість голодуючих були студентами зі Львова й інших міст Західної України (кияни в масі приєдналися пізніше, проте без них акція ніколи не досягла б успіху)».
Руйнації наметового містечка міліцією перешкодила президія Київської міської ради, дозволивши проводити несанкціоновані заходи на чотирьох площах столиці. Тоді міліція спробувала «зачистити» наметове містечко, збрехавши, що у ньому заклали вибухівку. Та коли голодуючі вийшли з наметів для їхнього «розмінування», містечко взяли в кільце його тисячі добровільних охоронців-киян.

Недоперемога
У ВРУ депутати-комуністи реготали у відповідь на повідомлення про те, що голодуючі вже потрапляють до реанімації. «Був десятий день голодування і не було жодної реакції. Тоді майже половина звернулися з ідеєю про самоспалення», — згадував п. Іващишин.
В останні дні акції студенти захопили два корпуси Київського університету. А за тиждень після початку голодування його учасників підтримали страйки студентів, шахтарів і робітників по всій Україні.
Коли після заклику лідерів акції до всеукраїнського страйку на підтримку голодуючих відгукнулися залізниця та головні заводи України, а 17 жовтня на вулиці Києва вийшло 200 тис. демонстрантів, ВРУ змушена була ухвалити постанову про відставку глави уряду УРСР Масола, приведення Конституції УРСР у відповідність до Декларації про державний суверенітет, відмову від підписання Союзного договору та службу громадян України — тільки на її теренах. Що ж до питання про перевибори до парламенту на багатопартійній основі, то студентів обдурили обіцянкою провести всенародний референдум із питань довіри парламенту не лише депутати від КПУ, а й від так званого демократичного табору.
Леонід Кравчук, тодішній голова ВРУ, визнав: «Якби ми тоді послухали студентів і провели дочасні вибори парламенту, я переконаний, шлях України був би іншим. Ми б уникнули і ГКЧП, і багато чого іншого, що сьогодні сприймають як залишки комуністичного режиму».

Ігор Голод