Новини для українців всього свту

Saturday, Mar. 6, 2021

Предки українців навчалися в університетах тоді, коли інші народи книг цуралися

Автор:

|

Листопад 11, 2020

|

Рубрика:

Предки українців навчалися в університетах тоді, коли інші народи книг цуралися
Пам’ятник Юрію Дрогобичу

16 червня 1999 року тодішній президент України Леонід Кучма рекомендував співгромадянам у своєму указі № 659/99 відзначати наступного дня Міжнародний день студентів.

Удома…
До 1999-го в Україні святкували 17 листопада День студента тому, що цього дня 1775 року заснували перший російський університет — Московський. Але ж 17 листопада 1784-го відкрили й перший справжній університет в Україні — у Львові.
Несправжній з’явився ще 1661 року — король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир надав тоді єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул університету». Але він відрізнявся від інших університетів тим, що в ньому навчали лише на двох факультетах — філософському та богословському.
Щойно 1784 року імператор Йосиф ІІ розпорядився, аби у Львівському університеті були ще й правничий та медичний. Натомість королі Речі Посполитої тривалий час відмовлялися визнати університетами й академіями (ці слова й сьогодні вважають синонімами) ті українські школи, у яких рівень освіти відповідав статусу вищих навчальних закладів.
Фактично ними були заснована приблизно 1578-го Острозька та Львівська й Київська братські, відкриті, відповідно, 1586-го та 1615 року. Останню 1632-го перетворили на колегію — вищий навчальний заклад, який відрізнявся від університетів-академій тим, що королі не давали дозволу викладати у ньому богослов’я.
Тільки цього йому бракувало для статусу університету-академії. А надав його 30 березня 1670 року Київській колегії, дозволивши викладати богослов’я, перший король Речі Посполитої українського походження Міхал Вишневецький.

…й на чужині
До цього українці навчалися в закордонних університетах. Причому, як любили казати чехи, «ще тоді, коли німці сирі жолуді гризли». І не лише німці. Приміром, в описі відвідин 1713-го московським царем Петром І паризького університету Сорбонна сказано: «Дуже шкодував, що ніхто з Moscovites досі не навчався в нашій Сорбонні».
Натомість українці здобували у ній освіту ще в XIV ст. Дослідник Дмитро Наливайко виявив у Сорбонні датовані 1353 роком дані про магістра Петра Кордована з Русі. Позаяк офіційною мовою університетів була латина, то нею слово «Русь» передавали на письмі як Ruthenia. І позначали ним на західноєвропейських картах терени України, а не Московії, навіть після перейменування Петром І свого царства на Російську імперію.
1389 року в одному зі сорбоннських документів зафіксували «бакалавра руської нації з Києва Германа Вілевича». Тобто українців ще тоді знали як окрему націю. А 1567-го Адріана Загорикуса внесли до списку студентів Сорбонни як представника «нації руської з України».
Щойно 1660 року, коли частина українців визнала протекторат Москви, один із них записався у списку студентів італійського Падуанського університету так: «Йозеф Данило Дзик, катедральний вікарій Луцький, національність — українець». Це перший документ, у якому наш співвітчизник ідентифікував себе українцем.
Випускник Падуанського університету Станіслав Оріховський свідчив, що в 1520-1530-х рр. у ньому серед вихідців із Польського королівства переважали галичани. А за даними польського дослідника Барича, в XVІІ ст. в Падуї було 2 446 студентів із України, Білорусі та Литви. Причому не лише дітей заможних батьків.
1478 року тодішній студент Падуанського університету Юрій Дрогобич-Котермак писав: «Мені судилося бути бідним, постійно в клопоті та злиднях. Невеликий заробіток, який щодня здобуваю, дістається ціною постійної праці і величезних зусиль».
Та навіть скрута не перешкоджала українцям не лише навчатися в університетах, а й викладати у них і навіть очолювати. Зокрема Дрогобича-Котермака обирали ректором Падуанського університету, а Станіслава з містечка Нове Місто під Львовом та Івана Туробінського — Краківського. Відтак українці не лише взяли участь у творенні європейської цивілізації, а й поширювали її на терени своєї Вітчизни, викладаючи після закінчення європейських університетів у її навчальних закладах.

Міжнародний день
1941-го Міжнародна рада студентів вирішила відзначати щороку 17 листопада Міжнародний день студентів, приурочений до траґічної події. Коли 28 жовтня 1939 року гітлерівці жорстоко розганяли в Празі демонстрацію студентів і викладачів, присвячену 21-й річниці утворення Чехо-Словаччини, то неабияк травмували студента медичного факультету університету Яна Оплетала, котрий помер від кривавих ран 11 листопада.
Його похорон переріс 15-го в багатотисячні протести. Окупанти хапали їхніх учасників десяткам, а 17-го вранці увірвалися до студентських гуртожитків і заарештували понад 1,2 тис. його мешканців. Їх вивозили попри мороз у піжамах на околиці Праги, де жорстоко били. А тим, хто падали, топтали шиї чобітьми. Наступного дня заарештованих відправили до концтабору в Заксенхаузені. Ще дев’ятьох стратили в катівнях празької в’язниці.
1973 року відзначення Міжнародного дня студентів у Греції супроводжувалося протестами проти диктатури «чорних полковників». Більше тисячі студентів травмовані поліціянтами та солдатами, сотні — заарештовані, понад 20 — загинули.
Після відновлення демократії в Греції їх проголосили мучениками. Тисячі людей приносять щороку 17 листопада вінки до могил учасників тих подій і пам’ятників їм. А студенти влаштовують мітинґи та демонстрації, мета яких — захист демократії.

Каталізатор революції
17 листопада 1989-го з відзначення Міжнародного дня студента в Чехо-Словаччині розпочалася «Оксамитова революція», що поклала край комуністичному режиму в цій державі. Бо до студентів приєдналися тоді дуже багато інших невдоволених владою.
50-тисячна колона демонстрантів у Празі вимагала проведення вільних виборів, відставки Мілоша Якеша, генерального секретаря Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ) та скасування її монополії. Поліціянти травмували понад 500 протестувальників, а після розгону демонстрації на бруківці залишився лежати замаскований під студента лейтенант державної безпеки Людвік Зіфчак.
Утім, він імітував загибель за наказом генерал-лейтенанта державної безпеки Алоїза Лоренца, котрий сподівався, що закиди на адресу влади в перевищенні повноважень змусять її позбутися одіозних консерваторів і, таким чином, заспокоїти суспільство. Але він «випустив джина з пляшки». Бо чутки про «смерть студента» неабияк розізлили протестувальників і стали каталізатором «Оксамитової революції».
19 листопада в празькому Клубі драматургії за присутності культурних діячів, активістів незалежних ініціатив, студентів та інших небайдужих громадян заснували Громадянський форум, який надав протестам проти влади організованого характеру. 20 листопада празькі студенти оголосили страйк, який одразу підтримали практично всі вищі навчальні заклади країни.
У центрі Праги й інших містах розпочалися масові демонстрації. У столиці щоденна кількість їхніх учасників сягала чверті мільйона людей. До акцій студентів приєдналися представники інтелігенції, а згодом і колективи багатьох підприємств країни.
24 листопада керівництво КПЧ під тиском демонстрантів пішло у відставку. Замість Якеша новим генеральним секретарем партії обрали Карла Урбанека. Але це тільки спонукало опозицію продовжувати мирний наступ на владу. 25 та 26 листопада на Летенському полі в Празі відбулися найчисленніші демонстрації — зібралося до 700 тис. громадян. У їхніх руках були запалені свічки солідарності та портрети «вогняного символу опору» Яна Палаха, студента, який вчинив 19 січня 1969 року в Празі акт жертовного самоспалення на знак протесту проти окупації Чехо-Словаччини військами СРСР і його сателітів.
27 листопада відбувся двогодинний загальнонаціональний страйк із вимогою скасувати статтю Конституції про керівну роль КПЧ, відставки уряду та вільних виборів, у якому взяло участь 75 % населення країни. 28 листопада рішення про виконання першої з цих вимог ухвалили за підсумками зустрічі делегації уряду Чехо-Словаччини й правлячого «Народного фронту» з представниками «Громадського форуму»
29 листопада парламент скасував статтю конституції про керівну роль КПЧ. 10 грудня пішов у відставку президент Ґустав Ґусак і був сформований новий коаліційний уряд національної згоди, в якому комуністи й опозиція отримали однакову кількість місць.
КПЧ позбулася й більшості мандатів у парламенті, який обрав 29 грудня своїм головою Олександра Дубчека, головного ініціатора курсу реформ 1968-1969 рр., відомого як «Празька весна». А президентом — Вацлава Гавела, письменника, правозахисника та лідера «Громадського форуму».
Як повідомляв «Міст», Юрій Дрогобич був євроінтегратором України.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply