Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 7, 2022

Оборона Львова 1648-го та двозначна роль українців

Автор:

|

Червень 15, 2022

|

Рубрика:

Оборона Львова 1648-го та двозначна роль українців
Штурм Високого Замку військом Максима Кривоноса

Наприкінці вересня 1648 року «доблесні польські лицарі» (так їх називали історики Речі Посполитої), які сподівалися дуже швидко «вгамувати батогами бунтівних селян» під проводом Богдана Хмельницького, наразилися на спротив мілітарної потуги українського війська та мужню рішучість українського народу відстоювати свою свободу, і з тріском програвши аж три битви — під Жовтими Водами, під Корсунем і під Пилявцями, накивали п’ятами аж до Львова.
У Львові тимчасом панувала справжнісінька паніка. Усі жахалися від думки, що «здичіла орда» може захопити місто. панегірик німецькою мовою окреслював військо Богдана Хмельницького як Die Kozaken — wilder Stamm» (козаки — дике плем’я), а про жахливе дикунство татар Тугай-бея й думати було страшно. Доводиться визнавати, що до певного часу українці були ідеологічно та ментально явно не боці Європи.
Ще 1340-го львівські українці підняли заколот проти проєвропейського князя Юрія II Болеслава Тройденовича і тих німців і чехів, яких він запросив до міста. Утім краянам це рішуче не сподобалось, і замість того, аби вчитися у європейців, вони звинуватили Юрія II у поширенні католицизму і наданні чужинцям особливих привілеїв. Заздрісні галичани під проводом бояр здійняли заколот, отруїли проєвропейського Юрія II, його дружину Офку, доньку литовського князя Гедиміна, пустили під лід, а німецьких і чеських ремісників і купців повбивали, забравши собі їхню власність.
Тому 1648 року виникло складне питання про двозначність львівських русинів-українців у ставленні до Визвольної козацької війни під орудою Богдана Хмельницького. Немає жодного сумніву, що українці Львова під гнітом поляків відчували свою нерозривну єдність із українцями Наддніпрянщини. Коли військо Хмельницького наближалося до Львова, місцеві русини між собою гомоніли: «Скоро в нас буде свій руський король». Галицькі українці вже тоді були затятими соборниками і, можливо, розуміли історичну роль Богдана Хмельницького більше, ніж розумів він сам.
Характерно, що гарячий руський патріот Костянтин Мезапета 1648-го утікає зі Львова до Варшави і там помирає. Схоже до нього утікали від козаків і інші заможні українці. А ті, хто залишилися, вочевидь, сподівалися на перемогу своїх єдинокровних братів зі Сходу.
Поляки, звісно, не довіряли українцям і побоювалися їхньої зради. Їм ніколи не довіряли оборони міста, навіть не доручали обороняти головної своєї святині, а на вежу Корнякта магістрат вислав євреїв із трьома гарматками.
Тож львівські українці вичікували на слушну хвилину, в той час, коли їхні брати поза межами Львова діяли рішуче й відважно. Українець-ремісник із Краківського передмістя показав козакам Хмельницького головний водогін до міста, і коли його було відтято, то львів’яни, як пише хроніст, «мусили пити воду з нечистотами». Інший русин-маляр показав козакам таємний хід до монастиря кармелітів взутих, внаслідок чого знищили 388 людей, які знайшли там притулок, близько 120 людей козаки вбили у шпиталі костелу святого Лазаря.
Місцеві українці сприяли також захопленню козаками Максима Кривоноса Високого замку, де, за різними оцінками переховувалось від 3-8 тис. містян. Пережити цю криваву різанину не пощастило майже нікому. При насипанні Копця Люблінської Унії від середини і до кінця XIX ст. знайшли близько тисячі скелетів, серед них і 300 дитячих. Коли 1957 року зводили львівський телецентр, будівельники, які копали котлован під фундамент, натрапили на велике скупчення людських кісток, які, либонь, належали жертвам погрому 14 жовтня 1648-го.
Бургомістр і хроніст Львова Бартоломей Зиморович доволі слушно трактує тодішні антипольські настрої українців, бо «у місті, заснованому на руських карках, руська людність мала почуватися, наче позбавлена спадщини, як остання при родинному столі, поставлена біля порогу хати, у якій колись була панею, і цей історичний фаталізм кидав тінь на її життя й стосунки з панівним народом».
Про те, що українці Львова метушилися поміж двох вогнів, з одного боку намагаючись допомогти своїм кровним братам з Наддніпрянщини, з іншого — не втратити лояльності до себе поляків, свідчить той факт, що коли поляки, підозрюючи можливу зраду, припровадили до Ратуші головних представників української громади, ті під заприсягнулися, що «не в голові їм жодна зрада», після чого їх із миром відпустили.
Подією облоги Львова 1648 року, що привертає чи не найбільшу увагу істориків, є безчинства козаків і татар у православній церкві святого Юра. У той час на прицерковному цвинтарі зібралося багато втікачів, які не встигли сховатися за міськими мурами. Спершу нападники перебили їх усіх, потім вибили двері до церкви та пограбували її. Коли облога закінчилась, всередині церкви св. Юра знайшли 55 замордованих тіл.
Важко уявити, як би розвивалися події, якщо б 1648-го львівські українці рішуче підтримали Хмельницького та відчинили йому міську браму, чого страшенно боялися поляки. Ще важче уявити, що б учинили з львів’янами козаки та татари, зважаючи на факт захоплення Високого замку, де мордували всіх, незалежно від нації та віри.
Утім, історія мчить лише в одному напрямку, тому міркування на кшталт «от якби було не так, а так» позбавлені всілякого сенсу. Хмельницький у цій облозі Львова явно програв, і не було свідчень про те, що він серйозно сподівався на підтримку галицьких українців, не зробивши фактично нічого, аби залучити їх до своєї воєнної кампанії. Також не було видно жодних його соборницьких намагань щодо визволення всієї України та закладення міцних державних інституцій.
Після битви під Пилявцями на нараді у Старокостянтинові більшість козацького війська та його ватажків, у т. ч. з Іван Виговський і Максим Кривоніс, не хотіли продовжувати свій похід до Львова, не хотів цього і сам Богдан Хмельницький, але треба було якось віддячити союзникам — кримським татарам на чолі з Тугай-беєм. На ту хвилину в Наддніпрянщині і на Поділлі практично всі поляки й євреї були знищені (деякі польські та єврейські історики називають фантастичну цифру знищених козаками євреїв — 50 тис.), Хмельницький жодним чином не міг дозволити татарам брати в ясир українців, тож єдиний вихід був у тому, аби йти далі в Галичину, де і поляків, і євреїв ще було вдосталь.
Тобто у поході козацького і татарського війська 1648 року в Галичину не було жодних державницьких і визвольних тенденцій, лише прагматичне бажання віддячити татарам за військову допомогу в боротьбі зі шляхтою. Не було тут також і якихось серйозних воєнно-стратегічних намірів, бо у війнах є ясна, як день, закономірність, що остаточна перемога здобувається лише на території ворога і в його столиці. Хмельницький «забуксував» десь біля Замостя, не наважившись іти далі на Краків і Варшаву, аби їх здобути. Тому й перемога козацького війська виявилася лише ситуативною, а тому й пірровою, бо після цього неприхильна історична доля приготувала для України роки та століття поневолення у складі різних держав.
Українцям зараз украй важливо усвідомити, що ж таке справжня перемога у війні, і щодо цього можна навести кілька прикладів. Москалі, розгромивши військо Наполеона 1812-го, ще 3 тис. км перли аж до самого Парижу, який захопили 1814 року, а 1945-го 2 тис. км перли до Берліна, куди, подолавши тисячі кілометрів, прийшли також французькі, британські й американські вояки. Тому можемо бути певними, що справжня перемога України над Мордором у сучасній російсько-українській війні буде здобута лише у його столиці Москві, а вибиття ворога за «лінію до 24 лютого» чи навіть за лінію державного кордону до 2014 року стане лише ситуативною перемогою, відтермінуванням, яке невдовзі неодмінно призведе до нової війни. Українське військо в Москві, чи не виглядає це якоюсь божевільною чи принаймні малоймовірною мрією? Сьогодні з упевненістю можемо сказати, що зовсім ні.
І не лише тому, що ми явно бачимо в Збройних силах рішучість це здійснити, але й тому, що маємо щодо цього кілька історичних прецедентів. Так, 1604-го у Львові зібралося приватне військо у складі 1,6 тис. вояків, завербоване шляхтичем Єжи Мнішеком, до них приєдналося 2 тис. запорізьких козаків. Освятивши свої шаблі у бернардинському соборі, вони вирушили на Москву і захопили її. Польське військо перебувало в Москві і 1612 року. А 1618-го на допомогу польському королевичу Владиславу прийшло 20-тисячне українське військо на чолі з Петром Конашевичем Сагайдачним.
Запорізькі козаки штурмували Москву, передові загони вже зайшли до міста, утім через неузгодженість дій союзних військ Сагайдачного та Владислава захоплення Москви не здійснилося, хоча по цьому було укладене принизливе для Московії Деулінське перемир’я, коли московити втратили багато своїх територій, були навіть часи, коли кордони Польсько-Литовської держави проходили за 100 км південніше від Москви. Хтось може сказати, що Московія зараз не та, проте, вочевидь, не існує більш незаперечного твердження, що Московія завжди незмінно одна й та сама.
Як повідомляв «Міст», Хмельницький скасував «Переяславську угоду» ще 1655 року.

Ілько Лемко, Zaxid.net

About Author

Meest-Online