Новини для українців всього свту

Tuesday, Apr. 13, 2021

Насправді УГКЦ не саморозпускалася

Автор:

|

Березень 20, 2021

|

Рубрика:

Насправді УГКЦ не саморозпускалася
Львівський псевдособор

Три чверті століття тому Львівський псевдособор незаконно проголосив «скасування» Берестейської унії 1596 року й Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Беззаконня
Розправу над УГКЦ її судді назвали собором єпископів і священників без жодних на це підстав. Бо, по-перше, тодішній глава УГКЦ — митрополит Йосип Сліпий, а також усі її єпископи — Никита Будка, Григорій Лакота, Іван Лятишевський і Григорій Хомишин — були заарештовані ще 11 квітня 1945 року катами з НКВС (народного комісаріату внутрішніх справ, перейменованого 19 березня 1946-го в міністерство внутрішніх справ).
По-друге, Російська православна церква (РПЦ) фактично поглинула УГКЦ ще 18 червня 1945 року. Того дня, позаяк скасовувати УГКЦ не погодився попри погрози НКВС жоден її єпископ, уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді народних комісарів (тодішньому уряді) Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) Павло Ходченка визнав від імені УРСР «ініціативну групу зі скликання возз’єднавчого собору» на чолі зі священником Преображенської церкви у Львові Гавриїлом Костельником «єдиним тимчасовим церковно-адміністративним органом, котрому надається право керувати в повному обсязі існуючими греко-католицькими парафіями в західних областях України і проводити справу возз’єднання зазначених парафій із РПЦ».
Тобто УГКЦ ще за дев’ять місяців до її «саморозпуску» позбавили самоуправління. І підпорядкували «групі», чиєю безальтернативною метою було приєднання цієї Церкви до РПЦ. Але, по-перше, «нове керівництво» УГКЦ створили не на соборі цієї Церкви, як вимагали її канони. По-друге, його створення санкціонував світський чиновник держави, чия конституція проголосила відділення від неї Церкви. Тому він мав право лише реєструвати Церкви, а не надавати право керувати ними.
І вже після того, як цей клерк підписав вирок УГКЦ, був інсценований для «узаконення» сваволі спектакль «Львівський церковний собор». А для того, щоб він «відбувся», екзарх (намісник) патріарха РПЦ у Києві «висвятив» 24-25 лютого 1946 року греко-католицьких священників Антонія Пельвецького та Михайла Мельника єпископами, відповідно, Самбірським і Дрогобицьким і Станіславським і Коломийським УГКЦ, до якої не мав жодного стосунку.
А зробив це тому, що собори, в яких не беруть участь єпископи, неканонічні. Відтак, нелегітимні. Але такими ж кваліфікують і ті, участь у яких беруть єпископи, «висвячені» владиками інших Церков!
Тож насправді 8-10 березня 1946 року відбувся не саморозпуск УГКЦ, а акт сваволі проти неї. Тим паче, що усіх учасників псевдособору — 216 священників і 19 мирян — залякали погрозами репресій проти них та їхніх родичів.

Акція НКВС
Богдан-Ростислав Боцюрків, професор історії канадського Карлтонського університету, з’ясував у розсекречених радянських архівах: «1944 року в Західну Україну направлено окрему оперативну групу на чолі зі старим чекістом і спецом від релігійних справ Сергієм Каріним-Даниленком. Саме цей підполковник державної безпеки СРСР ламав у 1920-х рр. хребет Українській автокефальній православній церкві і довів її до «саморозпуску» в січні 1930-го. Даниленко розгорнув 1944 року збирання компрометуючих матеріалів щодо єпископату і духовенства УГКЦ, вербування в її рядах сексотів та аґентів, намацування серед греко-католицького духовенства його слабих елементів і потенційних лідерів акції «возз’єднання» з РПЦ».
Натомість дослідниця Христина Кутнів дізналася в розсекречених радянських архівах про таке: «Делегатів на так званого собор відбирали заздалегідь, їх ретельно перевіряли та списки проходили затвердження у верхах. Для забезпечення стовідсоткової «відданості» делегатів у службі безпеки збирали компромат на кожного священника, навіть якщо він публічно активно працював над справою «возз’єднання» з РПЦ. Були виготовлені спеціальні запрошення для делегатів, проте багато хто зі священників, обраних для участі в «соборі» не лише не отримали ніяких запрошень, але й до останнього не знали про це».
«Перебіг псевдособору фільмувався, а серед делегатів перебували переодягнені спецаґенти держбезпеки. На «соборі» панувала атмосфера страху і психологічного тиску і постійного нагляду. Закономірно, що делегати «собор» одноголосно прийняли відкритим голосуванням всі необхідні постанови», — з’ясувала д-р Кутнів.
Вона також розповіла: «Влітку 1945 року був укладений лист-звернення на ім’я В’ячеслава Молотова (тодішнього керівника уряду СРСР. — Авт.) із проханням визнати діяльність ініціативної групи незаконною, що було дійсністю з погляду канонічного права, позаяк у цій групі не було жодного греко-католицького єпископа. Також висловлено протест проти арешту греко-католицького єпископату, а у зв’язку з цією обставиною просили дозволу обрати тимчасовий орган управління УГКЦ, допоки не буде звільнено єпископат. Документ підписав 61 священник, серед яких архімандрит студитів і рідний брат митрополита Андрея Климентій Шептицький та о. Іван Котів, котрий разом із архімандритом у грудні 1944 року їздив до Москви на перемовини у складі офіційної делегації від УГКЦ».

Після псевдособору
Уже невдовзі після псевдособору загинули усі керівники «ініціативної групи» з його скликання — Костельник, Пельвецький і Мельник. За офіційною версією, від рук українських націоналістів. А насправді — аби не проговорилися про закулісні подробиці псевдособору.
Навряд чи їх справді убили патріоти України. По-перше, сини о. Костельника воювали у складі першої дивізії Української Національної Армії, відомої як дивізія зброї СС «Галичина». Тому згоду їхнього батька на участь у псевдособорі розцінили як намагання врятувати їх від репресій.
По-друге, «ініціатори возз’єднання» виторгували своєю згодою на ту акцію поступки, які перешкодили асиміляції наддністрянців. Зокрема, о. Костельник і його друзі по нещастю подбали про збереження в церквах Галичини української версії церковнослов’янської мови. І служіння у ній місцевих, а не російських священників. Не виключено, що «ініціативної групи» позбулися для того, аби ніхто не дізнався про те, що ж їй іще наобіцяла влада.
Але УГКЦ не припиняла своєї діяльності «в катакомбах» і навіть Сибіру. Запроторений туди разом із усіма єпископами цієї Церкви за відмову перейти в православ’я її глава Йосиф Сліпий згадував: «Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві».
Від неминучої смерті в одному з концтаборів, у яких митрополит поневірявся 18 літ, його врятував 1963-го Папа Римський Іван ХХІІІ. Бо після того, як цей понтифік виконав місію посередника в «карибському» конфлікті між США й СРСР, тодішній керівник останнього Микита Хрущов позитивно відреагував на заклик Ватикану звільнити главу УГКЦ, але з умовою, що той виїде за межі СРСР.

Відродження
Іван Дацько, генеральний вікарій Львівської архієпархії УГКЦ, наголосив: «Патріарх Йосиф на весь світ заявляв про право українців на самостійну, соборну державу. Його приймали королі Іспанії та Бельгії, президенти Італії, Німеччини й інші достойники. Він був голосом вільної України».
Відродження УГКЦ розпочалося в часи так званої перебудови в СРСР — коли влада цієї держави остерігалася застосовувати репресії — 29 жовтня 1989 року українські греко-католики під проводом молодого священника Ярослава Чухнія повернули собі одну з найбільших у Львові церкву Преображення Господнього. До початку січня 1990-го — ще понад 120 церков. До кінця цього ж місяця — 230 церков на теренах Львівської та Тернопільської єпархій, а 140 — Івано-Франківської. До червня — 803 у Львівській єпархії, близько 500 — Івано-Франківській єпархії, та 12 — на Закарпатті.
До УГКЦ перейшли тоді близько 370 православних священників. Це збільшило загальну кількість греко-католицьких священників до 767 (в т. ч. 186 ченців). До червня греко-католики повернули собі в Західній Україні УГКЦ 1 303 храми та утворили 1 592 парафій.
Раніше «Міст» розповідав, Що діється в УГКЦ через 70 років після псевдособору.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online