Новини для українців всього свту

Friday, May. 20, 2022

Європейський Союз започаткували 12 країн

Автор:

|

Лютий 07, 2022

|

Рубрика:

Європейський Союз започаткували 12 країн
Рада ЄС

30 літ тому міністри 12 держав підписали «Договір про Європейський Союз» (ЄС).

«Ще треба створити»
Підписаний 7 лютого 1992 року в нідерландському м. Маастрихт міністрами закордонних справ, економіки та фінансів 12 країн договір передбачав завершення формування єдиного для них ринку й монетарного та валютного союзів і трансформацію Європейської економічної спільноти в наднаціональне політичне об’єднання. Але, як арґументовано довів у публікації «Створення Європейського Союзу» історик Володимир Лук’янюк, завершити зобов’язалися тоді те, що розпочали 9 травня 1950-го.
Того дня Робер Шуман, міністр закордонних справ Франції, запропонував покласти край напруженості в її взаєминах із Федеративною Республікою Німеччина (ФРН). Вона була спричинена експлуатацією Францією промислового потенціалу окупованих нею німецьких реґіонів Рейнланд, Рур і Саар.
Ініціював пропозицію п. Шумана французький дипломат і фінансист Монне, якого завдяки його гаслу «Європи ніколи не було — Європу ще треба створити» спершу жартома, а згодом усерйоз називали «батьком Європи». Спершу тільки він прагнув повномасштабного — політичного, військового й економічного — єднання європейців.
Цієї мети, на його думку, можна було досягати крок за кроком, поступово передаючи дедалі більшу кількість сфер діяльності органам наднаціонального контролю. Жанові Монне вдалося, за його словами, «змінити спрямованість умів» політиків вищого ешелону, переконавши їх, що найкращий спосіб уникнути нової війни — «неможливість її втілити».
Після консультацій із керівництвом Бельгії, Нідерландів і Люксембургу п. Шуман адресував ініціативу п. Монне Конраду Адленауеру, канцлеру ФРН, який схвалив намір поставити франко-німецьке виробництво вугілля та сталі під управління наддержавного керівного органу в рамках організації, відкритої для участі інших країн Європи. А 20 червня 1950 року в Парижі за головуванням п. Монне розпочалася міжнародна конференція, яка розпочала узгодження митних тарифів, кредитно-фінансової політики та створення управлінських, контролюючих і судових органів.

Сталевий каркас
18 квітня 1951-го Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН і Франція уклали Паризький договір, яким заснували першу європейську наднаціональну організацію — Європейське об’єднання з вугілля та сталі (ЄОВС). За три тижні ЄОВС першими визнали суб’єктом міжнародного права США. 10 лютого 1953-го в Західній Європі запрацював спільний ринок вугілля, 1 травня — сталі.
Попри скеписис політиків, євроінтеграція знайшла втілення в підписаних 25 березня того ж року в Римі договорах. Перший із них — «Про заснування Європейської економічної спільноти» (ЄЕС), який регламентував співпрацю в галузі економіки, науки та техніки, передбачав уніфікацію економічної та митної політики ЄЕС із третіми країнами й триетапне зниження внутрішніх митних тарифів. Другий — «Про заснування Європейської спільноти з атомної енергії» (Євроатом) — визначав інтеграцію у сфері мирного використання ядерної енергії, яку розглядали як найважливіший інструмент вирішення енергетичної безпеки Західної Європи.
1965-го настала черга оптимізації управлінської структури європейських спільнот — Брюссельський договір об’єднав виконавчі інститути ЄОВС, Євроатому й ЄЕС. При цьому кожна зі спільнот залишилася юридично незалежною, але, крім Парламентської асамблеї та Європейського суду, підпорядковувалася також Комісії ЄЕС як виконавчому органу та Раді (міністрів) ЄЕС як ще одному законодавчому.
Але на досягнення намічених Римськими угодами «чотирьох свобод» з вільного обігу товарів, людей, послуг і капіталу знадобилося більш ніж десятиліття. Щойно 1968 року завершилося формування зони вільної торгівлі та митного союзу — перших двох етапів інтеграції ЄЕС. До кінця 1969-го створенням спільного ринок завершився її третій етап.

Розширення
Першою країною, яка попросилася до ЄЕС, була Іспанія, яка надіслала 9 лютого 1962 року відповідний запит Франції. Через два роки він був відхилений з огляду на недемократичність влади Франсиско Франко. Щойно 1 січня 1973-го відбулося перше розширення ЄЕС — з третьої спроби до спільноти приєдналися Велика Британія (її заявку двічі ветував президент Франції Шарль де Ґолль) і тісно пов’язані з нею економічно Данія та Ірландія. 1962 року де Ґолль заблокував також заявку Норвегії, якій зі вступом до ЄЕС не пощастило й після його відставки, — цього разу намір уряду відхилили власні громадяни на референдумі.
Наступне розширення відбулося лише за вісім років — після падіння диктатури «чорних полковників» членом європейських спільнот стала Греція. По смерті своїх авторитарних правителів 1 січня 1986-го членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1987 року заявку на вступ до ЄЕС подали Марокко й Туреччина. Першій відмовили, бо вона не вважається європейською країною, а заявку Туреччини прийняли — 1999-го вона отримала статус кандидата. Але перемовини про її членство в ЄС тривають і досі.

Маастрихт
1986 року в Люксембурзі підписали Єдиний європейський акт, який суттєво змінив Римські договори. Його головною метою було створити єдиний внутрішній ринок, запровадити спільну політику в соціальній сфері, галузі науково-технологічного розвитку й охорони довкілля, а також поширити інтеграційний процес на сферу зовнішньої та безпекової політики.
Прагнення перейти на вищий щабель інтеграції знайшло відображення в укладеному 7 лютого 1992-го Маастрихтському договорі. Зокрема, у ньому відмовилися в назві «Європейська Економічна Спільнота» від означення «економічна», підкреслюючи намір перетворити об’єднання 12 країн на політичну інституцію.
Ядро 240-сторінкового «Договору про Європейський Союз» склали домовленості про завершення формування єдиного внутрішнього ринку, створення монетарного союзу та запровадження впродовж десятиліття спільної грошової одиниці під управлінням Європейського центрального банку. «Стовпами», як метафорично означалися підвалини подальшої інтеграції, мали стати європейські спільноти ЄОВС, Євратом та ЄС, причому Євросоюзу відводили основну роль, а також спільна зовнішня й безпекова політика та співпраця у сферах юстиції та внутрішніх справ.
Маастрихтський договір встановлював поняття європейського громадянства та передбачав набуття жителями об’єднаної Європи активного і пасивного виборчого права на виборах до місцевих органів за місцем проживання і можливість перебувати в будь-якій країні ЄС без обмежень. Через особливу позицію Великої Британії поза «Договором» залишилися питання соціального захисту населення і вилучили пункт про прийняття рішень із основних питань простою більшістю голосів — учасники Маастрихтської зустрічі домовилися, що більшістю голосів будуть приймати рішення лише з деяких питань зовнішньої політики, а оборонна політика країн-учасниць ЄС буде формуватися спільними зусиллями на основі воєнно-політичних принципів НАТО.

Не без труднощів
Маастрихтська угода набула чинності 1 листопада 1993 року. Але її ратифікація пройшла не без труднощів. Зокрема, в Данії лише другий референдум з невеликою перевагою схвалив договір після того, як для цієї країни було зроблено чотири винятки — у сфері політики безпеки й оборони, юстиції та внутрішніх справ, громадянства ЄС та валютного союзу. Від спільних безпекових заходів та переходу на європейську валюту відмовилася й Велика Британія, де уряду Джона Мейджора довелось утриматися від цих намірів під тиском депутатів від Консервативної партії.
1 січня 1995-го членами ЄС стали Фінляндія, Австрія та Швеція. Натомість другий референдум у Норвегії й цього разу заблокував вступ країни до ЄС. 2002 року від вступу до ЄС на референдумі відмовилися й громадяни Швейцарії. Зате 1 травня 2004-го відбулося найбільше за кількістю країн і людей (але не валового внутрішнього продукту) розширення ЄС — до спільноти приєднались вісім країн Центральної та Східної Європи (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина й Чехія) та середземноморські Мальта й Кіпр.
Удосконалення положень Маастрихтського договору тривало кількома етапами до 29 жовтня 2004 року — тоді в Римі представники 25 країн-членів ЄС підписали Конституцію ЄС, покликану створити єдиний консолідований документ. Але на референдумах у Франції та Нідерландах її ратифікація була провалена й після внесення численних правок замість неї 13 грудня 2007-го в Лісабоні (Португалія) прийняли нову базову угоду щодо принципів функціонування ЄС.
Цього ж року в межах п’ятої хвилі розширення ЄС його членами стали Болгарія та Румунія. Але 2020-го через суперечки щодо умов подальшої співпраці з ЄС вийшла Велика Британія.
Як повідомляв «Міст», у Києві відбувся саміт Україна — Європейський Союз.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply