Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 27, 2021

Другий зимовий похід Армії УНР розпочався у жовтні

Автор:

|

Жовтень 20, 2021

|

Рубрика:

Другий зимовий похід Армії УНР розпочався у жовтні
Другий зимовий похід, 1921 рік

25 жовтня 1921 року розпочалася остання спроба армії УНР унезалежнити Україну.

«Наводити лад»
Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, ініціатор і керівник Другого зимового походу армії Української Народної Республіки (УНР), запевняв його учасників: «Ідемо в Україну наводити лад. Там уже ніякої влади немає». За його даними, селяни, аби не померти від голоду після вигрібання у них більшовиками продовольства, масово повстали. Архівні документи підтвердили, що лише на Київщині в першій половині 1921-го було до сотні повстанських загонів.
Загалом в Україні взялися тоді за зброю 40 тис. селян. Але на початок Другого Зимового походу інформація про це застаріла — впродовж 1921 року майже мільйон червоноармійців і чекістів зламали опір більшості повстанців. Про це доповідав Тютюннику полковник Віктор Кузьмінський, начальник розвідувального відділу розташованого у Львові Партизансько-повстанського штабу (ППШ). Але генерал чи то більше довіряв інформаторам, які переконували в протилежному, чи то вдавав, що вірить їм.
Дезінформацію про фантастичну кількість повстанців, зокрема, постачали начальники адміністративно-політичного й оперативного відділів ППШ — полковники Добротворський і Снігірьов, які виконували завдання чекістів. Зокрема, переповідали чекістам дані про підпільників, одержані Кузьмінським.
Керував зрадниками Юхим Євдокимов, начальник Особливого відділу Всеукраїнської надзвичайної комісії. У поданні на нагородження його орденом стверджували, що цього «завдяки вмілій і правильній постановці аґентурного й оперативного апарату, рішучості й ініціативі Євдокимова та його прямій особистій участі ліквідовано тютюнниківську авантюру восени1921 року».
Генерал Тютюнник не раз посилав на Правобережну Україну зрадника Григорія Заярного координувати діяльність підпільних повстанських комітетів, після чого майже всіх їх розгромили чекісти. Довіряв йому навіть після того, як повстанець Петро Філоненко поділився з Тютюнником підозрами щодо Заярного.

Похід у пастку
Щоправда, підлеглі Тютюнника свідчили, що рвався в похід ще до розгрому повстанців. Але польський уряд затримав його, позаяк більшовики, дізнавшись про плани генерала, погрожували Речі Посполитій черговою війною, якщо та не завадить походу.
Та навіть це «алібі» Тютюнника викликає підозру. Бо коли перетинав польсько-радянський кордон, то дозволив своїм воякам роззброїти застави Речі Посполитої. Чому ж наважився на це в листопаді, а не влітку 1921-го, коли 40 тис. українських повстанців ще не були розбиті?
Коли ж напередодні походу варшавський уряд звелів відібрати в українців навіть ту зброю, яку перед тим скупо їм надав, то двоє офіцерів Війська Польського, яке конфронтувало з міністрами Речі Посполитої, провели українських вояків до радянського кордону повз підрозділи з Варшави, що надто повільно їхали роззброювати армію УНР.
Утім, чи не тому найвідчайдушніших українських вояків випроваджували з Речі Посполитої, аби ті не підтримали повстання, яке вже розпочалося на Волині та Галичині проти поляків? Адже, притримавши вояків УНР до листопада, але не поділившись із ними проти спільного ворога не те що достатньою кількістю рушниць, а й чобітьми та шинелями, поляки відправляли неспокійних українців на неминучу смерть.
Майже босі, майже роздягнуті, майже неозброєні, 1,5 тис. вояків УНР дійшли з боями аж до Коростеня, де їх змусили відступити. А коли вони, використавши майже всі свої набої, обморожені та перевтомлені, відірвалися від переслідувачів неподалік від Малих Миньок під містечком Базаром на Житомирщині, Тютюнник наказав їм розміститися там на спочинок попри те, що до місця порятунку — заболоченої місцевості, непрохідної для червоної кінноти — було вже недалечко, на що йому вказували його офіцери.
Коли ж червоноармійці наздогнали уенерівців, Тютюнник очолив їхню колону, а обоз із пораненими залишив у її кінці. Тож лише генерал і 120 його вояків прорвалися до Польщі.
Решта або загинула в Малих Миньках, або була розстріляна під Базаром, оскільки відмовилася перейти на бік ворога. А Тютюнник, присягнувшись їм, що ніколи не покине їх на полі болю, свого слова не дотримав.

Неодноразовий перебіжчик
У генерала взагалі були проблеми з відданістю. 1919 року більшовики, за даними укладачів «Короткого довідника з історії України», нагородили його орденом Бойового Червоного Прапора за те, що, головним чином, прогнав із північного причорономор’я країни війська Антанти, після чого армія УНР так і не дочекалася від неї зброї, боєприпасів, медикаментів.
А 1924 року повернувся до Червоної армії, аби навчати її майбутніх командирів. І хоч дослідники не виявили в радянських архівах даних про навмисну здачу українських вояків їхнім катам, його перебіжки від одного ворожого табору до іншого засвідчують принаймні те, що не мав наміру помирати за визволення Вітчизни.
Біографи Тютюнника запевняють, що він безмежно вірив у свій військовий геній попри те, що його освіта вичерпувалася лише школами — сільською, агрономічною та прапорщиків російської армії. А у воєначальники йому вдалося пробратися політичними сходинками, вступивши до наймасовішої в УНР партії — соціалістів-революціонерів.
Тож 1917-го Тютюнника делегували від полку, у якому служив, на Всеукраїнський військовий з’їзд, обраний до Центральної Ради та введений нею до політичної ради Генерального військового секретаріату (тобто міністерства) УНР. Відтак, організував загони «вільних козаків», які розгромили на початку 1918 року 8 тис. більшовицьких прихильників.
Але прагнув очолювати маси й після того, як ті під впливом скрутних обставин і велемовних агітаторів різко міняли свою політичну орієнтацію. Тож наприкінці того року керував Революційним штабом Києва, куди входили як есери, так і більшовики. Коли ж контррозвідники гетьмана Павла Скоропадського схопили Тютюнника та повели на розстріл, то, роззброївши разом із іншими в’язнями конвоїрів, спільно з вояками УНР подався визволяти Київ від гетьманців.
Але після того, як уряд УНР на вимогу країн Антанти вивів зі свого складу есерів, ті вирішили компенсувати втрачені посади радянськими. Утворивши спільно з більшовиками ревком, саме Тютюнника призначили командувати Правобережною Червоною армією.
І хоч знову потрапив у полон, цього разу — до вояків УНР, і був засуджений за зраду до розстрілу, йому вдалося переконати їх теж перейти на бік більшовиків. Коли ж есери послали його керувати штабом групи військ УНР, очолюваної їхнім соратником по партії Григор’євим, то й вона проголосила себе однією з бригад Червоної армії. А оголивши фронт — змусила армію УНР і війська Антанти відступати.

Врятувався ненадовго
Згодом Тютюнник писав, що це переконав Григор’єва повстати проти більшовиків. Та якби вони обоє не порвали тоді з Червоною армією, то їх розстріляли б власні ж вояки. Бо в їхніх родичів відбирали зерно продзагони з Москви та Петрограда, убиваючи тих, хто опирався. Крім того, більшовики почали знищували за так звану партизанщину есерів, які були командирами в Червоній армії.
А бійців Григор’єва, аби вони не повстали проти продзагонів, послали рятувати Угорську Радянську Республіку, проти якої теж розпочала інтервенцію Антанта. Але Тютюнник повів їх до армії УНР, за що одержав звання її генерал-хорунжого й ранґ командира дивізії.
А згодом — ще й групи військ УНР. Коли ж її відтіснили до Збруча, то Тютюнник наполіг на Першому Зимовому поході у вороже запілля, яким керував у ранзі першого заступника командувача армії УНР, одержавши за цей рейд, як і його дружина Віра, медсестра армії УНР, орден Залізного Хреста.
Водночас, їхні сучасники свідчили, що він ледь не усунув тоді Петлюру від влади. А коли це не вдалося, то повів 1,5 тис. вояків, половина яких були босими, без шинелей і неозброєними, у другий, але останній Зимовий похід.
Але після того, як 1923 року чекісти заманили його в Україну очолити фіктивний повстанський центр, невдовзі вже розповідав у школі червоних командирів про те, як воювати з повстанцями, котрі ще не склали зброї проти більшовиків. А також каявся перед ними в книзі спогадів «З поляками проти Вкраїни» й зігравши роль самого себе в кінофільмі «Пілсудський купив Петлюру». Але життя своє врятував ненадовго — 20 жовтня 1930-го в Москві чекісти таки його розстріляли.
Як повідомляв «Міст», Юрко Тютюнник — «дзеркало» українця.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online