Новини для українців всього свту

Saturday, Jun. 19, 2021

Часопис «Україна» заснували в травні 1941 року

Автор:

|

Травень 09, 2021

|

Рубрика:

Часопис «Україна» заснували в травні 1941 року

З пожовтілих сторінок часопису «Україна» дивиться на нас його 80-річна історія, що нагадує нам про нелегкий пройдений його шлях. Часопис з’явився перед початком Другої світової війни, що розпочалася 22 червня 1941 року нападом гітлерівсько-німецького війська на СРСР. Але і через тих майже чотири роки воєнних заворушень, страхітливих подій, бойових дій, через сплюндрованість українських земель, часопис не переставав виходили, хоч і не періодично, як двотижневик до 1963-го в Києві. Були часи і його застою, і підйомів аж до сьогодення, духовного і національного відродження та до суверенності. Разом із народом пройшов часопис непевний шлях, тривожний, іноді стійкий, ім’я якого переніс на свої сторінки.
Ніде правди діти, але й «Україна», як і вся преса у ті «світлі часи», видавала неправду за правду і життя багатьох, видавала не дійсне за дійсне. Читаючи часопис, ми були свідками грандіозних маршів миру на вулицях Москви і Києва, свідками трудівниць у колгоспах «Шлях Леніна», до якого поспішали робітники тракторних бригад, до молочного виробничого комплексу, розташованих на пагорбах за житловими будинками села. «Трудолюбивих і щирих душею людей» за свою важку працю нагороджували орденами Жовтневої революції. І таких зоотехніків, технологів, механізаторів, жінок-дійниць корів, часопис представляв не один раз.
Було доцільно часопису «Україна», головного редактора якого був Микола Подолян, подати інформацію Валентини Шандри про «Перший жіночий вуз» — під натиском революції 1905-1907 рр. уряд царської Росії був змушений визнати необхідність вищого жіночого навчального закладу в Києві.
Із приходом весняних днів довелося редакції часопису поміщувати згадки не лише про день народження Тараса Шевченка, але і про його життя, поетично-прозову та образотворчу діяльність тощо. Про одну поїздку на півострів Мангишлак, що в Казахській РСР, розповів Микола Сангаївський. У жовтні 1982 року редактор часопису М. Подолян та кілька українських літераторів полетіли для участі у відкритті пам’ятника великому Кобзареві в місті його імені. Урочистість відкриття відбулося на одній з площ міста Шевченкове в гарному районі над морем. Бронзову шестиметрову скульптуру Тараса подаровано від скульпторів Макара Вронського та Віктора Сухенка. Сидячий Шевченко ласкаво дивиться на струнке живе деревце, що символізує ту саму гілку верби, яку посадив поет на піщаному березі Мангишлаку. Розповідь про цю подію прикрасили чотири фотознімки з міста Шевченкове та скульптурний твір.
З ім’ям Кобзаря зустрічаємося і в інших числах часопису, пов’язане із 150-річчям відкриття державного університету ім. Т. Шевченка, з нагоди міжнародного шевченківського форуму, присвяченого 175-річчю від дня народження, що почався в Празі, а завершився в Києві (ч. 30, липень 1989), з нагоди Шевченківського свята-днів Т. Шевченка у Латвії, присвячених тій же 175-й річниці від дня народження Кобзаря (ч. 39, вересень 1989), з нагоди висунення газети «Радянська Україна» на здобуття премії ім. Шевченка (ч. 8, лютий 1990) та в інших його номерах.
У травневому числі 1990 року помістили передрук статті Володимира Винниченка «Воля до гармонії», яку він написав 1914-го до століття з дня народження Т. Шевченка. Дві сторінки публікації доповнили 14 екслібрісів «Шевченкіана». Постать поета звеличив Євген Сверстюк, написавши аналіз деяких його поетичних творів під наголовком «Шевченко непрочитаний» (ч. 41, жовтень 1990). Короткі згадки про два пам’ятники з 500 — в Братиславі та в Стрию, з’явилися на першій сторінці видання. Автор першого — словацький скульптор Олександр Банце. За збігом обставин 1980 року він закінчив науку у тій самій Академії мистецтв у Ленінграді, що й свого часу Т. Шевченко, та навіть жив у тій самій кімнаті, де колись мешкав Тарас. На репродукції твору бачимо погруддя поета, похмурого та з товстими вусами. Свій задум Костянтин Левченко в місті на Львівщині створив у власній майстерні. На наступних чотирьох сторінках часопису подано розповідь про Тарасові шляхи від переправи через Дніпро з Андрушків до рідних місць, в іншій мовиться про відзначення 130-річчя знаменитої дати — перепохованя праху генія українського народу, а на третій Петро Овчар згадує у кого — дяка Богорського чи в дяка Павла Рубана малим Шевченко списував Сковороду?
Обкладинка часопису з травня 1991-го, в котрому опубліковано ці матеріали, красується портрет Т. Шевченка роботи мистця Осипа Куриласа, завершеного малювати олією на полотні 1918 року. У тому ж дев’ятому числі часопису розмістили довідку невідомого автора «Релігія Шевченка». Статтю «Лесин рушник» Зінаїди Тарахан-Берези, кандидатки філологічних наук, і знімками «Покуття в хаті на Тарасовій горі» та куточком експозиції Київського музею імені Т. Шевченка в Києві, а також з вишивки «Заповіт» на двох центральних вкладках часопису, присвячені Шевченкові ще не закінчився, бо на його сторінках пішла мова про творчість художника Бориса Шаца, чиї твори частково торкаються шевченківської теми: «Т. Г. Шевченко за роботою» (1964), «Арешт» (1964), «Думи мої» (1964), «Хатинка під горою» (1972) і «Віють вітри» (1987).
Упродовж більш ніж 80 літ, часопис, звісно, був різним. Різними були його головні редактори. Іван Цюпа (1911-2004), народжений у Зіньківському повіті на Полтавщині, був на цьому пості до 1957 року. Після нього місце, спершу як відповідального секретаря і заступника головного редактора часопису в 1958-1969 рр., посаду головного редактора зайняв М. Подолян (1912-2012), народжений в селі Підзамче Кам’янець-Подільської області. Редагував цей часопис з 1970-го до кінця 1984 року. Під час його роботи в цьому одному з найпопулярніших часописних видань, він спромігся випускати друком англомовну версію «Юкрейн», редактором якої був Анатолій Біленко.
З середини 1980-х до початку 1990-х наклад часопису «Україна» становив близько 30 тис. а то і більше примірників. На превеликий жаль, 1997-го з’явилося одне-однісіньке число. З 1998-го, часопис став місячником. Попри всі драматичні, навіть траґічні перипетії, які переживало суспільство разом із часописом «Україна», самовіддано служив українській культурі, гуртував навколо себе кращі літературно-мистецькі сили та членів редакційної колегії. До неї входили: П. Головко, В. Гонта, М. Грох, В. Дубенко, І. Злобіна, О. Климчук, С. Лазебник, В. Мохуренко, В. Трофілов, В. Фокін, Г. Чернявський і В. Юхимович. Співпрацювали з «Україною» незабутні Наталія Кащук, Степан Колесник, Генріх Волянський, Олександр Лук’яненко.
Саме «Україна» друкувала й поетичні твори Василя Осадчого, Івана Малковича, Оксани Забужко, Любов Голоти, Сергія Бердяєва. На шпальтах «України» знаходив своє місце цвіт нашого письменства — прозаїків, публіцистів, літературознавців та репортажі спеціальних кореспондентів Олександра Климчука, Юрія Цюпи, Євгена Олександровича, Віктора Коваленка, Зої Терешкової, Миколи Шудрі, Володимира Давиденкоа, Петра Коломійця, Івана Лисенка, Федора Мороза, Галини Дацюк, Олександра Рожена та ряду інших.
З початку 1991 року часопис «Україна» почав виходити на 50 сторінок двомісячником. Зміст статей став об’єктивнішим. Перестав займатися вихвалянням доктрини пролетарського інтернаціоналізму та «щасливого» життя народів у радянській імперії. Позбувся так званої анафеми, накладеної на Євгена Маланюка, Юрія Шевельова, Дмитра Донцова, Івана Кошелівця, Аркадія Жуковського, Василя Маркуся, Ігоря Качуровського та на інші імена тих, хто становили гордість української діаспори, яких доля закинула за межі України, а також письменників-жертв сталінських репресій тощо. На замовлення «України» з Мюнхена написав І. Качуровський про скульптора Григорія Крука, котрого не знали в Україні (ч. 1, 1990). Роздуми про стан української науки редакція помістила матеріал Юрія Шевельова, професора Колумбійського університету (ч. 42, 1990). Завдяки ініціативі часопису «Україна», нашому народові повернули імена гетьмана Івана Мазепи, над яким століттями тяжіла анафема, а також Данила Апостола, Данила Нечая, Кирила Розумовського, Павла Полуботка, Богдана Хмельницького, Павла Скоропадського, Тиміша Хмельницького й інших. Настав час національного відродження й інформувати читача цікавими спогадами різних осіб, котрі знали Василя Стуса та Леся Курбаса. «Україна» повернула імена поета Богдана Лепкого, бандуриста Василя Ємця, мистецького керівника Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка Григорія Китастого, письменника Івана Багряного, митрополита Івана Огієнка, Миколи Біляшівського, Володимира Винниченка, Софію Русову, Софію Галечко, Марію Заньковецьку й інших відомих осіб.
На початку 1990-х рр. часопис широко подавав матеріали про Голодомор, Чорнобиль, про український народ, незалежність своєї держави, обрання президентом Леоніда Кравчука, призначення голови Верховної Ради Івана Плюща та про те, як в Європі народилася нова велика держава Україна.
На жаль, роки перебудови та суверенітету принесли «Україні» не лише радість свободи слова та праці, але й непередбачені труднощі. Часопис перестав приносити невеликий прибуток і перейшов до розряду збиткових. Редакція не бачила підтримки збоку урядових інстанцій і символічних субсидій на папір. Часопис опинився на порозі фінансової кризи. Це змушувало редакцію кілька разів підвищувати передплатну ціну. В кіосках «Союздруку» один примірник коштував 1,4 крб. — вдвічі більше, ніж 1990 року, а вже 1992-го — 7,5 крб. На початку квітня 1992-го наклад видання становив не більше як 41 тис. примірників. Сам папір був тонесенький, що скоро жовтів. А незабаром кіоски в Україні заповнили російськими газетами та часописами.
Як повідомляв «Міст», часопис «Лемківщина» перейшов в електронний формат.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online