Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 3, 2022

Безхлібні 1932-1933 рр. в Україні

Автор:

|

Вересень 04, 2022

|

Рубрика:

Безхлібні 1932-1933 рр. в Україні

Про винищувальну політику Московщиною, Росією та Радянським Союзом українського народу написано не мало. Вона викликала голод в Україні, щоб не тільки зломити психічний спротив колгоспному кріпацтву, але й узагалі винищити якнайбільше число українців. У 1932-1933 рр., коли смерть косила мільйони людей, Москва щільно опустила «залізну завісу» на своїх кордонах, так, щоб у світ не просочилися докази про її звірячу колоніальну політику. Однак, попри на всі заходи Кремля, контрольовані міліцією, деякі вісті про жахливий голод в Україні дісталися за кордон ще в 1933-1935-х рр. Деякі американські журналісти — Вільям Генрі Чемберлейн, Малколм Маґґерідж, Ґаррит Джонс, Ґеррі Ланґ та інші — писали про голод в Україні в американській пресі. 24 лютого 1934-го англійський журналіст Вайтінґ Вільямс опублікував свій репортаж у часописі «Ансверс» під заголовком «Моя подорож по Росії, побитій голодом». Між іншим, він згадав таке: «Я бачив на власні очі в Радянській Україні урожайні поля, нива за нивою вкриті незібраним збіжжям, яке було залишене гнити. Були такі райони, де ви могли їхати цілий день між нивами почорнілої пшениці і бачити тільки де-не-де малу оазу, де було зібране жниво. Це тому, що минулої весни так багато хліборобів померло з голоду, а інших вивозили — такою була відповідь, яку я постійно одержував, коли розпитував про це неймовірне марнотратство» (осінь 1933 р.).
Українська діаспора в Америці підняла тоді широку акцію протесту та прихилила до неї деяких відомих американських політиків і державників. Конґресмен Герман Копельманн (штат Коннектикут) переслав українські протести до тодішнього московського міністра закордонних справ Максима Литвинова, щоб той дав відповідь у цій справі. Від імені радянського уряду в Кремлі він рішуче заперечив усю інформацію про голод в Україні. В своєму листі до конґресмена Копельманна від 3 січня 1934-го він назвав українську брошуру, яку переслав йому конґресмен, «фальшивою інформацією контрреволюційних організацій, які не лише поширюють фальшиві вісті, але ще й не зупиняються перед фальшуванням документів».
14 липня 1933 року у Львові створили «Громадський комітет для помочі вмираючим у Радянській Україні». У Відні кардинал Теодор Інніцер став ініціатором Міжнародного допомогового комітету, який звернувся зі закликом до європейських держав за допомогою для голодуючих в Україні. У Лізі Націй у Женеві (Швейцарія) оприлюднили питання в справі масового голоду в Україні та петицію засудити радянський режим. Акції проти штучного голоду в Україні відбулися в Празі, Варшаві, Бухаресті, Берліні, Брюсселі, Римі, Парижі, Лондоні, а також у Канаді, де Українське Національне Об’єднання організувало ряд протестів разом із ієрархами українських католицької та православної Церков. Доказові факти голоду в Україні 1932-1933 рр. стали доступними впродовж наступних років, а головно післявоєнних, коли десятки тисяч наочних свідків тих жахіть опинилися у вільному світі та мали змогу скласти свої правдиві свідчення. Але через страх перед радянськими аґентами в Європі, не всі свідки знаходили в собі сміливість, аби розповісти про розвиток колективізації, початок голоду та його жахливий перебіг із людоїдством включно.
Фізичне винищення українського населення у 1930-х рр. — не новина в історії російського імперіалізму. Цей метод мав на меті забезпечити панування над Україною на віки. Величезна машина терору та грабунку мобілізованими російськими партійцями працювала тоді повним ходом. Один очевидець зізнався, що бачив, як кремлівські посіпаки видирали останній шматок хліба з рота у голодної дитини та забирали з хати горщики з останньою жменею пшона. З південних голодних теренів України він мав змогу переїхати до м. Коростень Житомирської області УРСР, де в колгоспі працював годувальником свиней. Трактори замінили коней, які стали нікому не були потрібними. Коні чвалали вільно, та їх ловили й убивали, а їхнім м’ясом годували свиней. Та скоро і така можливість зникла, бо коней не стало. Годувальника запідозрили в «саботажі». Не говорячи нікому нічого, він покинув працю без дозволу, і став шукати іншого місця.
«Червона мітла» прийшла і до північний українських районів. Коростень — вузлова станція, на якій свідок бачив тисячі людей, які їхали на північ по хліб і з півночі з роздобутим хлібом для своїх родин, поверталися додому. Не було дня, щоб станція не була переповнена людьми з лантухами. Вони просиджували на станції, щоб котрогось дня дістатися до потягу.
Радянська влада вимела все з комор українських селян, які навесні 1932-го надіялися на врожай улітку та докладали всіх зусиль, щоб пережити голодні тижні та місяці. Та даремними виявилися їхні сподівання жити в країні «соціалістичного раю», бо запастися хлібом не було ніякої можливості.
1932 року всі рештки селян загнали до колгоспів. План хлібоздачі перенесено на них, але він був настільки не реальним, що колгоспи не змогли його виконати, не кажучи вже про потреби в зерні самих колгоспників. Вони, безборонні, були приречені на голод. Пізньої осені 1932-го голод не оминув Северинівку на Полтавщині, Ганно-Томаківку на Дніпропетровщині, хутір біля села Трибунова на Херсонщині, Новий Ставок на Миколаївщині та багато ледве живих мешканців у селах усієї України та Кубані. На початку зими того ж самого року, коли голодні селяни почали їсти собак і котів, приходили плани до сільрад на здачу державі собачих і котячих шкір. План був високий, головно для мисливців, які намагалися виконувати план. Незадовго собаки та коти були знищені тотально.
У радянських умовах плани не були прогнозами, а наказами на здачу м’яса, молока, бараболі, вовни, пшениці, яєць, хутра, домашніх і хатніх тварин. На підставі багатьох свідчень, 1933 року від голоду вимерло близько 300 людей у Бобровиці на Чернігівщині. Їх ховали у спільних могилах по 30-50 тіл у кожній. У селі Вільшана на Сумщині від штучного голоду померло 714 людей, в т. ч. 62 родин цілком, серед яких вимерла сім’я священника Павла Бондаренка. Близько 300 людей померло від голоду в Гудимівці Лебединського району, в т. ч. 25 родин цілком. Дітей-сиріт, що якимсь дивом виживали, забирали до колгоспного притулку.
1933-го голод шаленів у с. Яблучне Охтирського району. 11 родин вимерли повністю — близько 78 осіб. Багато людей розійшлося з села, й багато ходили рятуватися до недалеких радгоспів. Під час хвиль арештів забрали пароха, дяка, а церкву переробили на клуб. Розбіглося і кілька людей зі села Мишківці на Вінниччині, а в решті 150 дворів не лишилося жодної живої душі. 700 душ, згідно з реєстрацією сільради, померло в сусідньому селі Шрубків. Перед тим, в обох селах переведено колективізацію терором і примусом, з розкуркуленням, грабунками, викиданням із хат узимку та засланнями на холодний Сибір. Навесні 1933 року голод лютував по всіх селах. Тому селяни втікали до міст, де робітникам давали дещо з харчів на картки. Проте, більшість селян, не діставали ні праці, ні харчів й умирали там просто на вулицях. Села, в яких панувала чужа сила, уповноважена з Москви, руйнувала їх, розбирала хати вже без дахів. Щоранку до села приходили російськомовні військові, складали трупи на підводи і вивозили на кладовища до масових могил. Смертність найвищого рівня досягла влітку 1933-го. Голод, що був безпосереднім економічно-політичним актом Москви відносно України, охопив усі її сільські господарства.
Червоний кремлівський центр комуністичної верхівки СРСР цілком свідомо пішов на злочин голодного народовбивства в Україні, що означало замах на життя української нації. Його здійснювали апаратники, дібрані у Москві, високопоставлені функціонери, московські члени Центрального комітету всесоюзної компартії з ініціативи Й. Сталіна та його соратника Павла Постишева, із початку січня керівника столичної тоді харківської комуністичної партії України. Зі своїм апаратом він довів до кінця, попередньо підготовлену і вже наявну тоді голодну катастрофу в Україні 1933 року.
Як повідомляв «Міст», Росія готувала Голодомор-геноцид в Україні.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online