Новини для українців всього свту

Friday, Feb. 26, 2021

175 років тому Шевченко закликав порвати кайдани

Автор:

|

Січень 07, 2021

|

Рубрика:

175 років тому Шевченко закликав порвати кайдани
Тарас Шевченко. Автопортрет

7 січня (за юліанським календарем — 25 грудня) 1845-го Тарас Шевченко написав один із національних гімнів України — «Заповіт», за виконання якого в СРСР позбавляли волі.

Антипереяслав
Коли 1977 року педагог Мирослав Маринович (зараз — віцеректор Українського католицького університету) й історик Микола Матусевич запропонували в Київській філармонії на вечорі, присвяченому Тарасові Шевченку, заспівати його «Заповіт», судді кваліфікували це як «антирадянську агітацію та пропаґанду». Відтак ув’язнили кожного з них на сім літ таборів суворого режиму та п’ять років заслання, попри те, що в СРСР той твір веліли вчити напам’ять навіть школярам.
Та зовсім іншою справою був спів «Заповіту». Бо той одразу ж став одним із національних гімнів українців. І залишився таким навіть після того, як спершу цієї ж честі удостоївся майбутній державний гімн «Ще не вмерли України і слава, і воля».
Адже в обох цих творах, хоч і різними словами, сказано, по суті, те саме. Зокрема, пророцтва «понесе з України у синєє море кров ворожу» та «вражою злою кров’ю волю окропіте», продубльовані в державному гімні як «згинуть наші воріженьки». А «в сім’ї вольній, новій не забудьте пом’янути» — як «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».
Саме в «Заповіті» закликом «Кайдани порвіте!» уперше проголошено війну окупантам України за її цілковиту волю ще тоді, коли решта українців наївно мріяла лишень про федерацію з Росією. Відтак колишній політв’язень Євген Сверстюк стверджував, що «будемо живими доти, доки в нас житимуть ці слова». Адже, приміром, Голодомор 1932-1933 рр. став можливим лише тому, що українці жили тоді зовсім не «в сім’ї вольній».
Дмитро Донцов, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму, закликав 9 березня 1950-го в доповіді на Шевченківській академії в Торонто: «Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився, але не каявся! Заповіт старої героїчної — страшної ворогам — України! Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростовувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб знов на нашій землі росли, змагались, жили! Щоб обновилась, як орля, юність нації! Щоб, як зерно великих чинів, глибоко запала в наші очищені, ушляхетнені, осуворені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!».
Шевченко датував «Заповіт» різдвяним 25 грудня 1845 року (за григоріанським календарем — 7 січня 1846-го). Поет перебував тоді в складі Археографічної комісії в Переяславі. Дорогою до нього змок від дощу, застудився, розпочалося двостороннє запалення легенів.
Остерігаючись смерті, написав послання «І мертвим, і живим, і ненародженим»… 2008 року в будинку його приятеля, лікаря Андрія Козачковського в Переяславі, відкрили «Музей «Заповіту», бо прийнято вважати, що цей твір створений там.
Але позаяк у січні 1846-го руки Шевченка були вкриті жахливими виразками, то навряд чи він писав «Заповіт» тоді. Радше, створив його раніше, а слова «січень» і «Переяслав» додав під ним, аби протиставити «Кайдани порвіте!» присязі Богдана Хмельницького московському царю в тому ж місті та місяці 1654 року.

«Вічний революціонер»
Схожий прийом застосував і поет та міністр освіти УРСР Павло Тичина, розпорядившись тільки під одним зі своїх віршів — «Партія веде» — ставити у шкільних хрестоматіях і читанках дату його створення — 1933-й. Бо тоді українців морили голодом, то вказав таким чином на те, куди насправді вели комуністи.
Академік Петро Тронько запевняв, що на рідній йому Харківщині навіть у перші роки СРСР шкільні уроки закінчувалися співом не лише «Інтернаціоналу», а й «Заповіту». Але російські «революціонери» припинили ту практику, позаяк двічі переконувалися в тому, як здатна спрацьовувати «міна» під назвою «Заповіт» Шевченка. Зокрема 1861 року домоглися скасування в Російській імперії кріпацтва, спонукаючи селян до масових повстань розповсюдженням серед них «Заповіту» й інших віршів Шевченка, надрукованих спершу 1859-го в німецькому Лейпциґу в збірці «Новыя стихотворьнія Пушкина и Шевченки» (1863-го — у Львові. А 1867-го — в Петербурзі).
Головний російський жандарм Олексій Орлов, переглядаючи рукописну збірку «Три літа», яка стала головною підставою звинувачення поета та заслання аж на десять літ, із люттю перекреслив текст «Заповіту», і написав, що той — «найвищою мірою зухвалого й обурливого змісту».
До слова, в тексті «Заповіту» у лейпцизькому виданні рядка «Я не знаю Бога» не було. А з’явився він щойно в радянських виданнях творів Шевченка, вочевидь, для того, аби перешкодити його виконанню як одного з національних гімнів.
Великого поширення «Заповіт» набув під час перевезення тіла Шевченка до України. Значна заслуга в цьому художника Григорія Честахівського, котрий навчив «Заповіту» багатьох із тих, хто прийшли на Чернечу гору попрощатися з поетом.
У різних списках і виданнях цей вірш мав різні назви — «Завіщаніє», «Думка» й «Остання воля». Щойно 1867 року за ним закріпилася назва «Заповіт».
Удруге російські «революціонери» застосували його для розхитування царського трону 1914-го. Бо коли жандарми заборонили відзначати тоді сотий день народження Шевченка, саме більшовики наймасовіше розповсюдили листівки з текстом «Заповіту».
А їхній лідер Ленін писав із цього приводу: «Усі наші найкращі соціал-демократичні агітатори проти уряду не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» стали перетворюватися на свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є «тюрмою народів».
Саме «Заповітом» розпочиналися у 1988-1990 рр. і ті мітинґи, на яких українці переконали один одного проголосувати 1 грудня 1991-го на референдумі за незалежність своєї країни. І хоч упродовж наступних 14 років власті намагалися уникати співу «Заповіту», в народі ті мітинґи не призабули, згадавши про них у ході президентських виборів 2004 року.

Посмертна слава
Друзі Шевченка виконали його заповіт «Як умру, то поховайте // Мене на могилі Серед степу широкого // На Вкраїні милій, // Щоб лани широкополі, // І Дніпро, і кручі // Було видно, було чути, // Як реве ревучий». Для цього вибрали для поховання поета Чернечу гору в Каневі, перейменовану народом 1861-го в Тарасову.
Через сім літ після смерті Шевченка українська громада Львова намірялася вперше відзначити його роковини великим концертом. Тож попросили київського композитора Миколи Лисенка написати музику до «Заповіту».
Це був його перший оригінальний твір. А вперше він пролунав у шевченківські дні 1868 року у виконанні збірного хору львівської громади «Заповіт». Відтоді щоразу, коли хори співали у Львові «Заповіт», усі в залі вставали.
Одночасно з Лисенком написав музику до «Заповіту» й композитор із Перемишля о. Михайло Вербицький, автор державного гімну України. Але його твір широкого розповсюдження не набув.
А 1870-го з’явилася нова мелодія «Заповіту», яка швидко поширилася по всій Україні і невдовзі стала популярною народною піснею. Написав її в Полтаві вчитель музики Гордій Гладкий. Лисенку вона дуже сподобалася й він доповнив її лише кількома незначними правками. Відтоді співають саме цю версію «Заповіту».
Щойно 1909 року книговидавець Григорій Маркевич уперше надрукував у Полтаві ноти до «Заповіту». Весь прибуток від цього видання мав піти у фонд пам’ятника Шевченку в Києві. З цензурних міркувань прізвище автора замінили ініціалом «Г.», який у наступних виданнях не фігурував. Мелодію тривалий час вважали народною.
На текст «Заповіту» написали й музичні твори великих форм — кантати Василя Барвінського (1918), Станіслава Людкевича (1934, 1955), Бориса Лятошинського (1939) і Левка Ревуцького (1939), симфонічна поема Рейнгольда Глієра (1939), хоровий диптих Валентина Сильвестрова (1995), заключна частина симфонії-реквієму Богдани Фроляк «Праведная душе» (2014).
Перший переклад «Заповіту» здійснив 1862-го польською мовою Антоні Гожалчинський. 1882 року Іван Франко зробив німецький переклад «Заповіту». А 1964-го та 1989 року київське видавництво «Наукова думка» опублікувало книгу «Заповіт» Тараса Шевченка мовами народів світу».
Як повідомляв «Міст», у Бейруті, столиці Лівану з’явився «Заповіт» Тараса Шевченка арабською.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply