Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 24, 2021

Україна позбулася смертоносної зброї чверть століття тому

Автор:

|

Червень 02, 2021

|

Рубрика:

Україна позбулася смертоносної зброї чверть століття тому
Підписання Будапештського меморандуму

1 червня 1996 року третя за ядерним потенціалом держава у світі віддала його ворогу.

Продешевили…
Позбутися усієї своєї ядерної зброї Україна зобов’язалася ще 14 січня 1994-го. Тристоронню заяву про це підписали її тодішній президент Леонід Кравчук і його колеги за посадою зі США й Російської Федерації (РФ) Білл Клінтон і Борис Єльцин відповідно.
Обоє обіцяли в цьому документі гарантувати Україні в обмін на ядерну «парасольку», по-перше, безпеку. А по-друге — відшкодування матеріальних втрат і видатків на демонтаж і ліквідацію атомного арсеналу. Втрату високозбагаченого урану в українських ядерних боєзарядах РФ компенсувала тепловиділяючими збірками для атомних електростанцій (АЕС), які містили до 100 т низько збагаченого урану. А США зобов’язалися надати Україні 175 млн USD, 135 із яких — на демонтаж шахтних пускових установок (ШПУ) і розкомплектацію ракет.
У січні 1994 року США збільшили компенсацію за демонтаж ядерних боєзарядів до 350 млн USD, щоб Україна ліквідувала 115 міжконтинентальних ракет СС-19, сотні ШПУ та збудувала 840 будинків для офіцерів. Тож доктор технічних наук Анатолій Шевцов запевняв, що ядерне роззброєння принесло країні лише вигоду.
По-перше, твердив він, Україна домоглася фінансування Сполученими Штатами ліквідації стратегічних носіїв, у яких уже вийшли гарантійні терміни, тому їхнє знищення було неминучим. По-друге, обміняла в РФ ядерні боєзаряди на паливо для АЕС, забезпечивши їхню безперебійну роботу в умовах тяжкої економічної кризи в Україні.
Натомість Анатолій Зленко, тепер уже покійний український міністр закордонних справ, на запитання «Чи не продешевила Україна, відмовившись від ядерного потенціалу?» відповів: «Може, й продешевила. Але тоді ми одержали максимум від того, що могли. Хоч ця сума була на порядок нижчою, ніж необхідна, більше від американців отримати було неможливо».
Доктор економічних наук Валерій Мунтіян відповів на це ж запитання категоричніше. По-перше, твердив він, ядерна зброя у п’ять-шість разів економічніша, ніж звичайні озброєння. По-друге, країна отримала за свій ядерний «щит» від США 350 млн USD у т. ч. з товарними поставками. Тож у результаті «компенсації» гроші в основному вкладали у США.
По-третє, американці мали б розрахуватися з Україною щедріше. Бо на протиповітряні контрарґументи ракетам витрачали набагато більше, ніж на ядерне роззброєння України. По-четверте, українські платники податків розраховуються тепер ще й за ліквідацію, даруйте за тавтологію, наслідків ліквідації ядерної зброї. Приміром, за дезактивацію та рекультивацію землі, в якій її ховали.
Тим паче, що вже після втрати Україною своєї ядерної «парасольки» США відмовилися від низки зобов’язань. Зокрема, припинили фінансування утилізації твердого палива міжконтинентальних балістичних ракет СС-24.

…чи «затінили»?
Д-р Мунтіян твердив також, що за збагачений уран, вилучений із ядерних боєголовок української стратегічної зброї та проданий росіянами США, Україна мала отримати значно більше, ніж надійшло у вигляді палива для АЕС. Микола Михальченко, ексначальник управління внутрішньої політики адміністрації президента України, писав у спільній із Віктором Андрущенко книзі «Біловіжжя. Л. Кравчук. Україна»: «За московською угодою, Україні належить частина з 20 млрд USD, які мають бути одержані в результаті переробки в мирних цілях збагачуваного урану, що міститься в ядерних боєголовках».
Але запитання «Скільки ядерної начинки, в кілограмах, було вивезено до РФ? Яка ринкова ціна цього продукту? Якою була компенсація за вивезене?» — досі немає відповіді.
Анатолій Бень, колишній народний депутат України, пов’язав брак подробиць ліквідації атомної зброї й її повне знищення попри те, що «Договір про скорочення наступальних озброєнь» вимагав лише її обмеження, включенням родичів ракетних генералів у спостережні ради фірм, які «освоювали» кошти, надані американцями, й меркантильними інтересами посадовців високого ранґу, які мали стосунок до ядерного роззброєння України.

Обіцянки — «цяцянки»
А от щодо запевнень американців і росіян у компенсації Україні втрати нею її ядерного «щита» від можливих аґресорів, то 5 грудня 1994-го ці обіцянки ще й доповнили меморандумом про гарантії безпеки. В цьому документі, підписаному в Будапешті (Угорщина) тодішнім президентом України Леонідом Кучмою, його американським і російським колегами за посадою та прем’єром Великої Британії, ще раз заспокоїли, що захищатимуть вашу незалежність, суверенітет і цілісність, як зіницю ока.
Гарантували не лише незастосування проти неї ядерної зброї, а й «недопустимість загрози застосування звичайних озброєнь». Заприсягалися утримуватися не те що від нападу — навіть від «економічного примусу, спрямованого на те, аби підпорядкувати своїм інтересам здійснення Україною прав, властивих її суверенітету».
Тобто не те, що не перетинати бульдозерами кордони, навіть змушувати погрозами припинення чи обмеження постачання енергоносіїв до кроків на кшталт вступу в Єдиний економічний простір із РФ, спільного з нею володіння каналами, реверсу нафтогону, створення газотранспортного консорціуму тощо. Але 2003 року в наївності сподівань на дієвість гарантій Україні пересвідчилися навіть безнадійні оптимісти.
Спершу РФ, зазіхаючи на острів Тузла в Керченській протоці, фактично зреклася ст. 2-ї Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між нею й Україною від 31 травня 1997 року, за якою адміністративні кордони між УРСР і РРФСР стали державними. США ще тоді дали зрозуміти, що їх претензії Москви щодо теренів України не стосуються.
Та й 2014 року відреагували на анексію Криму Росією лише санкціями, які не змусили Москву повернути крадене. І формально до Вашинґтона не придерешся. Бо обіцянки підписантів Будапештського меморандуму Україні мали ухвалювати законодавці держав-гарантів. Однак, парламент жодної й досі цього зробив.
Утім, прискіпливим читачам Будапештського меморандуму ще 1994 року було зрозуміло, що вони залишаться «паперовими» навіть після їхньої ратифікації. По-перше, за міжнародним правом, ні заява, ні Будапештський меморандум не є міжнародними договорами.
По-друге, керівники держав-гарантів безпеки України обіцяли захищати її незалежність, суверенітет і цілісність не безумовно, а «відповідно до принципів Заключного акту Організації з безпеки та співпраці в Європі», який нікого ні до чого не зобов’язує. Бо не передбачає санкцій проти держав, які порушують його принципи.
А щодо зобов’язань США та РФ «негайно організувати заходи з боку Ради Безпеки (РБ) Організації Об’єднаних Націй (ООН) із надання допомоги Україні», то їх узагалі сприймають як цинізм. Бо Москва наділена в РБ ООН правом вето.

Уникали ізгойства
Тож чим керувався Леонід Кравчук, віддаючи ядерний «щит»? В одному з інтерв’ю він виправдовувався: «Ключі» від запуску ракет все одно були в Москві, отже, самостійно скористатися ракетами ми не могли, та й обслуговування ракетно-ядерного парку — вельми дорога справа, яка нам не по кишені».
Свою чергою, п. Зленко запевняв: «Зараз мало хто знає, що на початку 1990-х проблема ядерного роззброєння безпосередньо пов’язувалася з темою державної незалежності нашої країни. Питання фактично стояло так — або відмова від ядерної зброї й визнання України повноправним членом світового співтовариства, або збереження атомного арсеналу й імовірність міжнародної ізоляції».
Не виключено також, що коли б не відмова Києва від ядерної зброї, оплачена американцями та росіянами, то її перевели б на територію Росії без згоди українців задурно. В’ячеслав Чорновіл твердив в інтерв’ю, опублікованому 29 серпня 1991 року у The Washington Post, що радянські тоді ще військовослужбовці отримали й уже виконують наказ із Москви про вивезення ядерної зброї з України.
Знав про це й п. Кравчук. Бо 28 серпня в спільному з віцепрезидентом Росії Руцьким ком’юніке запевнив, що буде «дотримуватися зобов’язань СРСР у міжнародних відносинах, у т. ч. угод зі скорочення озброєнь».
Крім того, 1994 року електорат, пригнічений економічною кризою, обрав до Верховної Ради стількох «лівих», що не виключалася загроза дружби нового керівництва України з РФ «проти» США. Звісно, що перспектива стати їхніми ворогами вслід за Іраком і Північної Кореї також спонукала позбутися ядерного жупелу.
Як повідомляв «Міст», меморандуми ні до чого не зобов’язують.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online