Новини для українців всього свту

Thursday, Aug. 5, 2021

Неопалима Церква

Автор:

|

Березень 03, 2016

|

Рубрика:

Неопалима Церква

Львівський псевдособор

На Львівському псевдособорі 8-10 березня 70 років тому були проголошені «скасування Брестської унії 1596-го, розрив із Ватиканом і «возз’єднання» Української греко-католицької церкви (УГКЦ) із Російською православною церквою (РПЦ).

Беззаконня
Судилище над УГКЦ проголосили 1946 року собором (з’їздом єпископів і священиків) незаконно, бо лише їхні представницькі збори мали право розпускати УГКЦ і приєднувати її до РПЦ. Однак остання фактично поглинула УГКЦ ще 18 червня 1945-го. Позаяк жоден єпископ УГКЦ, попри погрози чекістів знищити їх, того дня не погодився скасовувати свою Церкву, уповноважений у справах РПЦ в УРСР Ходченко визнав так звану ініціативну групу зі скликання возз’єднавчого собору на чолі з о. Гавриїлом Костельником, священиком Преображенської церкви у Львові, «єдиним тимчасовим церковноадміністративним органом, якому надається право керувати в повному обсязі існуючими греко-католицькими парафіями в західних областях України та проводити справу возз’єднання зазначених парафій із РПЦ».
Тобто УГКЦ ще за дев’ять місяців до її «саморозпуску» позбавили самоуправління та підпорядкували «групі», чиєю безальтернативною метою було приєднання цієї Церкви до РПЦ.
Але, по-перше, «нове керівництво» УГКЦ створили не на соборі цієї Церкви, як вимагали її канони. По-друге, його створення санкціонував світський чиновник держави, чия конституція проголосила відділення від неї Церкви, а тому він мав право лише реєструвати Церкви, а не надавати право керувати ними.
Й уже після того, як цей клерк підписав вирок УГКЦ, був інсценований спектакль «Львівський церковний собор», що мав «узаконити» сваволю більшовиків. А для того, щоб він «відбувся», 24-25 лютого 1946 року екзарх (намісник) патріарха РПЦ у Києві «висвятив» греко-католицьких священиків Антонія Пельвецького та Михайла Мельника єпископами, відповідно, Самбірським і Дрогобицьким та Станіславським і Коломийським УГКЦ, до якої він не мав жодного стосунку. А зробив це тому, що собори, у яких не беруть участі єпископи, — неканонічні, отже — нелеґітимні. Однак такими ж кваліфікують і ті «собори», участь у яких беруть єпископи, «висвячені» владиками інших Церков.
Тож насправді 1946-го відбувся не саморозпуск УГКЦ, а акт сваволі проти неї. Тим паче, що всіх учасників псевдособору залякали погрозами репресій проти них та їхніх родичів. До слова, хоч офіційно учасниками Львівського псевдособору проголосили 216 священиків і 19 мирян, очевидці цього дійства стверджували, що насправді і тих, і тих було разом приблизно… 140. Та й «президії Собору» ніхто не обирав.

Чекістська акція
Богдан-Ростислав Боцюрків, професор історії канадського Карлтонського університету, дослідивши розсекречені совєтські архіви, установив, що 1944 року в Західну Україну було «направлено окрему оперативну групу на чолі зі старим чекістом і спецом від релігійних справ Сергієм Каріним-Даниленком, підполковником держбезпеки, котрий ще в 1920-х рр. ламав хребет УАПЦ і довів її до «саморозпуску» в січні 1930-го». Зі слів п. Боцюрківа, «Даниленко розгорнув 1944 року збирання компрометуючих матеріалів щодо єпископату та духовенства УГКЦ, вербування в її рядах сексотів і аґентів, намацування серед греко-католицького духовенства його слабих елементів і потенційних лідерів акції «возз’єднання» з РПЦ».
А вже невдовзі після псевдособору загинули всі керівники «ініціативної групи» з його скликання — Костельник, Пельвецький і Мельник. За офіційною версією — «від рук націоналістів», але аж ніяк не патріоти України насправді вбили їх. По-перше, сини о. Костельника воювали у складі першої дивізії Української національної армії, більше відомої як дивізія «Галичина». Тому згоду їхнього батька на участь у псевдособорі розцінили як намагання врятувати їх від репресій.
Однак коли 1940 року о. Костельника спонукали до співпраці з чекістами погрозами знищити його сина Богдана, то він відмовився. Відтак Богдана розстріляли в червні 1941-го у в’язниці на вулиці Замарстинівській у Львові.
Насправді ж чекісти знищили Костельника, Пельвецького й Мельника, щоб ті не проговорилися про закулісні подробиці псевдособору. Адже тим, кого в Москві проголосили «ініціаторами возз’єднання», пообіцяли за їхню згоду стосовно нього припинити арешти та депортації греко-католицьких священиків, а також надати поступки перетвореній на православну Церкві, які перешкодили б асиміляції наддністрянців.

Спроба порятунку
Дослідник Олег Петрук констатував: після того як окупанти «вжили більш рішучих кроків проти керівників Церкви» — депортували до Сибіру всіх без винятку її владик на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, вони цим «довкола Г. Костельника створили такі обставини, у яких він міг побачити себе чи не єдиним рішучим її рятівником».
Та й особисто знайомий із ним Льонгін Січкоріз, професор Львівського медичного інституту, писав: «Отець Гавриїл зрозумів, що коли він не погодиться очолити названу ініціативною групу, тоді він ставить під загрозу повної ліквідації Церкви в західному реґіоні України… Отець Гавриїл постійно підкреслював, що він як історик свято переконаний, що це — тимчасове явище. Основне — тут треба вижити та зберегти (Церкву. — Ред.). Він часто повторяв, що не важливо те, яка буде вивіска, головне — щоб був правильний зміст».
Патріарх Української православної церкви Димитрій (Ярема) згадував: «На його (Костельника. — Ред.) думку, треба було самим рятувати свою Церкву, щоб влада не спровадила росіян, білорусів і несвідомих волиняків і не зрусифікувала галицької Церкви. В документі договору з Московською патріархією були поставлені пункти про те, що вона не буде втручатися в справи Церкви в Галичині не менше 25 років, що у Львові буде Духовна семінарія, що повинна відбутися хіротонія трьох місцевих священиків у єпископський сан, що православні обряди будуть впроваджуватися поступово, згідно з підготовкою ініціативної групи. Гавриїл Костельник і його друзі по нещастю подбали про збереження в церквах Галичини української версії церковно-слов’янської мови та служіння у ній місцевих, а не російських священиків. Відтак чекісти позбулися їх саме для того, щоб ніхто не дізнався, що ж їм наобіцяли».

Надії не справдилися
Христина Поляк, донька о. Костельника, розповіла в одному зі своїх інтерв’ю: «Мати оповідала, що покійний батько пішов на православізацію тільки з практичних міркувань, а ніколи — з переконання. Він часто повторював: «Якщо підпорядкуємося Московському патріархові, збережемо нашу Греко-католицьку церкву, а в свій час скажемо слово як певна організована сила». По війні була шалена нагінка на українців греко-католиків і, щоб уникнути їхнього переслідування, батько радив тимчасово зірвати з Римом. Як батько сам пізніше переконався, сподівання його не справдилися, бо після так званого Львівського собору був дальший тиск на греко-католицьке духовенство. Батько був розчарований до того ступеня, що не крився з цим ні перед ким. Його остерігали в цьому навіть сторонні люди, щоб він «так голосно не думав». Такі остороги з боку родини (дружини) та чужих не помагали. Він мав відвагу про ці речі говорити відверто і то перед урядовими чинниками».
Григорій Курилас, православний священик-москвофіл, розповів майбутньому патріарху Димитрію (Яремі): «Незадовго (після псевдособору. — Ред.) відбувався в Москві собор і були (на ньому. — Ред.) закордонні делеґації. Отець Костельник розмовляв із багатьма високопоставленими особами і десь мав жалуватися, що йому не дають того, що обіцяли, а вимагають насильно втручатися в справи новоприєднаних єпархій. Колчицький (православний протопресвітер, котрий народився на Чернігівщині. — Ред.) після цього в канцелярії дуже злився і ставив вимогу, щоб «Костельника усунути від справ Львівської єпархії». На зауваження одного з єпископів, що таке потягнення може викликати багато шуму, Колчицький сказав: «Ось і я кажу, що чим швидше його прибрати, тим менше буде галасу».
Однак УГКЦ не припиняла своєї пастирської діяльності й «у катакомбах» та в діаспорі доти, поки 1989 року не леґалізувала її.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply