Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 23, 2021

Пересопницьке Євангеліє — перше українською

Автор:

|

Вересень 09, 2021

|

Рубрика:

Пересопницьке Євангеліє — перше українською
Пересопницьке Євангеліє

Коли український народ прагнув розмовляти з Богом рідною мовою, княгиня Анастасія Заславська (Жеславська), в дівоцтві Ольшанська була вже вдовою, і під ім’ям Параскеви служила ігуменею Дворецького монастиря. Колишня дружина князя Кузьми Заславського задумала створити Євангеліє українською мовою. Цей задум Анастасія Юріївна почала реалізувати по смерті свого чоловіка спільно зі своїм сином, князем Янушом. 12 червня, 465 років тому, вони склали дарчий акт для заснування в с. Двірці на Волині монастир. У цьому важливому документі, коли релігія була в ті часи винятковою, зазначалося: «Я, князь Януш Жеславський, поповнюючи волю небожчика князя його милости отця мого, разом з її милостю маткою моєю княгинею Анастасією рівною Ґолшанською-Заславською, віддаємо ті імінія, что отець мой небожчик князь Козьма Іванович Жеславський-Заславський міг надати монастиру нашому Дворецькому церков Святої Тройці». Так мати з сином подарували цьому монастирі чотири села: Дворець, Волижниці, Завидниці та Сенюшки з усіма грошовими данинами та землею навколо них, зробивши справжній національний подвиг. За два місяці, 15 серпня 1556-го за старим стилем, у день Успіння Пресвятої Діви Богородиці, почалася праця над Євангелієм у с. Двірці в монастирі св. Трійці, неподалік від Заслава, як тоді звався сучасний Ізяслав. Над тлумаченням і переписуванням трудилися архімандрит і монах Григорій і писець-переписувач книг Михайло Васильович із Сянока, столиці Лемківщини. Є припущення, що він був писарем «Загорівського Апостола», створеного 1554 року у волинському Загорові. Перекладом з церковнослов’янської мови на живу українську з домішками волинського діалекту, займався перший. Про мету перекладу у післямові сказано: «Для ліпшого врозуміння люду християнського».
Шляхетність патріотки Анастасії була вищою за її громадську діяльність. Тогочасна свідома діячка і патріотка України доклала багато зусиль для перекладання богослужебних книг рідною мовою. Церковнослов’янська була тоді менш зрозумілою для людей, погано підготовлених. З кінця XV-го — у першій половині XVІ ст. з’явилося кілька спроб надати культовим книгам українського мовного колориту. Були спроби, щоб церковні проповіді виголошували рідною мовою, як і Святе Письмо. 1556-го перша частина Євангеліє була закінчена. А завершувалася ця шляхетна праця в Пересопницькому монастирі на Рівненщині. «Пересопницьке Євангеліє, за словами його дослідників, є вершиною українського книжкового мистецтва XVІ ст., унікальною пам’яткою, оздобленою багатьма орнаментами та сюжетними прикрасами. Результатом праці двох осіб маємо монументальну рукописну книгу, оправлену двома дубовими дошками-обкладинками, вкритими зеленим оксамитом.
Тарас Шевченко, перебуваючи за дорученням Археографічної комісії в Переяславі в 1845-1846 рр., переглядав те рукописне Євангеліє, яке тоді зберігали у семінарській бібліотеці. Поет відзначив, що цей рукопис був написаний «на пергаменті витонченими слов’янськими літерами-чорнилом і циноброю, з прекрасними різнокольоровими малюнками по золоту та малоросійським наріччям і оздоблений вишукано і розкішно» («Повне зібрання творів Т. Г. Шевченка у 6 томах. — Київ, 1964). Насправді, Євангеліє складається із 964 сторінок тексту, зрозумілого і близького народу, маючи традиції живопису мініатюр Київської Русі. Його писар-каліграф був різнобічно обдарованою людиною, який вказав своє походження з Сянока в Галичині, та був сином прототопа Саноцького. Саме письмо в рядках, заголовне і декоративне оздоблення, мініатюри, пропорції аркушів, тексту і берегів, композиції початкових і кінцевих сторінок і колористика, вказують на рукопис досконалої вартості. Оздобив мистець свою роботу чотирма мініатюрними малюнками євангелістів —Луки, Марка, Матвія та Івана з Прохором, вмістивши їх у багатокольорові рамки на позолоті та рослинними галузками, які нагадують італійський Ренесанс часів Рафаеля. Деякі витончені орнаменти Євангеліє скомпоновані з волинської рослинності. На Волині існував художній центр, який у середині XVІ ст. мав своє чітко окреслене мистецьке обличчя. Переклад Григорія здійснений на високому професійному рівні. Він володів кількома мовами-слов’янською, сучасною йому українською, чеською, латинською, і можливо, грецькою. Цілих п’ять років і кілька днів вони працювали над завершенням цього Євангеліє, яке настало влітку 11 вересня 1561-го на пам’ять «усікновення Святого і славного пророка-предречі та хрестителя Іоанна Господнього». На сторінках четвероєвангеліє є приписки, вміщені після тексту кожного з чотирьох євангелій, наприкінці книги та на інших аркушах. Для прикладу можна навести таку: «Книгу оцю виготовлено на кошти благовірної і христолюбивої волинянки Анастасії Заславської-Ґолшанської».
Освічена жінка належала до членства одного з кількох культурно-освітніх гуртків православних феодалів на Волині, що в той час протиставлялися войовничому католицтву. В іншому місці Михайло Васильович написав, як обоє молилися день і ніч, а переважно Григорій, щоб Господь наповнив їх любов’ю до написання цієї книги та сподобив їх бачити діло своє завершеним. Одна з приписок, написана власною рукою гетьмана Івана Мазепи, вкладена до книги, датована 17 квітня 1701 року, в ній мовиться про те, як його милість Іван Мазепа привіз Євангеліє і подарував його Переяславському катедральному собору для активного користування ним при богослужіннях. Гетьман допоміг збудувати Вознесенський монастир у місті Переяславі і згаданий собор, в якому з його рук опинилося Пересопницьке Євангеліє. Коли ж українська церква попала під володіння московського синоду і на переяславську катедру прийшли єпископи з Московії, Євенгеліє, як зайве для послуг, передали до бібліотеки Переяславської семінарії. У 1860-х рр. семінарію перевели до Полтави, разом із бібліотекою туди потрапила й ця дорогоцінна пам’ятка. Там її побачив міністр освіти Російської імперії Дмитро Толстой, 1871-го відібрав книгу і повіз до Санкт-Петербурґа. Про рукопис доповів імператорові, який звелів негайно привезти її на високе «воззреніе». Пробув цей унікальний витвір на чужині, навіть у руках колекціонера пам’яток з епохи Петра І принца Ольденбурзького. Чомусь і якось на якийсь час українське Пересопницьке Євангеліє стало його власністю. Вже тоді існували побоювання, що воно ніколи не повернеться в Україну. На щастя, після смерті Петра Ольденбурзького 1881 року з доброї волі його вдови, через шість років, 1877-го, Євангеліє вона повернула до бібліотеки Переяславської духовної семінарії. Якийсь час пам’ятку зберігали у полтавському історично-краєзнавчому музеї, звідки перед Другою світовою війною її евакуювали на схід і в повоєнні роки твір потрапив до фондів музею Києво-Печерської лаври. Виглядало, що «культово-церковний предмет» як «опіум для народу», з волі некомпетентних людей міг бути знищеним. Випадково на нього потрапив Сергій Маслов, проф. Київського університету, і його клопотами Пересопницьке Євангеліє передали до відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії наук України.
Цією українською книгою та культурним шедевром цікавилися вчені після її відкриття педагогом, українським філологом і славістом Осипом Бодянським у 1830-х рр. дорогою за кордон він заїхав до Переяслава і в місцевій бібліотеці натрапив на дивної краси манускрипт, з якого зробив багато виписок і вже з Праги 23 березня 1838-го надіслав до «Журналу Міністерства народної освіти» повідомлення у формі доповіді. Це була перша згадка у науковій літературі. В ній подав інформацію про зовнішній вигляд книги, оправу, розміри та як прекрасно написана великим уставом, «дуже добрим чорнилом на усіх сторінках» та про багато чого іншого. Високу оцінку дав нашій пам’ятці Іван Франко, який написав: «Найстарший переклад, Пересопницьке Євангеліє, є з свого погляду взірцем, якого не досягли ані Лободовський, ані Куліш з Пулюєм, і з яким зрівнявся один Маричевський, зрікшися всякої язикової манєрости та глибоко вникнувши в духа української народної мови». Значну увагу пам’ятці приділяли В. Перетц, О. Грузинський, Г. Павлуцький, І. Каманін, Я. Запаско, І. Чепіга, П. Плющ, Н. Черкасова й інші.
А 5 грудня 1991 року в сесійній залі Верховної Ради присягав президент України Леонід Кравчук. Тільки один раз його рука, двічі рука президента України Леоніда Кучми, як і руки наступних президентів, тоді лежали на Пересопницькому Євангеліє. Під час усіх тих президентських церемоній присяг, Євангеліє вартістю понад 9 млн USD, виконувало велику моральну та духовну ролі.
Як повідомляв «Міст», після інавгурації президента Кравчука Пересопницьке Євангеліє зникло зі зали.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online