Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 25, 2021

Оксана Підсуха: «Кожен українець може впізнати в нашій експозиції себе»

Автор:

|

Серпень 12, 2021

|

Рубрика:

Оксана Підсуха: «Кожен українець може впізнати в нашій експозиції себе»
Оксана Підсуха

Музей української діаспори відкрив для широкого загалу оновлену постійну експозицію, що представляє історію та мистецьку спадщину українців світу. У чотирьох залах розгорнули понад сторічний життєпис світових українців — як пересічних еміґрантів, так і видатних постатей. Оксана Підсуха, директорка музею, розповіла про центральний задум експозиції, унікальні експонати та подальший розвиток музею.

Діаспоряни несли Україну в світ і зберігали тяглість державності
— Скільки часу створювали нову експозицію?
— Задум створити нову музейну експозицію виник кілька років тому. Почали зі створення концепції, з формування візії, ідей, тематики, персоналій, вивчення потенційної авдиторії, її потреб. Півтора року тому наша наукова команда «відштовхнулася від берега» і стала втілювати задумане. Ми розгорнули по всьому світу науково-пошукову роботу, щоб заповнити деякі фондові лакуни, тобто знайти конче важливі для нас експонати. Виникла потреба і в додаткових членах команди — відеорежисерові чи фаховому перекладачеві на англійську. На наші звернення відгукнулися десятки українських діаспорних інституцій і приватних осіб: від Франції до Канади й Австралії. Вони допомогли з експонатами й інформаційними матеріалами. Знайшлися й меценати, які підтримали наше прагнення оновити музей..
— Розкажіть про змістовий акцент і центральну ідею експозиції…
— Ми усвідомлювали, що в невеликому музейному просторі неможливо вмістити навіть маленьку частину життєпису діаспори, тож намагалися показати безмежний український світ «у краплині». Ми прагнули донести важливу думку: українці, які не мали власної держави, позбавлені права порядкувати на власній землі, політично та культурно переслідувані, несли Україну в світ, плекали українську мову та культуру, зберігали тяглість української державності та затято боролися за свободу своєї Батьківщини далеко за її межами. Це рідкісний світовий феномен. І це частина нашого народу та невіддільна частина нашої історії. У музейному просторі постають долі окремих пересічних людей — життєпис Стефана Ґеника-Березовського, зворушлива родинна історія якого представлена в нашій експозиції, та долі видатних особистостей, скажімо, гетьмана Павла та гетьманича Данила Скоропадських. Ми також розкриваємо діяльність деяких українських діаспорних громад та інституцій, зокрема, Українського національного об’єднання Канади, «Пласту» чи Світового конґресу українців, навколо яких згуртувалися десятки й сотні тисяч наших колишніх співвітчизників. І нарешті, в експозиції постають творчі здобутки видатних діячів культури українського походження, які належать як Україні, так і всьому світові, є частиною національного та глобального культурного контекстів.
— Скільки експонатів налічує експозиція?
— Понад 300. У першій експозиційній залі ми починаємо розповідь з мініатюрного «Кобзаря» з вибраними творами Тараса Шевченка, надруковано в Женеві 1878 року. Його видала так звана женевська громада, лідером якої був Михайло Драгоманов, який виїхав із Російської імперії через переслідування. Одним із найдавніших експонатів є грамота «Згоди братств» — товариства українців, яке було засноване в невеличкому пенсільванському місті Оліфент у США на початку XX ст. Це товариство взаємодопомоги, щось на кшталт кредитної компанії, водночас було центром громадського та політичного життя й української громади, і міста. Поміж інших документів в експозиції представлена «Грамота» товариства, видана 1917-го, яка засвідчує членство американського українця на ім’я Дмитро Мацко. Вражає дизайн документа: на ньому розміщені портрети Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Джорджа Вашинґтона й Авраама Лінкольна. Вочевидь, дизайн розробляли вдумливо, в нього вкладали ідейні сенси. Цей винятковий документ подарував нашому музею американський українець Левко Хмельковський, а я привезла з Нью-Йорка ще 2015 року.
— Як іще ви знаходили експонати для нової експозиції?
— Наша пошукова робота часто нагадує науково-детективне розслідування, адже йдеться про пошук українців по всьому світу. До того ж ідеться передусім про старше покоління, тих безцінних свідків і хранителів української історії в екзилі, яким зараз понад 90 літ. Знайти їх чи їхніх дітей, викликати довіру та цікавість до музею, вибудувати комунікацію — нелегке завдання. Але ми віримо в те, що робимо, усвідомлюємо важливість збереження життєпису діаспори, тож нерідко зірки «стають у ряд» і допомагають нам у цьому. Інколи трапляються майже неймовірні удачі, як-от відвідини нашого музею 2017-го австралійцем Павлом Кравченком, керівником Спілки українських художників Австралії, сином засновника цієї спілки та відомого художника Петра Кравченка. Мене особисто пов’язує тепла дружба з Катериною Кричевською-Росандіч — талановитою художницею та представницею знаменитої мистецької династії Кричевських. До нашого музею в різні роки вона передала сотні творів роботи Кричевських і родинних архівних документів. 2015 року я гостювала в неї у містечку Маунтін-В’ю (штат Каліфорнія), і відтоді наш зв’язок та співпраця не уривається. Музей прийняв у дар від п. Катерини, зокрема, зібрання відомого українського та французького аквареліста Миколи Кричевського, рідного дядька мисткині. Попри свій поважний вік (п. Катерині цього року виповнюється 95), вона докладає чимало зусиль й енергії на підтримку української культури та допомогу вітчизняним музеям.
— Є якісь експонати, які цінуєте особисто?
— Ціную кожен і до кожного ставлюся як до «живого» свідка та учасника історичних подій. Але завжди з особливим трепетом беру в руки нове, щойно отримане. З найсвіжіших подарунків назву збірку артефактів, пов’язаних із Давидом Бурлюком, всесвітньовідомим художником і поетом, за влучним висловом українського мистецтвознавця Дмитра Горбачова, українським батьком російського футуризму. Вже згадуваний мною колекціонер Едуард Ходорковський подарував нам полотно роботи Бурлюка «Портрет брюнетки» та два рідкісні часописи «Колір і рима», що їх видавав Бурлюк в Америці.

Відвідувачі випадково знаходили на світлинах батьків
— Хто ще з представників діаспори допомагав створювати експозицію?
— Усі інституції та приватних донаторів перелічити, на жаль, не вдасться. Це кілька десятків організацій та осіб, поміж яких, до прикладу, Гейвордське історичне товариство (США), яке передало нам електронний фотоархів одного з найперших відомих нам політичних еміґрантів із України Агапія Гончаренка; Осередок української культури та освіти в Вінніпегу (Канада), що поділився електронним фотоархівом Олександра Кошиця; Вільна академія наук у США, яка надала нам родинні фото Скоропадських.
— А чи відвідують музей представники української діаспори?
— Наш музей — невелика, але затишна домівка для всіх українців світу, й ми радо запрошуємо діаспорян відвідати їхній дім у центрі столиці України. До початку пандемії музей постійно відвідували діаспоряни, і часто їхні гостини ставали початком спілкування та співпраці. Траплялися випадки, коли відвідувачі з-за океану на музейних світлинах знаходили своїх батьків, відкривали для нас невідомі раніше імена чи події. Цей музей розповідає про всіх українців світу, і кожен може впізнати в нашій експозиції себе.
— Зараз у світі спостерігається тенденція, що музеї створюють віртуальні експозиції. Чи є у ваших планах цифровізація?
— Це дуже нагальне питання. Зараз усі музейники світу міркують над майбутнім, адже зрозуміло, що світ змінився назавжди, і музеї мають реагувати на ці зміни. Нашим нагальним викликом також є створення власного сайту, віртуального музейного майданчика, який об’єднає всіх зацікавлених темою. Хочемо бути присутні всюди, де є наш глядач — а отже в найвіддаленіших куточках світу.
— Чи плануєте розвиток нової експозиції?
— Ми обмежені рамками музейної площі. Втім, розширюватимемо експозицію виставковими проєктами з різних аспектів історії та культури української діаспори. Так, плануємо найближчим часом великий виставковий та видавничий проєкт до 95-ї річниці з дня народження Катерини Кричевської-Росандіч. Уже працюємо над науково-мистецьким альбомом творчості цієї відомої української й американської художниці, до якого увійдуть роботи, що зберігаються в кількох музеях України, Українському музеї в Нью-Йорку та приватних колекціях по всьому світу.
— Чого ще потребує музей для подальшого розвитку?
— На жаль, в Україні відсутня державна політика фінансування придбання експонатів для музеїв за державний кошт. Музейні фонди поповнюють меценати, художники, — словом, дарувальники. Але це спорадичні акції, які не дають змоги системно працювати над формуванням колекцій. Ми часто-густо втрачаємо раритетні документи чи мистецькі твори, які виставляють на аукціонах чи продають в Інтернеті, вони зникають з науково-музейного поля зору назавжди. Так, приміром, на українських чи світових аукціонах доволі часто можна зустріти роботи видатного українського й американського графіка Якова Гніздовського, жодної роботи якого досі немає в наших фондах. Це переважно тиражна графіка, тому ціна на них не така вже й висока, але наразі ми не знайшли змоги придбати хоча б один твір цього геніального українця. Ну, а про скульптури чи, принаймні, рисунки Олександра Архипенка можемо лише мріяти. Не буду зайве нарікати, що у нас погано з фінансуванням — це й так усі знають. Але також очевидно: якщо прагнемо бути цікавими сучасному вибагливому глядачу, мусимо не лише виконувати освітню функцію, а й дивувати та захоплювати його. Цієї мети можливо досягти лише за допомогою вартісних інтерактивних та віртуальних форматів, оригінальної дизайнерської подачі, вишуканої й елегантної музейної інфраструктури з сувенірами та кавою, та ще багатьох видимих і невидимих сервісів і технологій.
Розмовляв Андрій Петринський

Як повідомляв «Міст», експозицію Музею української діаспори відвідав Сергій Касянчук.

About Author

Meest-Online