Новини для українців всього свту

Thursday, May. 26, 2022

Терниста дорога до США з-під окупації в Україні

Автор:

|

Травень 09, 2022

|

Рубрика:

Терниста дорога до США з-під окупації в Україні
Уже заприятелювали: Світлана Колобова, її син Ігор, о. Тодор Мазур, журналістка Лідія Корсун, волонтер Василь Равлюк із дружиною Романою та донечкою Аделею-Соломією

«Життя у нас було до 24 лютого. Після — лише календар війни: від першого дня і до сьогоднішнього». Це слова Світлани — біженки з України, з якою я познайомилась у Нью-Йорку й історію якої вважаю за потрібне розказати всім. 17 березня в Українській православній церкві Святої Трійці за адресою: 359 Broome St. у Нью-Йорку, на Вербну неділю, парафіянки із Буковини, які славляться мистецтвом куховарення, приготували обід для всіх відвідувачів, що містив рибу, картоплю із грибами і ще багато смачного. Під час обіду о. Тодор Мазур репрезентував 32-річну Світлану Колобову з її 11-річним сином Ігорем — біженців із м. Глухова Сумської области. Вони відвідали нашу церкву вперше.
Глухів, де наша гостя народилась і прожила 32 роки, — провінційне 35-тисячне місто, кордони якого межують з Російською Федерацією (РФ). Раніше було відоме як старовинне козацьке місто. Після знищення Батурина московітами це була столиця Гетьманщини. Тут навчалися в співочій школі Г. Сковорода, композитори М. Березовський, Д. Бортнянський та інші відомі українці. До цього часу збереглися будівлі, які збудував тут у XIX ст. відомий український цукрозаводчик і меценат Микола Терещенко.
24 лютого ц. р. о четвертій ранку перший смертоносний літак із боку РФ пролетів над містом у бік Києва. Цього ж дня Глухів і всі прикордонні землі Сумської области окупували орки. В місті встановилося двовладдя. Українська влада залишалась, але блокпости навколо — ворожі. Обстріли були повсюди. Життя, за словами Світлани, закінчилося. Почався відлік другої епохи — злочинної геноцидної війни. Здавалось, що окупанти вирішили тут замордувати людей голодом. Схоже, що й українська влада Глухова з таким наміром змирилася. Бо з 24 лютого, коли востаннє вимели майже все з продуктових крамниць, десь до 28-29 березня не завозили харчів. Хоча в сусідньому містечку Шостка, теж окупованому, ситуація з достачанням продуктів була кращою.
Світлана з чоловіком вирішили втікати від голоду і рятувати сина. Його дуже вразили слова батьків: «Якщо нас уб’ють, йди до поліції і показуй паспорт, який буде у твоїй в кишені». До слова, підвищена чутливість викликана й захопленнями. Одночасно з навчанням в школі хлопець працював як фотомодель і модель у категорії дитячої моди у Київському продюсерському модельному Центрі для дітей.
Тож Світлана з сином Ігорем і його 11-річним однокласником 11 березня покинули Глухів. До цього поширювали чутки і писала місцева інтернетгазета, що приватні авта, які виїжджали з міста, орки розстрілювали. І все ж зважилися. Так розпочалась епопея подорожі з одної земної півкулі на іншу, яку витримати можуть лиже дужі. І чоловіки, а не тендітна молода жінка з дитиною.
12 березня вони виїхали автобусом із міста Суми «зеленим коридором» до Полтави (їх у колоні було більш ніж 80). У Лубнах їм порадили пересісти на потяг до Львова, бо полтавський потяг напередодні розстріляли. Зі Львова дісталися до кордону з Польщею. На кордоні стояли в черзі вісім годин. Перетнули кордон.
Опинившись на тому боці, відразу потрапили до волонтерів. Були у захваті від організації їхньої роботи: уважно, чітко, злагоджено, доброзичливо.
14 березня — перший табір для біженців у с. Корчова. Там пропонували різні програми. Їм дісталась німецька. Але Світлана від неї відмовилась і до Штутгарту (Німеччина) поїхала самостійно. Але через незнання мови і бажання втекти від війни якнайдалі вирішили звідти податися до Америки, яку порадили друзі. Туди біженці могли дістатися лише через Мексику.
Купівля квитка на літак до Мехіко «з’їла» всі кошти. Потім був аеропорт у Тіхуані, що межує із кордоном США. І, нарешті, Сан-Дієґо. Америка! Знову опинилися руках волонтерів. Тут довелося відбути два дні ізоляції разом із Ігорем. Це формальне покарання згідно зі законом США для безвізових прибульців. Після в’язниці — готель для триденного карантину. Волонтери з Сан-Дієґо переправили до Сакраменто (штат Каліфорнія), до української церкви, запевнивши, що там усе домовлено, навіть є робота в господаря з проживанням.
Але іноді бувають збої. Для української церкви це була несподіванка. Ситуація: ніч, ні цента за душею, жодної знайомої душі. В результаті — ночівля в холодній церкві. Застуда. Радять летіти до Нью-Йорку, де в Брукліні є центри для допомоги біженцям. Дуже прихильні та милі парафіяни української церкви миттєво зібрали гроші на квиток.
Світлана з Ігорем прибули в аеропорт Кеннеді Нью-Йорку 6 квітня. Волонтерка в Брукліні прийняла їх на дві ночі. Тут Світлані купили ліки, відвели в Центр допомоги біженцям, де відразу оформили медичну страховку (Світлана навіть не уявляла, яка це підмога — безкоштовне лікування). Тут її вперше відвідав Василь Равлюк, парафіянин нашої церкви. Привіз харчів. Він же відвіз у Бронкс, де випадкові українки знайшли скромну кімнатку для проживання у пивниці. Василь із дружиною Романою й однорічною донькою Аделлю-Соломійкою на Вербну неділю привіз Світлану й Ігоря до нашої Церкви.
Представляючи Світлану з Ігорем, о. Тодор сказав: «Ласкаво просимо у нашу громаду!» і побажав: «Щасти!». А парафіян попросив скинутися по долару-другому для Світлани. І запросив на обід до свого столу як почесну гостю.
Тим часом у США Світлані та синові зараз потрібно набути статусу біженців. Треба наймати адвоката, а це коштує 8 тис. USD. На заклик о. Тодора збірка відбулася стараннями майстра цієї шляхетної справи, одного з багатьох активних, мобільних і ділових парафіян Івана Климковича. Не дотягнули до першого внеску 2 тис. USD, але наступної неділі надолужили.
Світлану привітаємо і подякуємо Богу, що він привів її стараннями Василя з Романою до нашої церковної громади на чолі з о. Тодором. Ви, Світлано, тепер не одна, а в родинній громаді. Місці, що є осередком України в Америці.
І ще один висновок цього репортажу, пов’язаний із цією загарбницькою геноцидною війною. Іван Климчук, натхнений успішною збіркою для адвоката Світлани оголосив ще одну: одній із українських військових частин терміново потрібен тепловізор. Ними забезпечують армію українські волонтери з усього світу. Зібрали? Знову не все, бо прилад коштує 1,6 тис. USD. Але початок усе одно солідний. Розговорилися з п. Іваном. «Та ми вже з друзями та кумами стільки послали конкретним командирам різних рівнів. Наприклад, 150 пар термобілизни, 1,5 тис. ланцюжків для жетонів. Навіть подяку нам прислали, — Каже він. — Український люд такий, що не потребує команди згори. Він уміє самоорганізовуватися і робити, що треба, без вказівок. Є мета, є завдання, а як зробити, вміємо без розпоряджень царів, секретарів, президентів».
Я ж вважаю, що це в генах нащадків козацького роду. Зокрема, толока. Зібралися разом і зробили добре діло для спільного вжитку. Отак толокою і допомагаємо армії та Україні.
Як повідомляв «Міст», визнання дипломів українських біженців хочуть спростити.

Лідія Корсун

About Author

Meest-Online