Новини для українців всього свту

Wednesday, Jun. 16, 2021

Занапастити свій талант ніяк не хотіла

Автор:

|

Червень 02, 2021

|

Рубрика:

Занапастити свій талант ніяк не хотіла
Катерина Білокур

Виставка народного декоративного мистецтва України в Москві мала відбутися 1951 року. Під час організаційної роботи цієї експозиції в павільйоні Центрального парку культури, картини Катерини Білокур помістили на другому поверсі. Біля творів художниці зупинялися люди, дивувалися її квітчастим полотнам і залишали захоплюючі слова у книзі відгуків. Насолоджувалися її роботами всі, хто приходили на виставку. Знайомилися з ними визначні російські журналісти і художники, які запропонували експонати виставки для створення в Києві музею народного мистецтва. Заснувати його в Україні тоді заборонила Москва. Але на це погодилася Юлія Бєлікова, директорка Центрального будинку народної творчості (ЦБНТ), яка вже була знайома з полотнами Катерини, що висіли в кімнатах цього будинку. Тож п. Бєлікова познайомилася з Катериною Василівною особисто. На одному із семінарів, влаштованих ЦБНТ, Катерина з’явилася перед нею худорлявою жінкою, блідою на обличчі, хворобливою, одягненою у темну одежу. На десять років між обома жінками налагодилися дружні взаємини, часто писали одна одній листи. Навесні 1961-го Юлія написала, як виявилося, останнього листа художниці: «Як живете, Катерино Василівна, чи не забули про мене?». У відповіді прочитала: «Ой, не забула, дорога Юліє Олександрівно, бо тоді як ви працювали в ЦБ народної творчості, то були найщасливіші роки в моїм житті». Згадала, як одного разу приїхав автобус і повезли Катерину до Києва, немов царицю. Тоді вже майже перестала малювати, займаючись хворою матір’ю та городом, а як приходила зима, дрова рубала, торф приносила, попіл виносила, піч нагрівала, щоб матусі було тепло, а споглядаючи на свої руки, з плачем і сльозами приказувала: «Ой рученьки мої золоті, дорогі, яку красу створили і що ще могли б створити, якби не клубились». Написала також про свої жалібні прохання, щоб місцевий колгосп допоміг знайти людину, яка бодай двічі на тиждень приходила б хату прибрати, сорочки прати, влітку город допильнувати, а взимку сніг перед хатою повідкидати. Але на її прохання ніхто не відгукнувся. Відтак звернулася до Юлії з проханням прислати їй якісь чудодійні ліки, а наприкінці: «Якщо будете посилати «бесалол», то положіть і два лимони…». Юлія Олександрівна готувалася вислати пачечку з ліками, лимонами та супровідним письмом, але зробити це вже не встигла. За десять днів після написання цього листа Катерини Білокур не стало. Вона померла 9 червня 1961 року…
Катерина Білокур народилася 24 листопада 1900-го в с. Богданівка на Полтавщині в родині селян. В ранні роки почала сама вивчати літери з букваря, а грамоту здобула самотужки, як і прясти. На цьому вся освіта Катерини й закінчилася. З подарованих їй книжок довідалася, що є такі люди-художники і чим вони займаються. Це слово так увійшло в її пам’ять, що постійно думала стати художником. Не маючи ні паперу, ні олівця, вугіллям наводила рисунки по маминому білому полотні, за що рідні заборонили їй це і запропонували працювати на господарці. Ніякого «хазяйства» не хотіла вона навчатися, а замість поїхала до Миргороду, де був художньо-керамічний технікум, до якого ледь дісталася, маючи вже 23 роки. Без закінчення семирічки в школу не прийняли. За серце жаль вхопив, бо мріяла стати художником. На 28-му році знову поїхала до Києва, щоб вступити у театральний технікум. Неосвічену не прийняли і туди. У важку годину душевного відчаю, коли надумалась малювати самій, Катерина відвідала Шевченкову могилу в Каневі. Босою прийшла на Чернечу гору, щоб порадитися з Тарасом. З плачем на обличчі, немов живому поетові, розказувала про те, як прагнула стати художником. І просила його: «Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, і допомогли мені стати художником, а ті люди, серед яких живу, не розуміють мене, і я між ними, як чужа». Завітала Катерина до хати-світлиці біля могили Шевченка. Один експонат, картина «Бандурист» Дмитра Безперчого, справила на неї незабутнє враження, стояла перед нею і дивилась, як зачарована. Звела руки вгору і промовила: «Боже, дай мудрість моїй голові, щоб і я могла творити такі творіння!»
Повернувшись до клятої домівки, Катерина сказала батькові та матері, що буде вчитись малювати щодня, неділями, коли матиме вільний час. Батько сварив її, насміхався: «Катре, подумай, де таке видано, де таке чувано, щоб неосвічена баба-селянка та й стала художником?» Вдома постійно гримали, щоб дівка заміж виходила, а то на шиї сиділа і лиш малювала. Був у неї парубок, заміжжя пропонував. А вона все його відмовляла, аби зачекав, поки стане краще малювати. Вона же ж знала, що вийти заміж — це буде кінець малюванню. Дівка без жениха і так мала купу клопотів і турбот, бо намагалася дістати фарби, пензлі та полотна.
Перші роботи Катерини Білокур — три портрети олією: «Портрет Олі Білокур» (1928), «Портрет Надії Кононенко» (1929) і «Портрет Тетяни Бахмач» (1932). Хоча й не досконалі, проте свідчать про великі потенційні можливості майбутньої художниці. Головне в них те, що мало бути в портреті: людина. До цієї групи належать: «Портрет племінниць художниці» (1937), «Портрет Софії Журби» (1940), «Портрет Надії Білокур» (1941) та три автопортрети (1950-го, 1955-го та 1957 року). А коли Катерині минав 34-й рік життя, то крім малярства, пряла, ткала, очерет жала, щоб було чим хату топити, обшивала всіх, і всім догоджала, щоб із хати не вигнали і мала якийсь притулок і місце для малювання. В селі казали, що Катря з розуму зійшла, а вона вперлася, і старанно училась малювати.
До 1940-го у Катерини назбиралось майже 15 картин, поетичних полотен, які забрали до Полтави, виставили спершу в місцевому будинку народної творчості, а потім перевезли до Києва на виставку в приміщенні Києво-Печерської лаври. На початку 1941 року художниці пообіцяли дати високе звання і гроші. Радості не було меж, але з початком війни залишилася без звання, без грошей і навіть без 11 картин.
У воєнні роки намалювала лише кілька робіт: «Квіти» (1942), «Квіти увечері» (1942) і «Лілеї» (1942-1943). Відразу після звільнення Богданівки, нездужала Катерина Василівна, але не випускала з рук пензля, і її твори досягали неабияких вершин. Хотіла надолужити втрачений час, бо так було його їй жаль.
Після війни Катерина писала листи у Полтаву, а то й до Києва, питаючи, куди поділися її картини, та «чиновники від культури вирішили не відповідати. Не було відповідей і від Художнього фонду, до якого Білокур зверталася, благаючи переслати їй усього приладдя до малювання: олії лляної або соняшникової, тюбики фарб, білила звичайного та полотна. Була б щасливою, якби мала такі речі й намалювала б іще чудовіші картини для наступних виставок.
У перші повоєнні роки художниця намалювала такі видатні твори, як «Декоративні квіти», «Привіт урожаю», «Півонії», «Цвіти з горіхами», «Цар-колос» і «Буйна». Десять літ залишалося Катерині для повноцінної творчої праці. Відмовилася від жіночого щастя, від дітей, переживши голодні 1932-1933 рр., воєнне лихоліття, і все — заради малювання. Її останні роки також були жахливими. Не могла ходити, ноги примерзали до чобіт, тулилася в ганчір’ї в холодні зимові дні і ночі без тепла в хатині, але продовжувала малювати, «рятувала себе мистецтвом і лікувала себе красивими картинами». В історію ж увійшла як майстер дивовижних полотен, наповнених багатством квітів та їхніми кольорами. За своєю колористикою вони вважаються довершеними, немов їхня авторка закінчила академію мистецтв. Їй доводилося пильно придивлятися до квітів, їхнього розмаїття, оглядала їх живих у склянках з водою, малювала також овочі-фрукти: яблука, кавуни, помідори, буряки, гарбузи, моркву, ожину, виноград, пшеницю, жито, калину, кукурудзу тощо та предмети побуту, перетворюючи їх на лірично-поетичні твори та мистецькі шедеври, символи краси і життя природи.
Катерина Василівна вважається художницею, яка належить не лише українському народові, а й усьому світу. 1954 року її картини побачив світ, зокрема, Париж. Її твори виставляли там тоді, коли викрали її «Цар-колос». У його композицію художниця поклала стиглі золоті колоски жита та пшениці, соняшник, червоного кольору маківку, земні плоди та вінок із троянд, калини, півників та інших квітів.
У передостанні роки життя Катерина Білокур створила такі живописні твори, як «Жоржини», «Натюрморт із колосками і глечиком», «Квіти і калина», «Букет квітів», «Натюрморт із хлібом», «Мальви та троянди», «Богданівські яблука» й інші, наповнені філософським смислом побаченого, світлом на темному тлі, красою кольорів, любов’ю до рідного краю і землі, веселковими барвами, чарівністю й яскравою українською національністю.
Варто згадати й про дві посмертні виставки творів Катерини Білокур у Києві з нагоди 70-річчя та 100-ліття від дня народження художниці, через душу якої пройшло з болем усе її життя.
Як повідомляв «Міст», Катерина Білокур молилася до Тараса Шевченка.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online