Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 27, 2021

Як живуть молоді монахині у Львові

Автор:

|

Жовтень 16, 2021

|

Рубрика:

Як живуть молоді монахині у Львові
Сестра Антонія

Здавалося, що ця жінка — одна зі студенток, яка приїхала до Львова у пошуках кращого майбутнього. Втім, вона тут із зовсім іншою місією. Про це свідчать чорна ряса та відповідний головний убір. Широка посмішка, щирий погляд і спокійний голос. Від цієї жінки віє спокоєм і теплотою. Її можна з легкістю назвати різнобічною особистістю, адже за спиною: диплом молодшої спеціалістки з економіки, бакалаврині з маркетингу, магістрині релігійних наук, а попереду — пошук себе. Із сестрою Антонією, монахинею-редемптористкою Української греко-католицької церкви (УГКЦ), ми говорили про віру та шлях до самоусвідомлення.
«Я росла у побожній сім’ї: ми ходили до церкви, святкували релігійні свята, знали молитви. Втім, ніхто і ніколи не підштовхував мене до такого вибору. Це було особисте свідоме рішення. якось я познайомилася з людьми зі сусіднього містечка, які брали участь у прощах. Тоді й мені випала нагода побувати на одному молодіжному паломництві. Це була чудова можливість побачити духовний бік життя. Тоді я усвідомила, що навіть у такому контексті йшлося про молодь, якою вона є і за межами релігійних таборів. Ці люди, попри всі упередження, не мають подвійного життя. Навіть за межами храму вони співають релігійних пісень, розмовляють на духовні теми, мислять дуже усвідомлено. Ще одна цікава подія, яка вразила мене в той час — монаший постриг, який я побачити на власні очі вперше», — розповідає вона.
Сестра Антонія посміхається. Пригадує, як у 17-18 років вперше поставила собі запитання, чи справді готова ступити на такий шлях. Зізнається, що без вагань не обійшлося. Взяла рік на роздуми, який тільки додав упевненості, що вона на правильному шляху.
«Я хотіла бути в монастирі, навіть не розуміючи до кінця, про що йдеться. Усвідомлення приходило з часом. Усього доводилося вчитися. Хоча спершу у цьому було щось схоже на пригоду. Можливо, через подібне сприйняття, страху не було. Монастир став новим світом, який я з кожним роком відкривала для себе. Життя у монастирі — це праця з молоддю, дітьми та старшими, подорожі, прощі, пісні під гітару, але й внутрішнє духовне життя. Воно передбачає щоденне читання Слова Божого, спільну молитву із сестрами кілька разів на день, життя «по дзвінку», який кличе на молитву, трапези, спільні зустрічі одна з одною у стінах монастиря. І в такому ритмі перебуваю вже 15 років», — поділилася вона.
Тепер вона живе з чітким розпорядком: години для праці, години для молитов, час для спільного відпочинку й особистих потреб. Усе чітко та структуровано. Саме це нашій героїні і подобається найбільше. Та навіть із чітким розкладом у черниць вистачає часу майже на все. Сестра Антонія запевняє, такий спосіб життя не обмежує ні тіло, ні свідомість, бо йдеться не про впорядкованість заради впорядкованості, а про мотивацію та раціональність.
Всі сестри мають відповідальність по дому. Йдеться про миття посуду, прибирання, приготування їжі. Але є й зобов’язання іншого штибу. «Ми — місійне згромадження, тому працюємо з людьми різних категорій, зокрема, зі студентами. І тут усе залежить від самих сестер, від того, які вони мають здібності в тих чи інших сферах, що їм більше до вподоби та чим вони займаються загалом. Також маємо оплачувану роботу (психотерапія, праця на парафіях). Часто їздимо в різні міста на місії. Втім, про чітко закріплену відповідальність за кожною монахинею назавжди не йдеться. Час від часу ми змінюємо одна одну, бо перебуваємо у тісній співпраці.
Поруч із обов’язками є заборони. Їх у монастирі не багато — мова про обіти чистоти, убожества та послуху. У монахинь немає нічого власного. Усе й завжди стає спільним. Стосується це навіть грошей. За витрати сестри здають звітність, — пояснює вона. — Поняття «не можна» в монастирях не існує, однак необхідно заздалегідь вказати, що саме і в якій кількості тобі потрібно. Діапазон потреб — широкий: від засобів особистої гігієни до техніки. А наприкінці місяця всі здають звіт особистих затрат».
Наша героїня стенає плечима. Визнає, що сімейне життя — прекрасне. Часом розуміє, що могла б бути доброю дружиною та матір’ю, але обрала спосіб життя, який допомагає жити по-максимуму і для інших. Втім, одне з найосновніших обмежень — заборона виходити заміж. «Нам можна спілкуватися з чоловіками, підтримувати з ними дружні чи ділові взаємини. Зрештою, це як і в шлюбі, коли ти маєш право приятелювати з іншими, не переходячи межу. Такі межі існують і в нас», — запевняє вона.
Перший рік людина живе у монастирі, звикаючи до тамтешньої праці та молитов. Це етап, коли доводиться опиратися на перше враження і вирішувати, чи справді тобі імпонує таке життя. Відсутність монаших обітів — обіцянок жити в убожестві, чистоті та послуху, що дається на кілька років або ціле життя, дозволяє кандидаткам покинути монастир у будь-яку мить.
Потім відбувається постриг, але й він не є ключовим моментом у переінакшенні власного життя. Це лише період занурення в глибшу формацію — навчання духовного життя та монаших практик. Навіть обіти монахи та монахині складають усього на два роки. Тож про повну віддачу як Церкві, так і спільноті до кінця свого життя не йдеться.
Загалом у більшості монаших спільнот період приготування до вічних обітів — рішення посвятити себе Богові у монастирі на все життя може тривати до восьми років. Це час, відведений особі для того, щоб дати чітку відповідь і в прямому сенсі вирішити власну долю.
Людина сама повинна відчути, усвідомити і сказати, що вона готова відкрити серце Богові на все життя. Та навіть цього замало. Спільнота також повинна бачити в особі бажання, готовність і потенціал, аби дозволити піти на такий рішучий крок. У монастирі люди зустрічаються зі зовсім іншим життям, не тим, яке бачили у власній сім’ї. Інколи хтось визнає, що це не те, чого очікував і доводиться шукати своє місце деінде. Іноді навіть досвідченіші представники спільноти можуть сказати, що це не те, що треба цій людині і краще не мучитися.
«Головне — не шукати вигоди. Ні в служінні Господу, ні в монастирі, ні в будь-яких інших ситуаціях, — зазначає сестра Антонія. — У таких місцях ти служиш Богові та людям, а не вони тобі. Користувацьке споживання — це не про монаший спосіб життя».
Вона зізнається, що кризи були. Але у кого їх немає. Та й стосувалося це скоріш особистого і жодного разу не призводило до думок про хибно обраний шлях. Їй дуже імпонують милі подружжя, які живуть душа в душу, але вона вже зробила свій вибір. «Я люблю свою спільноту. Тут про нас дбають, роблять усе, щоб ми наповнювалися знаннями і зростали духовно. Життя в монастирі — це вибір, покликання, стиль життя», — черниця.
З її планів на найближче майбутнє: творити та показувати людям їхню справжню красу через випадкові світлини, аби ті нарешті припинили боятися себе, продовжувати свою справу, розвиватися та дбати про розмір серця, аби там могло поміститися якнайбільше Божого тепла.
Як повідомляв «Міст», монахиня презентувала власну поетичну збірку.

Іванна Ружевич, «Вголос»

About Author

Meest-Online