Новини для українців всього свту

Sunday, Jul. 25, 2021

Як вірмени на Тернопільщині оберігають церкву, закладену їхніми предками

Автор:

|

Червень 12, 2021

|

Рубрика:

Як вірмени на Тернопільщині оберігають церкву, закладену їхніми предками
Вірменська церква

Із Тернополя до Бережан — 55 км. За всю дорогу лише один відтинок справді добрий. Такий, що ледь встигаєш зробити світлину, доки машину знову не розхитає на ямах. Бережани — невелике історичне містечко з ратушею в центрі, замком і чотирма музеями. Тут, як і в більшості міст західної України, є кілька церков, одна з них — вірменська, яка кілька років тому майже перетворилася на руїни. Її збудували вірмени, які були однією з найчисленніших народностей у Бережанах.

Повернення храму
Олена Лугова, завідувачка науково-дослідного відділу історико-архітектурного заповідника у Бережанах, каже, що в XVI ст. тодішня влада підтримувала вірмен «Микола Синявський, тодішній власник міста, виділив цю територію під вірменський квартал, бо якщо вірмени заїжджали в місто, торгівля тільки розвивалася. Тому він видав привілей на квартал, і там була закладена церква», — запевняє вона.
Церква служила парафіяльним храмом для вірменської громади Бережан та околиць. Але за часів австрійської влади на Галичині церкву перетворили на склад. Згодом її відновили. Храм діяв до кінця Другої світової війни.
До наших днів старий мур і дзвіниця були майже знищені часом. Зараз церкву відділяє від дороги новий паркан, збудований із нетипового для навколишніх будинків світло-жовтого каменю. «Вірменія — країна каменю. Якщо ми десь будуємо з каменю, отже, хочемо там залишитися», — пояснює Борис, активіст вірменської громади.
Він переїхав до України в 1990-х рр. і зараз долучається до ініціативи збереження церкви. Вірмени на Тернопільщині укріплюють камені, закладені їхніми предками, як і свою пам’ять про місце, де народилися. Борис каже, що вже укорінився тут. Спершу жив у Одесі, потім переїхав до Тернополя, з дружиною-українкою вінчалися у вірменській церкві у Львові.
Вже й батька поховав в Україні, але при згадці про місце, де народився, Борис помітно веселішає. «Наша вулиця була, як це сказати… Як у всіх: з одного боку — приватні будинки, з іншого — «хрущовки», так ми виросли. Коли я звідти їхав, було тяжко всюди, в нас почалася громадянська війна з Азербайджаном за Карабах, вірменську святиню», — згадує він.
В автомобілі чоловіка грає національна вірменська музика. Каже, що співають про кохання і красу голубих очей. Борис приїхав із нами, щоб показати церкву. Він розмовляє з людьми, які щойно скосили траву, і відчиняє своїми ключами дерев’яні двері. «Я, можна сказати, голова церковної громади. Приїжджаю, доглядаю, наймаю людей. Хочу, щоб в церкві завжди був порядок, щоб свічки були. Такий маю обов’язок перед Богом», — розповідає в процесі чоловік.
Зсередини будівлі ніщо не видає у ній колишній склад. Охайно викладена кам’яна підлога, в кутку — будівельні матеріали. На стелі — залишки старих розписів: яскравих візерунків та ікон. До кам’яної балюстради над входом веде вузький прохід у стіні. У кращі для храму часи тут стояв орган.
Церква стоїть на вірменській вулиці, де колись жила громада. Вище — колишня вірменська школа, ошатна будівля зі старого каменю з колонами біля входу. Вулиця робить сусідськими дві будівлі — вірменську та греко-католицьку церкви. Співпраця людей показує, що відвідувачі цих церков також стали добрими сусідами. Відновленням храму займаються люди різних конфесій і національностей, в них одна мета — зберегти пам’ятку, важливу і для міста, і для вірмен.

Добрі сусіди
2004 року комплекс споруд вірменської церкви передали до державного історико-культурного заповідника в Бережанах. Крім самої церкви, до комплексу входять мур і дзвіниця. Вони майже не збереглися. Василь Зорик, директор заповідника, пригадує, що тоді будівля була в аварійному стані — випадали камені, не було частини даху, на мурах росли дерева.
Він каже, що зберегти дзвіницю було неможливо, тому її перебудували, відтворили, використовуючи білий пісковик — камінь, із якого вона була збудована раніше. Відбудову самої церкви почали з допомогою громади Української греко-католицької церкви й о. Михайла Бугая з церкви святої Трійці, що стоїть навпроти вірменської.
«Пригадую свою розмову з Василем Петровичем, він сказав, що є небезпека втратити вірменську церкву, — ділиться священник. — Це була осінь, а за зиму церква могла впасти всередину. Ми тоді використали риштування, що стояло для ремонту церкви пресвятої Трійці, зробили так, щоб склепіння спиралося на нього, і так пережили цю зиму. З весни почали збирати камінь, тому що він не всюди однаковий, до фундаменту треба було брати міцніший. Ми почали відмуровувати фундамент і перемуровувати праву частину. Друзі допомагали, хто чим міг, і так три роки ми відбудовували цю церкву. З кожним разом вона ставала міцнішою і міцнішою. Потім вже поставили вікна, щоб туди не залітали голуби».
Йому часто доводилося відповідати на запитання, навіщо опікується тією церквою, якщо має іншу навпроти. «Неможливо просто так залишити, бо це будинок не вірмен, це будинок Божий. Хто би ми не були, тут багато поколінь молилося. Мене запитали: «Що ви будете робити в цій церкві, якщо маєте свій храм?». А я сказав, що храм буде для дітей і молоді, бо там є велике подвір’я. Мені тоді хтось сказав: ви дуже добре це придумали, бо немає вірменських чи українських дітей, всі наші діти. Ця ідея постала в основу і надихнула інших людей», — мовить панотець.
«Нас підтримувала вся громада, кошти збирали у церкві святої Трійці. Люди віддавали навіть матеріали, а історичний дах шукали по селах, по приватних господарствах у Бережанах», — згадує директор заповідника.
Згодом вірмени, які живуть у Тернополі, приєдналися до відбудови церкви. Щоб мати можливість опікуватися церквою, вони створили громадську організацію «Тернопільська вірменська громада», якій храм передали офіційно 2015 року.
В пам’ять про траґічні події в історії свого народу, геноцид 1915-1917 рр., тут встановили хачкар — камінь із вирізьбленим на ньому хрестом, символ національної культури Вірменії. Тепер громада продовжує ремонтні роботи і кілька разів на рік проводить у храмі служби.
При передачі храму на спільну молитву зібралися і вірмени, і греко-католики. «Ми розуміємо, що відбудовуючи цю церкву, вірмени допомагають місту. Бо якщо би склепіння впало, ми би мали чергову, нікому не потрібну руїну», — каже директор заповідника.

Дві батьківщини
«Якщо немає мови і церкви, то нема громади. Вірмени — дуже віруючий народ. Навіть 300 років тому наші предки жили в Бережанах і будували церкву», — розповідає Марат Геворгян, голова громади вірмен Тернопільщини. Ми спілкуємося в його закладі на околиці Тернополя, крізь тонкі стіни чути розмови працівників з вулиці. Всередині — коминок, на кожному столі вишиті червоним візерунком скатертини і серветки з вірменськими літерами. Їх Марат привіз з Вірменії, куди їздить два-три рази на рік. «Скільки б я тут не жив, там усе одно моя батьківщина, і рідні там залишилися, автоматично тягне туди», — пояснює чоловік.
Родичі і мама Марата також приїжджають до нього в гості, часом навіть на кілька місяців. У нього троє дітей, двоє синів та одна донька, які часто їздять до Вірменії, здебільшого на канікули.
Коли Марат спілкується телефоном із іншими людьми з громади, завжди переходить на вірменську. Це виглядає так органічно, що не одразу привертає увагу. З дружиною-вірменкою та дітьми вдома спілкуються винятково вірменською. «Діти, як і я, мають дві батьківщини. Перша — Вірменія. Ми говоримо вдома вірменською, і діти чудово знають, що це їхня рідна мова. А вже коли виходять на вулицю, то українською чітко розмовляють, краще, ніж я, бо вони тут народилися», — сміється він.
Зараз за межами Вірменії проживає більше вірмен, ніж у самій країні. Вони були змушені виїхати через траґічні події минулого століття. Кордони і кілометри розділили тоді не одну сім’ю. «Мама досі сумує і плаче, не хотіла мене відпускати, всі мами хочуть, щоб син був біля них», — каже Марат.
Старший науковий співробітник Бережанського краєзнавчого музею Володимир Парацій каже, що колись вірмени у місті були закритою спільнотою: мали свою окрему школу, актові книги та громадський суд. Зараз про свою пам’ятку вони піклуються спільно з місцевими музейниками та краєзнавцями.
«Поки що так досягають позитивний баланс сил і можливостей: коли одні займаються відродженням свого власного етнічного храму, а інші, як ми, заповідник чи музей, займаються певною мірою його популяризацією», — каже п. Володимир.
Бережанський храм для вірмен — не просто місце для молитви. Служби тут відбуваються рідко, тому вірмени Тернополя частіше ходять на служби в інші церкви міста. Вірменський храм — місце пам’яті про рідний дім, тому тут так дбають про автентичність і навіть запрошували реставраторів із Єревану. А коли відновлення церкви завершать, залишиться лише заповнити вакантне місце настоятеля храму.
Як повідомляв «Міст», у Вірменії відкрили перший пам’ятник Тарасу Шевченку.

Ірина Пельц, Катерина Полівчак, УП

About Author

Meest-Online