Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 30, 2021

Незалежність Церкви має не менше значення, ніж держави

Автор:

|

Листопад 05, 2021

|

Рубрика:

Незалежність Церкви має не менше значення, ніж держави
Патріарх Діонісій

«300 років у Російській імперії церковні собори не збирали. Цар не велів. Та Святе письмо передбачає скликання соборів. Тому ми сміливо зібралися, — розповів о. Василь Липківський, настоятель Софії Київської, під час нещодавнього Всеукраїнського православного церковного собору. — Українська «церква потрапила в залежність до Москви 1686-го. Тоді царські посланці хитрістю та підкупом добилися від Константинопольського патріарха Діонісія дозволу на підпорядкування Київської митрополії. Частина духовенства береться за відновлення самостійності під час Української революції 1917-1921 рр. У грудні 1917-го при Софійському соборі створюють Всеукраїнську православну церковну раду. Її очолює Олексій Дородніцин, який досліджує й добре знає історію неправомірного підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату (МП). Першим висуває ідею оскарження в Константинополі статусу Православної церкви в Україні».
Всеукраїнський православний церковний собор відбувся у Софії Київській 14-30 жовтня 1921 року. Влада у Києві належить Центральній Раді, а потім гетьману Павлу Скоропадському. Та в них не доходять руки до розриву з МП. Зацікавлені у відокремленні священники діють самостійно. У травні 1918-го скликають церковну комісію й розробляють «Проєкт Конституції української Церкви». В ньому обґрунтовують ідею широкої автономії. Текст надсилають патріарху Московському Тихону, який відкидає прописані в документі положення.
1919 року борців за автокефалію української Церкви підтримує Олександр Лотоцький, міністр культів в уряді Директорії Української Народної Республіки (УНР), зі закликає українізувати Церкву. «Справа незалежності Церкви має не менш поважне значіння, ніж самостійність державна, — писав він у спогадах. — Автокефалія в тій самій мірі стоїть більмом в оці тих, хто націо­нальне визволення українців вважає за кривду для «єдіного русского народа».
Митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький) закликає вірних не підтримувати рух за відокремлення від Москви, позбавляє парафій прихильників українізації. За розпорядженням влади січові стрільці заарештовують митрополита, щоб розстріляти за державну зраду. Останньої миті покарання змінюють засланням до Бучацького монастиря на Тернопільщині.
У січні 1919-го Директорія видає закон, що проголошує повну незалежність Української православної церкви. Завершити процес має Всеукраїнський православний собор та рішення Вселенського патріарха в Константинополі. Домовлятися з ним відправляють посла Олександра Лотоцького.
Там він дізнається, що Вселенського патріарха Германа V усунули за прихильність до Німеччини під час Першої світової війни. Українець іде до містоблюстителя престолу Дорофея. Той вислуховує і частує щербетом. Та конкретних обіцянок не дає, пропонує зустрітися пізніше.
Тоді ж до Константинополя приїжджає колишній митрополит Антоній (Храповицький), який зміг втекти зі заслання. З ним група єпископів, які скаржаться Дорофею на українську владу. Серед них — Одеський митрополит Платон (Рождественський). Він бідкається в листі: «З бороди та голови митрополита Антонія вищипано по одному волоску всю ростинність. Цим хотіли сплюгавити православну його ієрархічну гідність до вигляду католицького ксьондза».
За тиждень Олександр Лотоцький отримує повідомлення з канцелярії Вселенського патріарха. В ньому зазначено, що для отримання автокефалії потрібна незалежність України, дозвіл від Москви та воля Вселенського патріарха. Посол розчарований.
Допомогти йому береться турецький митрополит Деркоський, який живе поряд із представництвом УНР в Константинополі. Духівник відвідує канцелярію й переконує надати томос українцям без додаткових умов. Мають лише почекати на обрання нового Вселенського патріарха. «На всеношній службі Божій зібралася велика сила народу. Не тільки в соборі, а й навкруги нього було тісно. Народ плакав, чуючи Апостол, Євангеліє та псалми рідною мовою. Всі відчували, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як передбачав Шевченко», — згадував дипломат про перше богослужіння українською мовою у Києві. Його провели 22 травня 1919-го у Військово-Микільському соборі. Хором дириґував Микола Леонтович.
«Приходимо в с. Петрівці, а там уже «гудуть». Храм закрили, ми й не смієм заходити. Селяни — одні «за», другі — «проти», — писала у спогадах хористка Олена Стеценко. — Ну, Митрополит Липківський і каже: «Добре, служитимемо на кладовищі». Були там і наші прихильники. Став митрополит правити, ми співаєм. Уже нас так обступили, ми й не бачимо, що там робиться. А люди: «Батюшечка, так це ж по-нашому! Голубчику, та я ж це розумію!» Руки йому цілують. Нас просять зайти в хату. Отак ми їх українізували».
Паніка охоплює духовенство, яке зберігає вірність МП. Кажуть, що проукраїнського духівника треба піддати Всеросійському церковному суду. Але українське духовенство не зупиняється. «Відродження Церкви — це не лише богослужіння українською, — писав Іван Огієнко. — Вона мала повне своє власне життя, довгими віками вироблене. В ньому богослужбова мова — тільки частина. Йдеться про повне розмосковлення Церкви — повернення всього того, що від неї забрали».
Всеукраїнська православна церковна рада приймає постанову, якою оголошує Церкву незалежною від Москви. Скликає собор, але жоден із єпископів не погоджується взяти в ньому участі. Прихильники українізації Церкви збираються в Софії Київській на Покрову — 64 священники, 17 дияконів, вірні з різних реґіонів України. Загалом 432 особи. Серед них — академіки Агатангел Кримський і Сергій Єфремов, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.
Приймають «Канони Української православної церкви». В них підкреслюють: «Насильством панства й царства Московського позбавлено було волі нашу Церкву». Підтримують Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Затверджують її головні засади — відокремлення від держави, соборність, рідна мова в храмах. Не підлягає керівництву інших церков.
Василя Липківського обирають митрополитом Київським і всієї України. Висвячують першого єпископа за практикою стародавньої Александрійської церкви — покладанням рук усього присутнього духовенства. Його заступником та архієпископом Київським стає протоієрей Нестор Шараївський. Водночас висвячують іще 27 єпископів. У завершальний день собору митрополит Василь (Липківський) звернувся до присутніх: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України. Кожен із вас повинен бути апостолом Церкви української».
У жовтні 1927-го Другий Всеукраїнський церковний собор під тиском чекістів позбавив його звання митрополита. УАПЦ назвали «ланкою антирадянського підпілля націоналістів» і ліквідували. 1937-го владику розстріляли у Києві за «антирадянську діяльність». Про відродження Церкви проголосили 22 жовтня 1989 року на Соборі священників і мирян у Львові, а 2018-го інтегрувалася в Православну церкву України.
Як повідомляв «Міст», попи РПЦ масово вивозять із Лаври цінності на Москву.

Михайло Танасійчук, «Газета по українськи»

About Author

Meest-Online