Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 4, 2021

Не байдикуючи, Ігор Грабар досяг своєї мети

Автор:

|

Березень 24, 2021

|

Рубрика:

Не байдикуючи, Ігор Грабар досяг своєї мети
Ігор Грабар

25 березня минає 150-десята річниця від дня народження видатного художника, вченого, мистецтвознавця, критика, історика мистецтва, музейного та громадського діяча Ігоря Грабара. Протягом усього свого 89-річного життя всі свої сили віддав образотворчому мистецтві. У своїй автобіографії «Моє життя» (1937) писав: «Мистецтво, мистецтво, мистецтво. З дитячих літ і дотепер воно для мене майже єдине джерело радості й горя, піднесень і страждань, захоплення й обурення, єдиний справжній зміст життя».
Ігор Грабар народився 25 березня 1871-го в Будапешті (Угорщина) в сім’ї адвоката та депутата австрійського парламенту Еммануїла Грабаря. Батькові майбутнього художника довелось еміґрувати з Угорщини, спершу до Італії, а потім до Франції. Там він із конспіративних міркувань замінив своє прізвище на Грабаров. Опісля, перебуваючи в Росії, прийняв інше — Храбров. Мати Ігоря-Ольга була змушена покинути столицю Австро-Угорщини, й повернулася разом із синами — Ігорем і старшим Володимиром — до рідного с. Чертіжне (Чехо-Словаччина), й оселилася там у батьковому маєтку Адольфа Добрянського (1817-1901). Ці дев’ять літ Ігор із любов’ю згадав у своїй автобіографії в розділі «Раннє дитинство». В ньому описав своє життя в селі своєї матері та проживання діда, прогулянки околичними селами та містечками в красивих своєю чудовою природою гірських Карпатах про відвідини восьмирічним хлопцем з матір’ю брата, який вчився у Пряшівській гімназії. В іншому розділі писав: «У дитинстві старші люди старалися виправляти нашу українську говірку, переводячи її на літературну мову. Особливо цим займався мій дід по матері Адольф Добрянський».
Ігор Еммануїлович Пряшівщину та Закарпаття вважав своїм рідним краєм, тому 1955-го, відвідавши Закарпаття, подарував Закарпатській картинній галереї в Ужгороді 36 своїх картин. Тепер Закарпатський обласний художній музей ім. Йосипа Бокшая пишається меморіальною експозицією творів видатного художника і академіка Ігоря Грабара.
Варто також нагадати про переслідування австро-угорською владою матері Ігоря, яка переселилася до Росії. Ігореві тоді виповнилося дев’ять літ. З 1882-го юнак навчався в московському ліцеї, звідки вступив до Санкт-Петербурзького університету, здобуваючи одночасно юридичну й історично-філологічну освіту. 1894 року став студентом Імператорської академії мистецтва у майстерні українського художника Іллі Рєпіна. У роки навчання в академії побував у всесвітньовідомих центрах культури: Венеції, Флоренції, Неаполі та в Римі, а також в Парижі, Берліні й у Мюнхені, де навчався у школі словенського педагога і живописця Антона Ажбе, чий портрет Грабар намалював 1896-го. Як зрілий мистець проявився після повернення з Мюнхену 1901 року, особливо на початку ХХ ст.
Пейзажні твори та натюрморти йому вдавалися найкраще. Вже перший пейзаж «Березневий сніг» (1903) вабить настроєм засніженого саду та красою малярського вираження. З неабиякою пристрастю намалював й інші пейзажі, переважно зимової пори: «Лютнева блакить», «Зимовий сонячний день», «Іній» і «Гайвороні гнізда». Вони просякнуті духом імпресіонізму, що світяться внутрішнім світом. Малював їх із натури, навіть у морозні дні. На полотнах майстра повітря особливо прозоре, а сонячні промені показані грайливими на гілках дерев, переважно на березових, припорошені сніжинками. Білого кольору сніг на своїх картинках зображував багатьма відтінками, затишними, напрочуд витонченими. Пейзажі Грабара були, немов бесіда з природою, тлумачення її суті та розкриття зимової краси. Ними розкрив великі потенційні можливості кольору. Художник збагатив кольорову мову пейзажних творів, розкрив значення кольору, високу культуру кольорових мазків і штрихів. Вказують на це ще й такі його твори: «Зимовий вечір» (1904), «Зимовий ранок» (1907), «Яблука» (1920), «Яблука і груші» (1921), «Груші на зеленій скатертині» (1922), «Осінній вечір» (1923), «Останній сніг» (1931), «Долина беріз» (1939), «Алея березових дерев» (1940), «Відтала доріжка» (1940), «Зимовий пейзаж» (1954) та багато інших.
У довоєнних роках Грабар займався виставковою діяльністю своїх картин у Росії, Україні й Європі. Роботи художника експонували на Всесвітній виставці у Римі (Італія). Він публікував критичні нариси у спеціалізованих виданнях про мистецтво. Як художній критик, 1906 року написав серію монографій про відомих мистців Ісаака Левітана та Валентина Сєрова. Про останнього, через політичні та соціальні обставини в царській Росії, 490-сторінкова монографія Грабара вийшла аж 1965-го, на її сторінках є й такі два розділи: «В Києві та Охтирці» (1876-1878) та «З Рєпіним в Запоріжжі» (1880), а також поданий перелік майже 100 рисунків, виконаних олівцем, та акварельних етюдів, створених в Україні.
Ігор Грабар став автором наукової п’ятитомної «Історії російського мистецтва», що вийшла друком у 1909-1914 рр., де був і розділ про українське бароко. З 1913-го до кінця 1925 року Грабар працював директором Третьяковської галереї в Москві. Мистецтвознавець провадив повну інвентаризацію творів у ній із описом та фотографуванням кожного експонату, що було безпрецедентно, оскільки ніхто до нього цим не займався. Поруч цієї роботи та інших занять, художник не покидав і пензля. У реалістичній манері почав малювати портрети. Оберігаючи себе від сталінського режиму, створив такі кон’юнктурні жанрові сцени: «Ленін диктує телеграму ранком 1920 року» (1929), «Ленін у робочому кабінеті» (1933), «Ленін і Сталін промовляють до селян» (1938) і «Селяни-ходаки на прийомі у В. І. Леніна» (1938). Його пензлю належить ціла серія портретів видатних академіків Академії наук, діячів культури та мистецтв. Створив багато портретів родини: «Портрет дружини художника» (1928), «Портрет О. Грабар-Добрянської» (1925), «Портрет сина» (1930), «Портрет Валентина Грабара» (1931), «Портрет М. Грабар-Добрянської» (1933), «Портрет доньки» (1938) та «Автопортретів» (1934, 1942, 1947, 1953, 1954). Сам Грабар у 1930-ті рр. висловився, що як ніколи раніше зрозумів, що найвищим мистецтвом є мистецтво портрету. До них він прекрасно передав не лише схожість портретованих, але й розкрив психологічні сторони натури.
Не менш привабливими стали й його натюрморти з квітами, пройняті вібруючим блакитним повітрям, —лимонно-жовті «Хризантеми» (1905), «Квіти і фрукти на роялі» (1904), «Бузок і незабудки» (1905), «Бузкові квіти» (1932), «Троянди» (1938), «Рожі на фортепіані» (1939), «Букет квітів на вікні» (1940), «Квіти у вазонку» (1944), «Квіти в городі» (1950) та багато інших. Доводилося художнику працювати над кожною картиною кілька днів, а над окремими творами працював по кілька тижнів. До своїх робіт маляр ставився з великою відповідальністю. Вивчав навколишню природу і найтонші нюанси життя рослинного світу. Брав кожну квітку, ставив її у склянку з водою та малював з натури.
Ігор Еммануїлович прославився й як мистецтвознавець. Свої дослідження про іконописця Андрія Рубльова та його школу, мистця Іллю Рєпіна й інші наукові статті публікував у різних виданнях, у т. ч. зарубіжних. Був постійним членом редакційної колегії часопису «Мистецтво». У 1940-х і 1950-х рр. був не менш плідним ніж раніше, малюючи пейзажні картини з натури, доповнюючи свою приватну колекцію, дещо закуповувала Третьяковська галерея й інші музеї в Україні. Інші потрапляли в приватні колекції шанувальників його мистецтва. З появою його перших ілюстрацій у часописах Петербурга ще 1890-х рр., й отримавши диплом про закінчення академії з ім’ям Грабар, він працював над ілюструванням творів письменника Миколи Гоголя «Сорочинський ярмарок»», «Вечір напередодні Івана Купала», «Ніч перед Різдвом», «Зачароване місце», «Тарас Бульба» й інших. Найбільш вдалими виявились 45 малюнків до повісті «Шинель». Усі вони отримали загальне схвалення, бо ж були тісно пов’язані з художніми особливостями творів Гоголя та завданнями книжкової ілюстрації.
Помер Ігор Грабар на 90-му році життя 16 травня 1960-го в Москві. Зі знайомства з його мистецькою творчістю виринає перед нами запитання: як могла людина за одне життя виконати таку багатогранну й знамениту роботу? Важко сказати, яка його творчість більша, а яка заслуженіша. Творчість малярська чи науково-дослідницька, педагогічна або громадсько-суспільна діяльність. Усю його працю оцінили як після Першої світової війни, так і після Другої званням заслуженого діяча мистецтва (1956). Як мистецтвознавець залишив по собі такі праці: «Давньоруське мистецтво», «Андрій Рубльов. Замітки про творчість художника після даних реставраційних робіт 1918-1925 рр.», «Художня школа давнього Пскова», «Відкриття пам’яток мистецтва», «Реставрація у нас і на Заході», «Феофан Грек» і ряд інших, які увійшли в окремий 200-сторінковий збірник всяких статей на мистецькі теми (1929-1930). Його науковими матеріалами послуговувалися майбутні дослідники мистецтва.

Павло Лопата

Як повідомляв «Міст», у Торонто покажуть ікони Павла Лопати.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply