Новини для українців всього свту

Saturday, Mar. 6, 2021

Чим особлива книга «Бандерівка»?

Автор:

|

Листопад 23, 2020

|

Рубрика:

Чим особлива книга «Бандерівка»?
Григорій Джус. «Бандерівка» (Grzegorz Dzus. Banderowka), — Варшава: Rozpisani.pl, 2020. — 475 с.

Видання, яке потрапило мені до рук й яке хочу представити читачам, незвичайне. По-перше, книга відомого в Ольштині (Польща) архітектора Григорія Джуса вийшла під заголовком «Бандерівка». По-друге, вона не підпадає під основні правила оцінювання публікацій. Не є ні історично-науковою, ні біографічною, ні монографічною. Описані в ній події розгортаються у широкому територіальному й історичному контекстах у період від 1920-х рр. до 1947-го, і можна сказати, що ця книга належить до усіх згаданих жанрів. Вона містить також багато ілюстративного матеріалу, архівних фотографій, факсимільних документів. Тож «Бандерівка» може бути цікавою для широкого кола читачів — не лише для істориків, колишніх жителів описаного в ній с. Лази та дослідників долі мешканців Закерзоння. За нагоди зазначу, що 27 вересня ц. р. уперше з часів виселення мешканців села у рамах акції «Вісла» на руїнах місцевої церкви святого Миколая відбулася літургія.
Головна героїня книги — Емілія Мощанська-Косюр-Нєвенґловська, колишня жителька Лазів і бабуся Григорія Джуса. У виданні багато соковитих діалогів, що їх подає автор зі слів бабусі, через це текст читається на одному подиху. Окремі вислови процитовані українською, хоч і в польській транслітерації.
То звідки взялася назва книги? Емілія згадує, що у 1940-ві рр. приїхала з донькою до Радимна, прийшла до хати, стала відмикати двері своїм ключем — не вдавалося: ключ не пасував до замкової шпарини. Раптом двері відчинили зсередини і пролунало запитання: «Вам чого треба?». «Це моя хата, це ви мені маєте сказати, що ви тут робите», — відказала жінка. «Аааа… Явилася бандерівка», — почула вона у відповідь.
Емілія Мощанська-Косюр-Нєвенґловська починає свою розповідь від твердження про те, що у с. Лази, неподалік від якої пливе Сян, її предки жили завжди. Вона згадує, що у Пикулицях під Перемишлем стояв монумент, біля якого спочивають січові стрільці, котрих зрадила тодішня Польща. Емілія, тоді 17-літня, брала участь у поході до могили, який щороку на Зелені свята проводили українці з усіх усюд тодішньої Польщі. Уже на в’їздах до Перемишля стояла поліція та перевіряла селянські вози. На шляху та довкола нього у болоті лежали квіти, оздоби, прапори. Аби правоохоронці пропустили віз зі забороненими атрибутами, треба було поцілувати поліціянта, згадує Емілія. «Я також… Я свій», — шепнув тоді один із них.
На майже 500 сторінках книги описано безліч схожих подій. Багато поневірянь принесла і Друга світова війна. Після 19 вересня 1939-го на лінії Сяну зустрілися німецькі та радянські війська. Офіцери обох армій потиснули руки посеред дороги у Лазах.
Почалися переслідування нацистами євреїв. Батько Емілії влаштував у своїй хаті криївку, де ховалися дві єврейські сім’ї. Із приходом радянської влади почалася колективізація, людей висилали до Сибіру. Постраждала і родина Мощанських — вони потрапили у вигнання до Бессарабії, однак потім їм вдалося повернутися.
У книзі є багато історичних фактів, однак спогади про них змальовані дуже яскраво, з багатьма діалогами, описами громадського та церковного життя українців Надсяння.
Варто також детальніше зупинитися на виникненні у Закерзонні підрозділів Української повстанської армії (УПА). Місцеве населення знову постраждало. «Вони варті одне одного», — так каже про українське та польське підпілля один із героїв книжки. Над мешканцями також знущалася новоутворена Громадянська міліція, до якої часто долучалися звичайні злочинці. 29 квітня 1947 року представники Армії крайової й УПА домовилися про перемир’я, однак загони Національних збройних сил все одного розгромили українське село Верховини.
«Справедлива помста, на думку катів, дісталася найслабшим», — коментує Емілія. Багато уваги у книзі також присвячено випадкам катувань українців у казармах комуністичних органів безпеки. Потім була акція «Вісла»: кожен українець із Закерзоння знає з розповідей близьких, як під час вигнання у північні та західні реґіони Польщі їм доводилося поневірятись у вагонах для худоби. Після того, як на рідних землях залишилися тільки спорожнілі села, УПА розпустила частину своїх підрозділів. Одні загони пішли до американської окупаційної зони у Німеччині, інші — в Україну, а ще хтось помандрував услід за своїми близькими. Сьогодні нам складно це уявити, але шлях пішки з рідного села до півночі Польщі, де розселили вигнанців, хлопцям з УПА треба було долати пішки.

Ігор Щерба

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply