Новини для українців всього свту

Thursday, Jan. 28, 2021

Каміння, що гуляє саме по собі

Автор:

|

Січень 23, 2014

|

Рубрика:

Каміння, що гуляє саме по собі

Долина Смерті, національний заповідник США, що розкинулася в східній частині Каліфорнії, майже біля кордону з Невадою, є найнижчим (на 86 м нижче за рівень моря) місцем у Західній півкулі й найспекотнішою територією на Землі. До неї – приблизно три години їзди від Лос-Анджелеса. А на південь від Долини Смерті розташована пласка глиняна рівнина – дно висохлого озера Рейстрек-Плайя, яку називають Долиною Блукаючих каменів. За феноменом, що зустрічається в цій місцевості, – «саморушним» камінням.

Пастка для золотошукачів
Свою назву Долина Смерті отримала від переселенців, які перетинали її 1849 року, прагнучи найкоротшим шляхом досягти золотих копалень Каліфорнії. Дехто з них зостався тут назавжди, а що вижили, зав’ялити на вогнищі з уламків розібраних возів м’ясо мулів, загиблих через брак води, і дісталися мети, залишивши за собою страшні географічні назви: Долина Смерті, Похоронний хребет, гряда Останнього Шансу тощо.
Нині Національний парк “Долина Смерті” площею 1,3 млн га вважається найбільшим національним парком на території США й суміжних держав. Із заходу Долину Смерті підпирає гора Пік Телескоп, що здіймається вгору на 3 368 м, а на сході долина впирається в підніжжя гори Дантез В’ю заввишки 1 669 м.
Для парку характерна незвичайна дика, первозданна природа й чудовий ландшафт, який становить геологічний, історичний і естетичний інтерес для дослідників і туристів. Тут розташована найнижча точка Західної півкулі – Бедвотер (Погана вода), на 86 м нижче за рівень моря. Але дно Долини Блукаючих каменів розміщене значно вище, ніж дно Долини Смерті — на висоті понад 1 100 м над рівнем моря.

Валуни з іменами
Долина Блукаючих каменів — це безводна пустеля з різкими перепадами температури повітря і ґрунту, відкритий рівний простір завдовжки 4,5 км і завширшки 2,2 км, оточений ланцюгом гір заввишки до 3 300 м. Улітку долину немилосердно випалює сонце. Температура зазвичай піднімається вище за 50 градусів за Цельсієм у тіні, але взимку тут холодно — буває сніг, хуртовини, ураганний вітер збиває з ніг.
Озеро більшу частину року – сухе, але раз на рік воно заводнюється, і глина на його поверхні намокає. Посередині озера височіє скеля, що хоч якось урізноманітнює монотонність плоского пейзажу в оточенні пустельних гір.
Однак не цей суворий пейзаж найбільше приваблює сюди людей: тут по потрісканій поверхні ґрунту самі собою рухаються камені! На поверхню дна озера ці брили потрапили зі схилів навколишніх гір. Їх називають по-різному – блукаючими, плаваючими або ж танцюючими. До слова, зараз більшість каменів пронумеровано, вони навіть мають назви: «Ненсі», «Мері-Енн», «Сільвія», «Джон» і інші.

Нові танці
На поверхні озера можна виявити десятки слідів-трас блукаючих каменів. Вони, в основному, спрямовані з півночі на південь і з півдня на північ, але часто їх напрям змінюється, камені повертають назад, їхні сліди перетинаються, розходяться. Деякі траси тягнуться на сотні метрів, інші – усього на 3-5 м. Іноді камені починають виписувати віражі та перевертатися з боку на бік. “Улюбленим” місцем їх дислокації є середина дна висохлого озера.
Учені вивчають це природне явище з 1948-го. Першим у Долині Смерті працював геолог Томас Клемент 1952 року. Він хотів побачити пересування каменів і довго жив у пустелі. Темної ночі негода загнала його в намет, почався дощ, який лив всю ніч, віяв сильний вітер. На світанку науковець визирнув назовні й побачив, що на піску утворилися свіжі борозни – камені зрушили з колишніх місць.
Клемент зробив припущення: рівнину вкрив шар води – і глиниста поверхня зробилася слизькою. Він вважав, що дощові струмені послужили змащувальним матеріалом і посилили ковзання каменів, і водночас відзначив, що сліди від одних каменів були прокладені синхронно один до одного, ніби вони рухалися пов’язані в межах певної структури, а інші – сусідні з ними – сунули в протилежному напрямку, хоча на всі камені дув той же вітер. А деякі камені взагалі пересувалися по колу, немов вони потрапили в смерч.

Результат — відсутність результату
Більшість борозенок від каменів прокладено з північного сходу на південний захід. Це виявила геолог Пола Мессіна з Університету Сан-Хосе в Каліфорнії. Вона спостерігала за блукаючими каменями з 1993-го по 1998 р. і навіть захистила дисертацію на цю тему.
Пані Мессіна переконалася, що деякі камені рухаються прямо на південь і схід, а інші – зигзагоподібною траєкторією або навіть по колу. Вона пише, що блукаючі камені складаються з доломіту. Ці брили відкололися від скельних порід, що оздоблюють плато гірських хребтів. Ґрунт тут формується з дрібних глинистих часток, котрі дощі змивають із гір. Ці частинки й утворюють гладку ковзку глину, яка плямами розпливається на пласкій поверхні. Мессіна відкрила також окремі колонії бактерій – саме в тому шарі, який від дощів стає слизьким.
1998 року Пола Мессіна підбила підсумок своєї п’ятирічної праці: «Результат вражаючий – відсутність результату». Вона написала: «Я люблю ці камені, тому що вони здаються такими незрозумілими». Як і інші дослідники, дослідниця гадає, що роль рушійної сили тут виконують різні фактори, але який із них — головний, їй установити не вдалося.

«Крижана» гіпотеза
Фахівці з NASA вирішили покласти край фантазіям і самотужки знайти рішення загадки. Група з 17 дослідників і студентів-добровольців під керівництвом учених із Космічної агенції 2010 року провела чимало днів на неживих просторах висохлого озера, серед каміння, піску й солі. Вони визначили, що валун під назвою “Карен” – один із наймасивніших, вагою 320 кг, – за місяць переміщається на 18 м.
Учені встановили, що форма каменю не має жодного впливу на його рух, не має значення й вага каменю чи його розміри. Але при цьому кожен камінь живе своїм особливим життям, і жоден не схожий на інший. Деякі камені «мандрують» парами, їхні звивисті траси синхронні одна з одною. Ухил поверхні плато — не більш ніж 1-2 см на км, тож зигзагоподібні борозни залишені на фактично горизонтальному плато. У тих місцях, де шар ґрунту більш м’який, валуни аж розорюють поверхню. А наприкінці деяких треків камені взагалі відсутні.
Науковці розглядали можливість впливу на камені в Долині Смерті землетрусів, магнетизму, підвищеної сили тяжіння й водних потоків, але вимірювання змусили їх відкинути всі ці припущення. Експедиція перевірила й теорію Джорджа Стенлі, який ще в 1950-х роках висловив думку, що кам’яні брили рухаються по льоду. Завдяки нічним заморозкам, пояснював він, обмерзлі камені ковзають по крижаному панциру, що сковує пустелю. Для вивчення механізму руху каменів працівник NASA Гунтер Клетечка взимку 2010-го закопав під деякими каменями сенсори. Вимірювання температури й вологості показало, що в березні в пустелі дійсно намерзала тонка кірка льоду.

…і вітрова
«Крижана» гіпотеза може пояснити, чому в деяких випадках масивні кам’яні брили пересуваються на більшу відстань, ніж дрібні камені. Учасники експедиції NASA вважають, що великі камені повільніше гальмують, тож залишають довший слід. Із цією теорією узгоджується й той факт, що борозни від каменів нерідко розширюються, утворюють горбки піску. Після того як лід розтанув, камінь занурюється в пісок. У тих місцях, де ковзали тільки шматки льоду, залишаються загадкові сліди без каменів.
Разом з тим, дослідники кажуть, що рух каменів залежить і від того, у якій частині Рейстрек-Плайя вони розміщені. Згідно з моделлю, створеною Полою Мессіною, вітер над озером поводиться складним чином. Після бурі він розділяється на два потоки, що пов’язано з особливостями геометрії гір, що оточують Рейстрек-Плайя. Через це камені, що локалізуються по різні боки озера, переміщаються в різних, фактично перпендикулярних напрямках. А в центрі вітри стикаються та закручуються в міні-торнадо, змушуючи крутитися й камені.
Однак, незважаючи на те, що п. Мессіна кілька років вивчала камені, вона так і не змогла відповісти на цілу низку непростих запитань. Чому деякі з них пересуваються, а інші – стоять на місці? Чи пов’язане це з тим, що після сходу води земля в одних місцях сухіша, ніж у інших? Чому камені «розкидані» по всьому дну озера, тоді як унаслідок регулярних вітрів, спрямованих майже завжди однаково, основна частина брил повинна зібратися біля одного з країв озера? Чи камені якось повертаються назад? Й у яку пору року вони рухаються частіше: узимку, коли найбільше опадів, чи влітку?
Проте адміністрації національного парку не потрібна розгадка механізму руху каменів, адже потік туристів у цю зловісну пустелю з нерозгаданим явищем тільки зростає. Таємниці завжди приваблюють людей більше за вже з’ясовні феномени.

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply