Новини для українців всього свту

Tuesday, Jan. 26, 2021

У 2014-й — без легендарних

Автор:

|

Січень 01, 2014

|

Рубрика:

У 2014-й — без легендарних

13-й рік ХХІ століття став останнім для тих, чиї імена були на вустах громадськості всього світу.

День у день зі Сталіним
6 березня 2013-го у 58-річному віці помер безнадійно хворий на рак найбільший популіст ХХІ ст. і лідер міжнародного антиамериканського інтернаціоналу — президент Венесуели Уґо Чавес. Причому він пішов із життя день у день через 60 років після смерті Сталіна, чиїм однодумцем він був багато в чому й до котрого уподібнився експропріацією майна в заможних прошарків населення та десятками тисяч убивств їх представників.
Та оскільки всі ресурси Венесуели він скеровував на збереження свого режиму, то перетворив стабільну й відносно забезпечену країну, котра посідає друге після Саудівської Аравії місце у світі за запасами нафти, на бідну й економічно занедбану державу з тотальним дефіцитом продовольства та найвищим на планеті рівнем злочинності, де людей повсякчас викрадають заради викупу.
Хоч п. Чавес і кидав найбільш знедоленим верствам час від часу якісь крихти з нафтодоларового столу, однак примудрився зруйнувати цілу країну блокуванням динаміки її економічного розвитку. Причому нестримно інвестував у оборону, тоді як венесуельський народ змушений був голодувати, і фактично знищив його середній клас, а також розігнав іноземних інвесторів. Утім, це влаштовувало ту доволі значну частину населення Венесуели, представники якої стали безпосередніми клієнтами  режиму Чавеса й котрих не торкнулися репресії.

«Залізна леді»
8 квітня 2013-го, проживши 87 років, померла баронеса Маргарет Тетчер — єдина наразі жінка, яка була прем’єр-міністром Великої Британії, а також перша представниця слабкої статі, котра очолила уряд європейської держави. Хоча якраз її слабкою й не вважали. Бо саме вона ще й першою вдостоїлася епітета «залізна» — як за втілення в життя країни консервативних заходів, що стали частиною політики так званого тетчеризму, так і за безкомпромісне протистояння з керівництвом СРСР, яке зіграло свою роль у крахові цієї держави.
За це патріоти України, звісно, не можуть не віддати їй належного, та не забудуть вони й сказаного нею з трибуни Верховної Ради, з якої вона перша з-поміж високопоставлених зарубіжних політиків виступила 1990 року: «В України є право на незалежність — приблизно таке ж, як у американського штату Каліфорнія».
Сподіваючись, що лідер СРСР Михайло Горбачов спроможеться реформувати цю державу, Тетчер остерігалася, що нерішучість цього політика завадить реалізації його декларацій. Утім, він уже був не в змозі контролювати «джина», якого сам випустив із пляшки, — прагнення співгромадян до змін, котрі закінчилися розпадом СРСР.
А от п. Тетчер, очоливши уряд Великої Британії 1979-го, зуміла відновити економіку завдяки її дерегуляції (зокрема, фінансової системи), забезпеченню гнучкого ринку праці, приватизації державних компаній і зменшення впливу профспілок. Відтак, за роки її прем’єрства кількість британців, які володіли акціями, зросла зі 7 до 25 %; понад мільйон родин придбало будинки, котрі належали муніципальним радам, що збільшило число домовласників із 55 до 67 %.
Загальний особистий добробут британців зріс тоді на 80 %, але водночас побільшало безробітних. Критики Маргарет Тетчер пов’язували це з її економічною політикою, яка перебувала під сильним впливом ідей монетаризму. Ця проблема, своєю чергою, стала причиною поширення наркоманії та сімейних розлучень. І хоч популярність п. Тетчер зменшилася через це та через рецесію, 1982 року вона знову зросла під час війни проти Арґентини за Фолклендські острови, а також завдяки економічному зростанню, що й призвело до її переобрання 1983-го.
Утретє Маргарет Тетчер очолила уряд 1987-го, але запропонований нею закон про додатковий податок і її погляди на роль Великої Британії в ЄС не були популярними навіть серед членів уряду. Тож після того, як однопартієць п. Тетчер Майкл Гезелтайн оскаржив її лідерство серед консерваторів, вона була змушена піти у відставку з посад голови Консервативної партії та прем’єр-міністра, але залишилися довічним членом палати лордів британського парламенту.
Тим не менш, її прем’єрство стало найтривалішим у XX ст. Однак іще десять років тому вона перенесла низку інсультів, а її донька Керол у виданій 2008-го книзі розповіла про боротьбу матері зі старечим недоумством.

Взірець матері
30 листопада, коли в Києві, на майдані Незалежності, бійці загону міліції спеціального призначення «Беркут» нещадно били протестувальників проти згортання євроінтеграції України, у Львові зупинилося серце 68-річної матері журналіста Ґеорґія Ґонґадзе, проголошеного загиблим ще 2000-го, — Лесі Ґонґадзе, яка так і не визнала факту смерті свого сина, демонструючи всім взірець материнської любові й безкомпромісності. Утім, жила вона не тільки заради нього, бо, як медик, терпляче та дбайливо лікувала навіть безнадійно хворих на туберкульоз і СНІД.
Проводжаючи її 1 грудня у львівському храмі Преображення Господнього в останню путь, його настоятель о. Ярослав Чухній з сказав: «Леся боролася проти тоталітарної влади. Та влада й зараз панує. Бачите, що виробляє. Тому ми всі зібралися біля цієї домовини, і Леся наче промовляє до нас: «Батьки, відпускайте своїх дітей для боротьби. Підтримуйте їхні ідеї. Дайте їм можливість жити в кращих умовах. Їй випало на долю таке, як нікому. Найгірше, коли батьки переживають дітей. Але вона ніколи не занепадала духом. Часто приходила до церкви, молилася. То її тримало на світі. Кожен із вас знає, як вона любила життя».
Своєю чергою, Андрій Садовий, міський голова Львова, констатував того дня: «Леся Гонгадзе була надзвичайно мужньою жінкою. Вона – донька українського патріота, яка виховала чудового сина — справжнього захисника української національної ідеї, державності та незалежності. Сім’я Ґонґадзе — це сьогодні приклад для нас усіх. Приклад справжнього патріотичного виховання. Увесь Львів сумує».

Символ незламності
6 грудня 2013-го помер на 96-му році життя Нельсон Мандела, екс-президент Південно-Африканської Республіки (ПАР), котрий першим із її темношкірих громадян очолив цю державу. А як один із творців і керівників молодіжної ліґи Африканського національного конґресу Південної Африки, що боровся проти расової дискримінації в цій країні, він був покараний режимом апартеїду 27-м ув’язненням.
Натомість, 1993 року Нельсон Мандела став лауреатом Нобелівської премії миру, яку отримав разом із тогочасним президентом ПАР Фредеріком де Клерком за мирний перехід від апартеїду до демократичного устрою країни. А 1994-го п. Манделу й самого обрали президентом ПАР. Він пішов із цієї посади 1999 року, однак продовжував вести активну громадську діяльність, виступаючи від імені низки правозахисних організацій. А 2010-го ООН оголосила день його народження 18 липня Міжнародним днем Нельсона Мандели.
Після його смерті Генсекретар ООН Пан Ґі Мун заявив, що «ніхто не зробив більше в наш час заради цінностей і сподівань Об’єднаних Націй». А президент США Барак Обама — що «життя Нельсона Мандели буде прикладом для багатьох поколінь політичних діячів і простих людей у всьому світі, які цінують ідеали демократії і свободи, бо він прожив нелегке життя з честю та гідністю, жертвуючи своєю свободою заради свободи інших людей». Глава Сполучених Штатів Америки ще й зізнався: «Саме діяльність Нельсона Мандели завжди надихала мене, а промови та статті південноафриканського лідера визначили мою власну політичну кар’єру».
А от український політолог і культуролог Сергій Грабовський нагадав улітку торік, що «Нельсон Мандела розпочинав свою політичну діяльність як прихильник комуністичних ідей — якщо й не в їх чистому, так би мовити, або ж інтелігентському вигляді, то у формі популярного в 1950-х простого та зрозумілого гнобленим масам ленінізму-сталінізму», «а на додачу він ще й був одним з організаторів і керівників напівтерористичної-напівпартизанської організації «Умконто ве сізве» — «Спис нації».
П. Грабовський констатував також: «Для того, щоби Мандела зміг перемогти в ПАР, йому довелося відійти від терористів, що билися на його боці, і символом такого відходу стало розлучення з дружиною Вінні, яка очолювала одне з таких, схильних до необмеженого насильства, угруповань». Власне, Вінні Мандела обстоювала не тільки терор проти білих — вона ще й стала активною «чорною расисткою», а ці речі були неприйнятними для «нового» Нельсона Мандели. Хоча, перебуваючи на посаді глави держави, він і виявляв схильність до соціалістичних за духом перетворень, але це був демократичний соціалізм, без тоталітарного забарвлення».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply