Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 12, 2017

Слова на вітер

Автор:

|

Грудень 24, 2015

|

Рубрика:

Слова на вітер

Путін

Щорічна підсумкова прес-конференція президента Російської Федерації (РФ) стала найкоротшою за останні 11 років історії заходу. Старі пісні на новий лад журналісти слухали трохи більше як три години. Ґлобально нічого нового Путін не сказав, але його висловлювання стосовно України постійно еволюціонують у деталях.

Заперечення заперечення
«Ми ніколи не говорили, що там немає людей, котрі займаються вирішенням певних питань, у т. ч. у військовій сфері, але це не означає, що там присутні реґулярні російські війська. Відчуйте різницю», — так відреаґував Путін на вітання, яке український журналіст інформаційної агенції УНІАН передав головнокомандувачу РФ від імені полонених військових російського Головного розвідувального управління (ГРУ) Александрова й Єрофєєва. Але різницю насправді слід шукати не там, де пропонує це робити Путін, а в самих висловлюваннях глави російської держави.
19 грудня 2013 року він запевнив кореспондента Los Angeles Times, що не планує жодної конфронтації у Криму: «Нас турбує доля наших співвітчизників. Але це аж ніяк не означає, що ми маємо намір махати шаблею і вводити кудись війська. Це — цілковиті дурниці, нічого подібного нема й бути не може».
Між двома висловлюваннями, які розділяє без двох днів два роки, президент РФ примудрився впродовж лише одного місяця — березня 2014-го — спочатку вкотре спростувати, а потім і визнати використання російських військ на півострові. 4-го числа він видав знаменитий монолог про «воєнторг», де нібито можна купити схожу на російську військову форму, а вже 17-го як ні в чому не бувало зізнався: «За спинами сил самооборони Криму стояли наші військовослужбовці. Інакше провести референдум відкрито та достойно було неможливо».
Того ж дня в ході тієї ж «прямої лінії» Путін все ж безкомпромісно відкидав будь-яку причетність РФ до конфлікту на сході України: «Немає ні спеціальних служб, немає інструкторів. Це все — місцеві громадяни». Відчуйте різницю.
Схоже на те, що визнання воєнного втручання на сході проходить аналогічний до визнання такого втручання в Криму поступовий шлях. Тепер Путін уже відкрито каже про розвиток військово-морської бази в Севастополі, визнаючи її пріоритетність зі стратеґічної точки зору перед Новоросійськом і Владивостоком. Не хотілося б чути щось подібне згодом про український схід.

Єдність і боротьба протилежностей
Єдиною константою у виступах Путіна є його запевнення в турботі про долю співвітчизників. При цьому ареал їхнього проживання поширюється щонайменше на всю територію колишнього СРСР.
Ось і на останній прес-конференції президент РФ у дусі російської пропаґанди заявив: «Не наша справа наступати десь чи наполягати на чомусь, ми виходимо тільки з одного — що не можемо віддати на з’їдання націоналістам тих людей, котрі проживають на південному сході України». У соціальних мережах жартують: якщо ціни на нафту продовжать своє падіння, людей із південного сходу росіяни з’їдять самі.
Слова глави РФ про зацікавленість у якнайшвидшому вреґулюванні конфлікту виглядають логічно, але вірити їм можуть лише сухі прагматики та невиправні романтики. Західні та власні російські санкції найдошкульніше б’ють по середньостатистичному громадянину федерації, зі становищем котрого там не звикли рахуватися і доля котрого не цікавить забезпечену розкошами верхівку, що приймає політичні рішення.
Крім того, історія з полоненими співробітниками ГРУ ще раз засвідчує — навіть громадян із
паспортом двоголового орла в Росії можуть «забути». Що вже казати про інших унтерменшів із колишніх країн-сателітів?
Коментуючи можливість обміну своїх спеців на українців Савченко, Сенцова, Кольченка й інших, котрих утримують у російських катівнях, Путін зауважив на важливості «рівноцінного обміну». «Ви назвали там двох-трьох людей, котрих пропонуєте міняти. А потім почали довгий список, на кого хочете їх поміняти. Обмін має бути рівноцінним», — запевнив російський лідер.

Синдром соціальної дезорієнтації
Дивна позиція для наддержави, якою бачить себе Кремль. Особливо враховуючи той момент, що йдеться про професійних військових з одного боку, затриманих на території України, та переважно цивільних із другого, викрадених із території України.
Наявність українських заручників у Білокам’яній сприймають не лише як інструмент внутрішньої політики, що має створювати ілюзію терористичної загрози з боку українських екстремістів у середовищі самих росіян. Вони також покликані стати додатковим психологічним засобом тиску на Київ в умовах, коли економічні важелі спрацьовують недостатньо чи й не працюють узагалі.
Серед таких у першу чергу слід згадати провал амбіційних проектів газогонів «Турецький
потік», «Південний потік» і «Північний потік-2», після яких транзит газу до Європейського Союзу (ЄС) Україною став безальтернативним.
В умовах, коли росіяни не встигають зрозуміти, кого їм слід ненавидіти на даний момент — грузинів, українців, турків чи американців, — навіть нейтральні країни воліють дистанціюватися від політики Москви.
Коментуючи фактичне закриття «Південного потоку», президент РФ був як завжди аскетичним: ми вигадали його для допомоги Болгарії, а вони відмовилися. «Мене дивує позиція болгарського керівництва, яке незрозуміло з яких міркувань знехтувало своїми національними інтересами. Там мало бути 3 млрд вкладено в сам проект будівництва: це — робочі місця, зарплати, доходи на всіх рівнях бюджету. Але ні, так ні», — бідкався Путін.
Хоча відмова Софії від проекту під тиском ЄС стала цілком зрозумілим бажанням бути ближче до цивілізованого Євросоюзу як культурно, так і фінансово — у перспективі заможне життя там виглядає реальнішим, ніж із непередбачуваною Москвою.

Чистий блеф
Схожа історія вже на тлі аґресивних воєнних дій РФ у Сирії сталася і з проектом турецького газогону. Після збиття російського військового літака силами турецьких Військово-повітряних сил Москва показово перервала з Анкарою всі контакти. Але на прес-
конференції президент РФ повідомив, що реалізація «Турецького потоку» вимагає письмових ґарантій Європейської комісії з приводу того, що всі маршрути будуть реалізовані.
На тлі цих заяв його готовність і надалі співпрацювати з Україною в питанні транзиту за умов договороздатності її керівництва виглядає блефом: «Якщо наші українські партнери здатні зробити те ж саме, що ми робимо з європейськими по «Північному потоку», то ми будемо працювати з ними далі, якщо ж ні — подивимося, що робитимемо далі».
Насправді таких варіантів дій у Кремля немає. Давно відомо, що північний газогін не здатен забезпечити Європу блакитним паливом повною мірою, а тому Росія приречена на співпрацю з Києвом.
Донедавна максимум, на що була здатна Москва, це звичне для неї в манері шантажу перекриття вентиля на кілька днів. Але тепер такий крок Білокам’яній недоступний: через зниження закупок газу ЄС та Україною тиск у газотранспортній системі наближається до критичного, а німецькі експерти навіть пророкують аварії на газогонах РФ уже найближчим часом.
Тому попри всю божевільну непередбачуваність Москви, країна, що потерпає від санкцій, падіння цін на нафту та курсу рубля, не зможе вплинути на ситуацію реально. Путін є знаним умільцем блефувати, але безглуздо сідати за покерний стіл, коли у тебе немає грошей.

Пацієнт для психіатра
Хоча моментами Кремль і далі сподівається задавити Україну за принципом «поки гладкий схудне, то худий здохне». При цьому роблячи хорошу міну при поганій грі. Коментуючи
закінчення дії зони вільної торгівлі з Україною, російський президент відмовився називати цю подію «санкціями»: у Києва, мовляв, просто не буде більше пільг і преференцій, які існували раніше.
Загалом у людини, котра вперше побувала б на цих щорічних «слуханнях» російського президента, могло б скластися цілком позитивне та приємне враження про останнього. Він розповідав анекдоти, жартував (хоча часто по-хамськи), посміхався й усіляко переконував присутніх, що Кремль бажає людству добра, миру та пропонує тільки взаємовигідну співпрацю.
Але для людини, котра присутня на таких заходах не вперше, здатна резюмувати та зіставити попередні висловлювання лідера РФ, його монологи — лише пил, який Путін кидає в очі довірливим «партнерам», що вже завтра можуть перетворитися на ворогів. І ось тоді уже — і «ввічливі люди», і «зелені чоловічки», і «заблукалі десантники» — усі захисники «руского міра» стиратимуть їх із лиця земної кулі.

Роман Лихограй

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...