Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Apr. 23, 2018

Хід в обхід. Росія намагається довести сусідів до банкрутства, щоби повернути їх до імперії

Автор:

|

Листопад 17, 2011

|

Рубрика:

Хід в обхід. Росія намагається довести сусідів до банкрутства, щоби повернути їх до імперії

Як писав «Міст», Анґела Меркель, канцлер Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) і Дмитро Медведєв, президент Російської Федерації (РФ), 8 листопада врочисто запустили найдовший у світі 1224-кілометровий морський трубогін Nord Stream («Північний потік»), який проліг дном Балтійського моря.

Утратила ексклюзив

Від своїх співгромадян керівництво РФ не приховує, що, транспортуючи газ «Північним потоком» в обхід України, позбавляє Київ головного важеля в торгах щодо прийнятнішої для нього ціни на «блакитне» паливо — безальтернативності його газотранспортної системи. Російський прем’єр Володимир Путін відверто заявив із приводу запуску Nord Stream: «В України, як і в будь-якої транзитної країни, завжди є спокуса скористатися зі свого виняткового транзитного становища. Тепер вона втратила ексклюзивне право головної країни-транзитера російського газу. Поступово, у спокійній манері, ми відходимо від диктату транзитних держав».

Насправді ж половину з 8,8 млрд EUR, вкладених у будівництво цього трубогону, Кремль витратив із метою, щоб остаточно позбавити Україну шансу домогтися дешевшого російського газу за допомогою погроз підняти тариф на його транспортування до країн Європейського Союзу (ЄС). А отже, заради прийнятної ціни на «блакитне» паливо змусити її погодитися на пропоновані Москвою інтеґраційні проекти: Митний союз РФ, Білорусі й Казахстану, Єдиний економічний простір цих держав і Євразійський Союз. Київ, за задумом Росії, піде на це ще й тому, що внаслідок транспортування російського газу в Європу «Північним потоком», а не українською газотранспортною системою Україна щороку втрачатиме 700 млн USD, які отримувала би завдяки надходженням від транзиту «блакитного» палива. І відповідно, збідніє настільки, що сама попроситься в обійми Москви.

Станіслав Гусак, білоруський незалежний експерт з енерґетичних питань, висловлюється із цього приводу так: «РФ потрібен «Північний потік», аби перетворити Україну й Білорусь на колонії XVIII ст. Ці проекти — спільна митна територія, «Північний потік» — потрібні для того, аби зменшити можливість України та Білорусі стати повністю незалежними. Усе це відбувається в рамках однієї політики — колонізації цього реґіону».

Що ж до громадян країн ЄС, та Росія застосовує іншу тактику: їх переконували, що морський трубогін їм потрібен, аби не мерзнути взимку в разі, якщо Україна почне «знову красти газ». Напевно, це таки подіяло, бо участь у проекті, окрім РФ, беруть ще й Німеччина, Нідерланди та Франція. І все ж головний акціонер проекту — російський «Газпром» (51 %), а німецькі компанії Wintershall і EON Ruhrgas мають по 15,5 %; Gasunie, єдиний оператор газових транспортних мереж Нідерландів, і французька GDF Suez — по 9 %.

Проте українські експерти не схильні драматизувати ситуацію. Приміром, Валентин Землянський, колишній речник компанії «Нафтогаз України», каже, що економічні втрати країни не будуть значними: «Скільки б там не збудували альтернативних газогонів, відмовитися від транзиту України неможливо апріорі. Можна лише говорити про його зменшення до певного мінімуму — 60—70 млрд куб. м газу на рік. Найбільш песимістичний прогноз: Україна втратить до 20 % (транзитного газу). Однак, з огляду на те, що Німеччина відмовляється від атомної енерґетики, цього не станеться. Українська газотранспортна система (ГТС) буде заповненою. Окрім того, стабільність України як транзитера ґарантує наявність у неї великих підземних газосховищ, що забезпечують належний тиск газу й можливість його транспортування зі Сибіру аж до Європи».

Україна залишатиметься

Володимир Омельченко, експерт з енерґетичних програм Центру політичних і економічних досліджень імені Олександра Разумкова, також заспокоює: «У довготерміновій перспективі українська ГТС і надалі залишатиметься провідною газотранспортною системою Європи. Хоча обсяги транзиту російського газу знизяться: якщо зараз вони становлять приблизно 100 млрд куб. м на рік, то після введення в дію другої гілки «Північного потоку», яке очікується наприкінці 2012-го, Україна в період до 2020 року транспортуватиме десь 70—80 млрд куб. м «блакитного» палива. Адже попит на газ у ЄС зростатиме. Тобто, попри все, Україна залишатиметься провідним транзитером газу в Європу».

Такої ж думки дотримується Валерій Боровик, голова правління альянсу «Нова енерґія України»: «Із запуском Nord Stream Україна втрачає не такий уже й великий обсяг транзиту, як прогнозують окремі російські видання, тому що цей масштабний потік транспортує енерґоресурс із джерел, котрі мало стосуються України».

Із попередніми експертами солідарний політолог Олександр Палій: «Цей проект виключає насамперед транзитні країни Польщу та Білорусь. Удар Nord Stream припав в основному на Білорусь. А Україна залишиться транзитером, і нам не потрібно боятися цього «Північного потоку». На Україну він майже не впливає, оскільки наша ГТС орієнтована передусім на споживачів півдня Європи. Газ «Північним потоком» іде на північ, тому він відніматиме в української ГТС відсот­ки тільки в разі запуску другої гілки. Україна як була, так і буде основним транзитером російського газу до Європи. Було 80 %, стане — близько 70 %. РФ підписала довготермінові контракти, у тому числі з півднем Європи, які неможливо забезпечити за допомогою механізмів «Північного потоку».

Пан Палій застерігає, що «небезпечніший для України — «Південний потік». Однак радить не панікувати із цього приводу, принаймні тепер: «Цей проект фактично впав у колапс. Про це росіяни не дуже люблять говорити, але це так. Головна причина: ЄС відмовляється надати цьому проекту привілейований статус, як «Північному». Це означає, що на «Південний потік» поширюватиметься дія так званого третього пакета ЄС. Це — таке європейське законодавство, яке вимагає, щоб газ і ГТС належали різним компаніям, аби не було монополії та щоби до цих газогонів можна було допускати сторонніх постачальників. Окрім того, ЄС зажадав, щоби «Південний потік» міг працювати в режимі реверсу. Для «Газпрому» є категорично неприйнятним, щоби газ конкурентів ішов побудованими за російські гроші трубами. У Москві вже кажуть, що розвиватимуть китайський напрямок замість європейського тощо. Фактично ж ідеться про відмову від «Південного потоку».

Тим більше що він ще й створює величезну проблему для Туреччини, яка не хоче втрачати свій монопольний статус у торгівлі близькосхідними нафтою та газом. Тому вона не має бажання дати дозвіл на прокладання труби своєю зоною в Чорному морі. А географія Чорного моря — така, що тут або Туреччина, або Україна».

Щоправда, днями нарешті таки визначилися акціонери трубогону «Південний потік»: крім російського «Газпрому», до складу підприємства ввійшли італійська Eni (20 %), французька EDF і німецька Wintershall (по 15 %). Проектна потужність цього газогону — 63 млрд куб. м газу на рік. Передбачається, що він проляже від російського узбережжя дном Чорного моря до болгарської Варни, а потім через Балканський півострів — до Італії й Австрії, хоча ще залишилися неузгоджені питання з деякими країнами, через чию територію може пройти ця труба. Уведення в експлуатацію першої нитки «Південного потоку» заплановане на 2015 рік. Загальна вартість проекту — 15,5 млрд EUR.

Підводні камені

Тим часом Олександр Крамар, оглядач київського журналу «Український тиждень», звертає увагу на вже очевидні «мінуси» російських газотранспортних проектів: «Сиґнали, що надходять із Європи протягом кількох останніх місяців, свідчать: радість російського керівництва, яке розраховувало за допомогою «Північного» й «Південного» потоків посилити залежність Європи від Москви, зробивши їх своєрідними наріжними каменями енерґетичної імперії Путіна, передчасна. Ведмежа поведінка російської газової дипломатії у відстоюванні кабальних умов «газових» контрактів, які стали цілком неадекватними в умовах світової кризи та нарощування видобутку сланцевого газу, схоже, таки виявилася тим подразником, унаслідок якого введення «Північного потоку» стане пірровою перемогою РФ».

Ще в липні канцлер ФРН дипломатично сказала «досить» апетитам Кремля в нарощуванні присутності на найбільш ємнісному в Європі ринку газу — німецькому. Під час економічного форуму в Санкт-Петербурзі вона заявила, що зміни в енерґетичній політиці Німеччини щодо закриття АЕС не є приводом до її безмежного накачування додатковими обсягами російського газу та будівництва «третьої, четвертої й п’ятої труби».

Ще 12 вересня ЄС затвердив мандат Єврокомісії на перемовини з Азербайджаном і Туркменією про будівництво Транс­каспійського газогону в рамках ініціативи «Південного коридору». А Гюнтер Еттінгер, енерґокомісар ЄС, попередив Москву: якщо вона й справді вважає, що South Stream «або будь-який політичний тиск на Ашхабад і Баку» змусять Європу відмовитися від Транскаспійського газогону та Nabucco, то, запевнив єврочиновник, він буде «менше довіряти довготерміновим «газовим» контрактам і менше вірити в те, що газ не є політичним інструментом».

Ще 23 серпня Юрій Бойко, міністр енерґетики та вугільної промисловості України, також заявив, що впродовж п’яти найближчих років держава планує знизити закупівлю російського газу із 40 до 12 млрд куб. м на рік, й оприлюднив чіткі цифри з приводу того, де та як буде знайдено альтернативу російським поставкам, зокрема: а) за рахунок імпорту з Азербайджану через термінал скрапленого газу — від 5 млрд куб. м; збільшення видобутку газу на шельфі — на 7 млрд, сланцевого газу — на 5 млрд, газу вугільних пластів — на 4 млрд куб. м; переведення електроенерґетики й металургії на вугілля — на 8 млрд куб. м.

Щоправда, як слушно зауважив пан Крамар, газові ресурси Азербайджану, особливо в контексті пожвавлення інтересу до них не лише з боку Туреччини й інших чорноморських країн, а й провідних європейських держав (що засвідчив недавній візит до Баку Ніколя Саркозі), — доволі обмежені. А тому потребують посилення за рахунок справді невичерпних багатств Туркменістану.

Тільки створення маршруту, альтернативного російському, входження середньоазійського газу до українських газогонів на півдні здатне ґарантувати Україні довготермінову перспективу не лише щодо забезпечення внутрішнього газового балансу, а й завантаження транзитних українських газогонів і диверсифікацію газопостачання до центральноєвропейських країн, найуразливіших для російського енерґетичного монополізму. Усе це вимагає відмови української влади від тактичного компрадорського мислення та переходу до стратеґічного курсу на підключення до спільних проектів із постачання каспійського газу країнам Центрально-Східної Європи, проти яких і спрямовано російські потоки.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...