Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 18, 2018

Вічні пост-радянські президенти

Автор:

|

Квітень 26, 2018

|

Рубрика:

Вічні пост-радянські президенти

Вірменська поліція спробувала силою розгінати акції протесту

Єреван та найбільші вірменські міста охоплені масовими акціями протесту. Минулого тижня лідер місцевої опозиції Нікола Пашинян заявив про початок у країні «оксамитової революції». Вірмени страшенно обурені тим, що Серж Сарґсян, котрий уже відбув два президентських терміни, втретє став на чолі держави, причому цього разу має всі шанси керувати республікою довічно. Натомість у Баку все спокійно, хоча тутешній президент Ільхам Алієв «тріумфально» виграв уже четверті вибори поспіль.
Однак загальна ситуація в Закавказзі може загостритися будь-якої миті, адже обидві країни перебувають в стані неоголошеної війни через Нагірний Карабах. Лідер Азербайджану цілком може скористатися ситуації у Вірменії та спробувати посунути в наступ на Карабах. Принаймні, напередодні виборів він назвав своєю стратегічною метою «повернення історичну азербайджанську територію».

Брехливий Сарґсян
Вірменську політичну «бомбу» було закладено навесні 2014 року, коли щойно обраний на другий і останній президентський термін Серж Сарґсян ініціював перехід країни до парламентської форми правління. До конституції були внесені зміни, згідно з якими президент перетворюється на суто церемоніальну фігуру, а реальна влада переходить до прем’єр-міністра. При цьому останній обирається не всенародно, а парламентською більшістю, і термін його правління не обмежений.
Сам Сарґсян на всі боки запевняв, що навіть не мріє про прем’єрську посаду: «Одна людина не повинна претендувати на посаду глави держави у Вірменії більше двох разів у житті». Як виявилося, збрехав. 17 квітня ц. р. Національні збори обрали п. Сарґсяна главою уряду, тобто, він знову очолив державу рівно через вісім днів після закінчення своїх президентських повноважень.
Вірменія — невелика країна. Про плани влади стало відомо задовго до їхньої фактичної реалізації: опозиція забила на сполох ще в лютому, попереджаючи, що виведе народ на вулиці. Роль лідера протестів узяв на себе Нікола Пашинян — опозиціонер зі стажем, голова парламентської фракції «Єлк» («Вихід»).
31 березня в Гюмрі, другому за величиною місті Вірменії, Пашинян із однодумцями почали марш до столиці й, пройшовши за два тижні близько 200 км, 13 квітня дісталися Єревана, де Нікола Пашинян заявив про початок «оксамитової революції». «Люди невдоволені тим, що людина, яка не користується жодною підтримкою населення, просидівши в президентському кріслі десять років, зараз хоче пустити коріння як прем’єр. Та Вірменія — не та країна, де люди будуть терпіти автократію. Тут сильні волелюбні настрої, і ніхто не боїться державної системи, як це часто буває в країнах пост-радянського простору», — заявив Філіп Арзуманян, член правління вірменської партії «Спадщина».
Масові демонстрації тривають і в столиці Єревані, й у великих містах Гюмрі та Ванадзорі. За неофіційними даними, загальна кількість учасників протесту обчислюється десятками тисяч осіб, що для Вірменії з населенням у 3 млн осіб — багато. Вони перекривають вулиці, блокують будівлі держустанов, влаштовують «лежачі» страйки. Поліція спершу обмежувалася попередженнями, але потім терпець владі увірвався — кількість затриманих обчислюється сотнями.
Але налякати протестувальників не вдалося. «Ми повинні переслідувати Сержа Сарґсяна всюди, він має відчувати себе в облозі в Єревані, чи то на урядовій дачі, яку він приватизував, чи в офісі Республіканської партії Вірменії або в Національних зборах», — заявив п. Пашинян. Його рішучість швидко вилізла боком — 22 квітня одразу після зустрічі з Сержом Сарґсяном, під час якої останній брутально відмовився від жодних компромісів, п. Пашиняна заарештували, а спецзагони поліції почали силовий розгін місцевого «майдану». У відповідь на вулиці Єревану вийшли майже 100 тис. протестувальників — абсолютний рекорд для цієї країни. Відтак наляканий Серж Сарґсян відмовився від посади прем’єр-міністра. Виконувачем обов’язків глави уряду призначили Карена Карапетяна, першого віце-прем’єра.

Клан Алієвих: 25 років при владі
Майже одночасно Ільхам Алієв, президент сусіднього Азербайджану, здобув чергову «тріумфальну» перемогу на виборах, набравши 86 % голосів (близько 3,4 млн виборців). Для нього цей термін стане четвертим поспіль, він керує Азербайджаном з 2003-го. Впродовж попередніх десятьох років на чолі держави був його батько — Гейдар Алієв, колишній голова КДБ і перший секретар ЦК компартії республіки. Оскільки термін президентських повноважень збільшили з п’яти до семи років, п. Алієв керуватиме країною до 2025 року.
Головною родзинкою цих виборів стало те, що вони були несподіваними. Згідно з законодавством, азербайджанці мали вибирати главу держави в жовтні. Однак два місяці тому Ільхам Алієв несподівано для всіх вирішив перенести голосування на квітень, причому ніяк не пояснивши своє рішення.
Замість президента в сірка очі позичав Алі Гасанов, його помічник із суспільно-політичних питань. За його версією, перенесення виборів пов’язане з великою кількістю «важливих заходів», запланованих на кінець літа — початок осені. Спочатку в Баку відбудеться етап автоперегонів «Формули-1», потім святкування 100-річчя проголошення незалежності Азербайджанської Демократичної Республіки, на жовтень запланований Бакинський міжнародний гуманітарний форум. Бажання зняти з себе тягар передвиборчої кампанії в період національних свят і великих міжнародних заходів цілком зрозуміле. Однак були й інші, вагоміші причини для дочасних виборів.
Останніми роками Азербайджан демонструє нечуване економічне зростання. 2003 року валовий внутрішній продукт (ВВП) країни на душу населення становив менше 5 тис. USD, а 2016-го — понад 17 тис. USD. Добробут країни забезпечувала нафтова галузь, яка давала 77 % експорту. Після падіння цін на нафту 2014 року Азербайджан зіштовхнувся з традиційними для сировинних економік проблемами: ослаблення національної валюти, зниження надходжень до бюджету, інфляція, падіння доходів населення. Вочевидь, Ільхам Алієв вирішив не чекати подальшого погіршення соціально-економічної ситуації в країні та переобратися майже на півроку швидше.
Крім цього, ще 2014-го Ричард Морнінґстар, посол США в Азербайджані, заявив, що в разі, якщо уряд Азербайджану буде проводити жорсткішу політику щодо громадянського суспільства, події українського Майдану цілком можуть повторитися і в Баку. Не дивно, що експерти відзначають можливість підтримки США азербайджанської опозиції. «Причина, ймовірно, в тому, що Азербайджан вибудовує конструктивні та взаємовигідні відносини з двома головними конкурентами США на Близькому Сході: РФ та Іраном. Це не влаштовує США, які в цих умовах зацікавлені в створенні нових точок напруги в реґіоні», — каже Фархад Ібраґімов, експерт російського Центру пост-радянських досліджень. Несподівано змінивши дату виборів, президент Алієв спрацював на випередження — опозиція просто не встигла консолідуватися під дочасні вибори.
Також заскоченими зненацька виявилися й найбільші політичні гравці з оточення президента, де вже кілька років триває запекла війна кланів, що загострилася після того, як п. Алієв зробив свою дружину Мехрібан віце-президентом. Подібне призначення стало першим на пострадянському просторі. Одночасно з цим призначенням п. Алієв видав указ про скасування адміністрації президента, яку очолював могутній апаратник Раміз Мехтієв, котрий представляє стару команду батька теперішнього президента.
Таким чином син генерала КДБ пошив у дурні всіх потенційних противників і може спокійно правити Азербайджаном ще принаймні сім років. А далі буде видно, але, судячи з усього, зупинятися на четвертому терміні Ільхам Алієв наміру не має.

Нездійсненні мрії Путіна
Наостанок, наголосимо, що потяг до «вічної» влади притаманний практично всім глава пост-радянських держав, за винятком країн Балтії й України. Потрібно віддати належне українцям, котрі завзято змінюють глав держав, не давши жодному з них (крім Леоніда Кучми) засидітися в президентському кріслі на два терміни. Тож, незважаючи на війну на сході та складну соціально-економічну ситуацію, власне Україну можна вважати мало не взірцем демократії на всьому пострадянському просторі.
Можна припустити, що саме це є одним із серйозних подразників для Путіна, адже йому набагато легше маніпулювати керівниками сусідніх країн, котрі давно загрузли в корупції та мало зважають на настрої населення. Звідсіля й мрії Кремля про єдиний митний простір та мало не аналог Європейського Союзу у складі республік колишнього СРСР. Поки що єдиною, хто вперто не хоче втілювати путінські фантазії, залишається Україна, чиї президенти змушені щоразу оглядатися на наближення чергових виборів і розуміють, що завоювати владу значно легше, ніж її втримати.

Ігор Берчак

До теми
Путін оприлюднив свою декларацію про доходи за 2017 рік. Згідно з нею, президент РФ заробив 18 млн 728 тис. 268 RUR. Порівняно з попереднім роком його прибуток зріс більш ніж удвічі — 2016-го Путін заробив 8 млн 858 тис. 432 RUR. У власності президента РФ, як і раніше, є квартира (площа — 77 кв. м) і гараж (18 кв. м). Також у користуванні в Путіна є ще одна квартира площею 153,7 кв. м і гаражне місце (18 кв. м) в РФ.
У власності глави держави також є два автомобілі ГАЗ М21 (старенька «Волга», яку перестали випускати ще 1970-го), «Нива» і причіп «Скіф». Журналісти звернули увагу на зникнення згадки про земельну ділянку площею 1,5 тис. кв. м, яка була вписана в минулорічну декларацію. Джерелами доходу були названі президентська зарплата, депозити в банках і військова пенсія офіцера КДБ у відставці.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...