Новини для українців всього свту

Wednesday, Feb. 26, 2020

Залишилося тільки каміння?

Автор:

|

Грудень 18, 2019

|

Рубрика:

Залишилося тільки каміння?

Рецензія на книгу Krzysztof Potaczala. Zostaly tylko kamienie. Akcja Wisla: wygnanie i powroty

«Операція «Вісла» — ще не закритий розділ польської історії: болючий, дражливий невигідний», — пише популярний польський автор і журналіст Кшиштоф Потачала у своїй книжці «Залишилося тільки каміння». Необхідно уточнити, що цей розділ стосується не лише польської історії, але й української, бо ж ідеться про кривду, яку скоїли нам наші польські сусіди після Другої світової війни. Невже не дає їм спокійно жити з цього приводу їхнє грішне сумління?
Автор робить зусилля, щоб відповісти на запитання, чому автохтонне українське населення, яке споконвіку жило на своїй землі в кордонах польської держави, покарали збірною відповідальністю, назвали бандитами та прогнали з рідної землі. Чому після багатьох років на польському засланні, всупереч постійному страхові, частина з них таки повернулася на рідну землю.
Потачала вказує на різні аспекти збройного українсько-польського конфлікту на Закерзонні. Він звертається до пам’яті свідків цього конфлікту — поляків та українців, котрі колись по-сусідськи жили на тій самій землі. Вони розказують про своє нелегке життя після війни. У підсумках автор стверджує, що «жодна з посварених сторін не мала чистих рук». Операція «Вісла» продовжується у пам’яті свідків і передається з покоління в покоління. Це ж бо «спільна пам’ять обох націй — сповнена недовір’ям, претензіями й упередженням до пробачення вини», — пише Потачала і відзначає, що «надія на поєднання є».
Така думка автора правильна. Треба виявити всю правду, пізнати та зрозуміти опонента, а не нерозумно триматися примітивного пропаґандистського вчення шовіністів що, мовляв, лише я маю рацію, а те, що твоє, —погане. Потачала не був свідком операції «Вісла», але виріс у суспільстві, в якому панівною була пропаґанда ненависти до всього українського, а засоби масової інформації виховували громадян у ненависті до України. Звідки я це знаю? Бо я — жертва насильства, виріс на польському засланні та вчився в польських школах, тож добре пам’ятаю буремні післявоєнні роки в непривітному, сповненому шовінізму, суспільстві. Всупереч зусиллям польської школи, яничаром, однак, не став.
Польському авторові не легко збагнути своїх українських сусідів, хоч він живе на нашій землі в Устриках Долішніх, а на пограниччі з Україною польський шовінізм більший, ніж на заході цієї країни. Назва книжки «Залишилося тільки каміння», безперечно, правильна. По українцях, котрі тут жили від сивої давнини, справді залишилося лише каміння. Затирання слідів українського життя-буття на Закерзонні триває. З мого рідного села Рудавка Яслиська, не залишилось майже нічого. Навіть річка Яселка, кажуть відвідувачі, потічком стала. Сади і поля заросли лісом, а назву колишнього села змінили на Баґністе.
Правильно пише автор, що влада покарала тих, хто «писав кирилицею і клякав перед іконами». Це ж бо основні причини. Те, що люди допомагали Українській повстанській армії, — другорядне. Не було б УПА, етнічна чистка на Закерзонні все одно була б, бо в інтересі післявоєнної польської держави було знищити українську меншину в кордонах своєї країни. Безперечно, польські комуністи-шовіністи мали від кого повчитися — від своїх радянських покровителів. Використали проти українців навіть той сам концтабір, у якому гітлерівці нищили євреїв, — Явожно.
Справі концентраційного табору Явожно, який наповнювали запідозреними у співпраці з УПА українцями, Потачала присвятив окрему увагу. За мурами концтабору замкнули майже 4 тис. нещасних, в т. ч. 21 учителів, 22 греко-католицьких і п’ятьох православних священників та 822 жінок. 162 в’язнів загинули від катувань, знущань, недуг і важкої праці. Про жорстокість і садизм наглядачів у концтаборі розповідала молода мати-українка, котра без жодної помочі народила там сина і просила про кусок якогось полотна, щоб сповити дитину: «Якщо не маєш чим сповити дитини, викинь її!» — злісно відповіла наглядачка-садистка. Мого улюбленого вчителя Шведа (імені не пам’ятаю), у котрого я почав був вчитися в с. Яселко наприкінці війни, польська міліція заарештувала за те, що він — учитель, котрий навчав дітей в українській школі! У Сяноці його засудили до смертної кари, а щоб не сказав останнього слова, до рота насипали цементу. Його дружину і трьох малих дітей згодом депортували до України. Я так і не зміг довідатися про їхню долю.
Слушно зазначає Потачала, що «влада не мала милосердя навіть для мішаних родин». До речі, українці — автохтони на своїх землях, були польськими громадянами. Та, коли б відмовились від рідної мови, релігії, культури; коли б покинули свої церкви і перейшли до польських костьолів — стали поляками, то депортації, всупереч звинуваченням у співпраці з УПА, напевно не було б.
У багатьох аспектах автор ніби співчуває українцям, та все ж таки, подібно як і інші польські автори, применшує злочини своїх співвітчизників, а злочини українців перебільшує. Наприклад пише «близько 140 тис. потерпілих в операції «Вісла». Українські дослідники пишуть «близько 150 тис.».
Операції «Вісла» передувало оголошення добровільного переселення до України, що почалося ще 1944-го. А оскільки охочих їхати до сталінських колгоспів в Україні було мало, 3 вересня 1945 року три військові дивізії піхоти почали насильно переселяти людей.
Про звірства польського війська над українським населенням варто прочитати в цій книжці розділ «Йшли, а за ними смерть». Особливо бажано, щоб прочитали його наші польські сусіди, бо це допоможе їм пізнати правду та звільнитися від українофобії, якою живе чимало з них. Завадка Мрохівська є прикладом звиродніння частини відділів польського війська, пише автор.
У розділі «Кров і сльози» автор пише про вшановування пам’ятниками поляків — жертв нападів УПА на містечко Балигород. Коли б не інтервенція греко-католицького священника, стверджує польський свідок події, загинуло б більше поляків. Згодом інший священник заохочував українців вбивати поляків. Свідок не пам‘ятає прізвищ священнослужителів. На думку автора, ще німці переконали частину українців, що поляки — їхні найбільші вороги; запрошували до української поліції, до таборової служби тощо. Не згадує однак про польську поліцію на послугах нацистів. Свідок розповідає де, коли та скільки вбили поляків, котрі не залишились у боргу і 3 березня 1945 року напали на українське село Павлокома, в якому вбили «від 150 до 366 осіб». Військо пацифікувало Павлокому тричі. Шкода, що замість виправдовувати різню невинних людей у Павлокомі та применшувати число жертв злочину, Потачала не дає українських джерел про цей злочин. Чому не подає жодного прикладу захисту українських жертв польського насильства з боку польських священнослужителів? Бо їх не було. Щодо українців польські священники були тієї є думки, що й комуністичні злочинці, бо вони стали спадкоємцями української власности на Закерзонні.
Автор пише, що Інститут національної пам’яти опрацював книгу справедливих українців, котрі рятували польських сусідів від екстермінації УПА», мовляв, УПА карала людей за порятунок поляків. Безперечно, були випадки, що українці рятували своїх польських сусідів або польські сусіди рятували українців від екстермінації озброєних польських банд. Але про те, що польська влада карала поляків за рятування українців, автор не згадує.
Кшиштоф Потачала пише, що Ян Ґерард, командир 34-го полку піхоти, котрий 1946-го виганяв українців до України та боровся з українською партизанкою, у своїй повісті фальшував історію і поглибив польсько-українську прірву. До речі, таких авторів як Ґерард і Прус, котрі паплюжили все українське, в Польщі видавали кількасоттисячними накладами. Їхні твори стали обов’язковою лектурою у школах. На таких «шедеврах» ненависти як «Заграви в Бескидах», виховували і продовжують виховувати польські покоління. Автор нагадує між іншим про те, як польське військо нищило церкву в с. Беньова, як у селі Затварниця жовніри облили церкву бензином і підпалили її, село також спалили. На сторінках книжки Потачали деякі свідки насильства розповідають про жорстокість польського війська.
Чимало місця автор присвячує депортації українців на польське заслання, про те, як військо «дбало» про добро депортованих, про «прихильність і турботу» місцевих поляків на засланні до українців і краще життя на засланні. Та автор цієї рецензії добре пам’ятає «опіку» війська, яке супроводжувало «бандитів» дорогою на Захід у вагонах для худоби з Команчі до Кошаліна. Ця «опіка» — частина офіційної пропаґанди, якої автор не міг був позбутися. На той час Польща отримувала від США кукурудзу для коней — т.зв. «кінський зуб», з якої варили зупу і роздавали людям, щоб не померли з голоду.
Завданням операції «Вісла» було не лише очистити Закерзоння від українців і знищити сотні УПА, що воювали на Закерзонні, а й створити для депортованих такі умови життя на засланні, щоб вони якнайшвидше полонізувались. Така політика — це етноцид, якщо не геноцид.
Окреме місце Потачала присвятив незавидному життю українців на засланні. Там вони «трималися свого нігтями, але в обличчі наявних ворожих обставин залишилися безпомічними. Їм залишилися спомини й обіцянки, що не дадуться переробити на поляків». «Забрали наші святині, відірвали від рідної землі, але ніхто не міг відібрати нам того, що в голові та серці»,— зізнаються жертви заслання.
Рецензовану книжку доповнює бібліографія лише польською мовою. Автор оминув публікації українською. На жаль, не вказаний наклад книжки, тож можна здогадатися, що він доволі низький. А книжка заслуговує на те, щоб її прочитало якнайбільше і поляків, і українців.

Микола Дупляк

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply