Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 15, 2017

Як лікувати російських демонів аґресивності за відновлення і розбудову імперії

Автор:

|

Квітень 05, 2012

|

Рубрика:

Як лікувати російських демонів аґресивності за відновлення  і розбудову імперії

Живемо в час, коли все частіше доводиться нам рятувати себе, щоби жити, перед чумою аґресивних демонів, які, немов грязь, видобуваються на поверхню різними шляхами з проімперських грудей володарів сучасної Російської Федерації (РФ). Особливо в останні роки ця аґресія стає все більш докучливою й помітніше зростає та загострюється, зокрема стосовно України. Пануюча в Кремлі кліка на чолі з новообраним президентом Путіним захворіла на невиліковний вірус великодержавності, зверхнього ставлення до інших народів. Ще гірше, що ця недуга безустанно посилюється аґресивно й щораз більше переростає в жалюгідний імперіалізм, демонструючи велику спрагу розширення своєї території за всяку ціну. Ця хворобливо-скандальна жадоба стати володарем імперії спрямована на підпорядкування собі частини світу.

Останні аґресивні дії Кремля, які проявляються у всіляких політично-господарчих ділянках, у тому числі навіть у нав’язуванні своєї точки зору у внутрішніх справах України, непокоять кожну чесну й думаючу людину. Демони цієї кліки, що перебувають усередині тих проімперських сил, роблять болісні уколи, які діють значно страшніше та завдають ще більш болісних відчуттів, ніж від залізних куль. Ця реакційна проімперська верхівка переживає стреси й хоче бачити якнайскоріше, як здійснюється її мрія, щоби РФ якомога швидше стала великою могутньою імперією світового значення. Проти цієї аґресії протиставляються не лише українці, але все більше виступає чесних росіян, щоби спам’ятати аґресорів, які провадять наші народи до катастрофи. Для прикладу, відомий російський мислитель Олексій Широпаєв у своїй глибоко аналітичній статті «Про два різні народи» намагається напоумити псевдо-теоретиків у їх прагненні до створення так званого триєдиного російського народу, що нібито складається з великоросів, малоросів і білорусів. «Ця міфологема, — пише п. Широпаєв, — розсипається при першому ж уважному розгляді. Це — ніщо інше, як небезпечна руйнівна зараза, яка несе в собі провокаційний динаміт, ворожість між нашими народами».

Проімперські сили Росії ніяк не можуть погодитися з тим, що Україна стала незалежною державою. Черговим актом є аґресія психологічна, коли Дмитро Медведєв, уже колишній президент РФ, підписав указ, у якому наголошується, що 2012-й у Росії стане роком 1150-ліття російської державності. Це — не зовсім нова справа, тому що окремі проімперські сили неодноразово намагалися й намагаються зазіх­нути на русько-українську спадщину, яка належить Україні, а російські шовіністи насильно хочуть стати її співвласниками. Отже, над тим указом треба задуматися не політикам, а людям розуму, які здатні виважено та розсудливо відмежувати правду від тенденції та реальну дійсність — від імперського хотіння. Тільки тоді кожен може пізнати свою справжню прабатьківщину без упереджень і приниження. Із цього указу виникає, що початком російської державності нинішнє керівництво Кремля вважає 862 рік. Але ж усі доступні писемні джерела свідчать, що русько-український народ почав оформлятися ген у сиву давнину, сягаючи в добу неолітичну, тобто в період трипільської культури (3500—1400 рр. до н.е.), хоча науково це повністю ще не підтверджено.

Так склалося, що історія України не лише раннього періоду, а й пізніших часів інколи перекручувалася нашими недоброзичливими сусідами, які її оформляли на свій лад. Прикро стверджувати, але й у суверенній Україні до науки й освіти дорвалися також випадкові ворожо налаштовані чужинці, такі як міністр освіти Д. Табачник, який із державних позицій провадить диверсію, руйнуючи науково-історичні цінності зсередини. На мою думку, найнебезпечнішою ситуацією для нас було та є те, що наша історія раннього періоду, коли формувався ґенотип українства, його характер і менталітет недостатньо було висвітлено з національної точки зору, а це — той ґрунт, на якому розвивається наша особовість. Це — ядро, на якому закладаються основи всього того, що визначає умови нашого глибинно-національного та культурного буття.

Виникає в наш час надзвичайна потреба: чимало проблем із минулого треба опрацювати, обґрунтувати, пояснити й належно розмежувати спірні поняття та фальшиві міфи про так зване споріднення між нашими народами. Ця тема пов’язана з багатьма дослідами історичних фактів і ритуалів, і вона — доведена, але ці матеріали чомусь не популяризуються. У газетній статті неможливо детально обговорити всі найновіші деталі з цієї теми та згадати племена наших пращурів, які були попередниками слов’ян і Русі-України — кіммерійців, ґетів, фракійців, скіфів, антів, ґотів, гунів і інших. Це — дуже цінне й потрібне поле роботи, яке без упереджень розкриє деякі таємниці леґенд, міфів і висвітлить історичні факти, пов’язані з життям наших предків, і роз’яснить таємниці про нашу прабатьківщину.

Це — той своєрідний храм, який є цінний не тільки працею тих минулих поколінь, але це також потрібне для того, щоби деякі проімперські ватажки не виголошували нісенітниць, які серед наших народів упроваджують заколот. Зазвичай ми починаємо нашу історію з Київської Русі, тобто лише з ІХ ст., тоді як антропологи та лінґвісти вже давно визначили, що слов’янський архетип, а в ньому, поза всяким сумнівом, і праукраїнці, тобто предки сучасних українців, існував ще зі VІІ ст. до н. е., себто ще за 1500 років до виходу на історичну арену Києва. У підсумку, історія нашого етносу є спрощеною більш ніж на половину. Із неї викинуто все те, що стосується Центральної Європи, а раз так, то справжньої своєї історії ми чітко не знаємо дотепер, і важко зрозуміти місце українства в сім’ї не тільки індоєвропейських, а навіть і слов’янських народів. Нам із того приводу надзвичайно важко, бо дехто цей період викручує, як йому вигідно, але на підставі того, що знаємо, треба ствердити, що українці — це одна з найстаріших серед слов’ян націй.

Про нашу стародавню цивілізацію, праслов’ян і початки Русі-України, Києва писали не лише наші історики на чолі з Михайлом Грушевським, але й арабські географи ІХ—ХІ ст. Систематично провадяться дальші дослідження, хоча з того давнього періоду збереглися маленькі окрушини. Більшість загинула безслідно, але й те, що збереглося, мусимо пізнати. Це — наші пракорені, наша справжня історія, яка нас окрилює й дає усвідомлення того, що ми — народ, який оформився в далекій сивій давнині й котрий має власну культуру, свою традицію, національну гордість і своїх великих святих мужів та героїв, свою старовинну та багату історію. Ми за Кирилом і Мефодієм 888 року прийняли слов’янську абетку, і на цій абетці вийшли приголомшливі твори та трактати, такі як «Руська правда», «Устав», «Повчання дітям», «Повість минулих літ», «Слово о законі і благодаті», «Києво-Печерський патерик», «Слово о полку Ігоревім» і низка інших. Отже, ми — не раби, і не молодші за своїх північних сусідів, які звикли себе називати «старшим братом».

У нас закорінене й глибинне розуміння свого минулого, із чіткою свідомістю, яка не дозволяє коритися, а заставляє боротися за свою перспективу повного суверенітету державного життя. Як неможливо побудувати графік без вихідних координат, так само неможливо зрозуміти природу й алгоритм розвитку етносу без ретельного вивчення його перших кроків. Між тим первісним періодом і сучасним та майбутнім існує дуже інтимний зв’язок. Бо як рослина корінням черпає зі землі свої сили для життя, так і кожна людина та нація сильна знанням про своє минуле.

Наш філософ Григорій Сковорода писав: «Минуле — це фундамент сьогоднішнього дня, будівля нашого сьогодення ніколи не стоятиме, коли не буде він міцний». Шкода, що політикам наших сусідів не вистарчає глузду, щоби розібратися в тих логічних істинах. Як писав Шевченко (1814—1861), «у нас нема зерна неправди за собою», і тому ця правда — це наша захисна тарча, яка охороняє духовні, мистецькі, національні й культурні цінності, і все це становить наш скарб і нашу святість. Тому свідомо ми захищали та будемо захищати наше несфальшоване історичне минуле, свою питому й неподільну культуру. Наші вчені повинні без упере­джень пропаґувати питання формування української нації, пояснювати окремі відмінності менталітету між українським сходом і заходом, що час від часу неодмінно дають про себе знати, а також духовну орієнтацію одних на Рим, інших — на Москву, а третіх — куди вітер повіє. Обґрунтовані знання минулого поглиблять наш національний патріотизм, любов до своєї землі, до її природи, до культури, мистецтва, релігії, урешті, викличуть глибше зацікавлення до наукових знань тощо.

Однією з основних причин такого нехтування усім тим досвідом у наш час є неграмотна сучасна влада в Україні, зокрема освітня, на чолі якої стоїть Д. Табачник — крайній українофоб. Він не лише не намагається впровадити в шкільні підручники основні знання з обговорюваної тематики, але й обмежує кількість навчальних годин на вивчення українознавчих предметів, особливо — української мови й історії. Ще гірше, що навіть на русифікованих теренах Донецька чи Луганська за його вказівкою робляться спроби закриття україномовних шкіл. Проштовхується фальшиво назву «Русь» під словом «руський», хоча це назва — не українців, а винятково росіян. Що ж до історичної назви «Русь», то ніхто з них навіть гадки не має про те, що це — історична назва саме українського народу. На теренах України діють крайні шовіністично налаштовані російські проімперські сили, а для впровадження заколоту навіть інспіровано ззовні рух русинів на Закарпатті. Досить шкідливу роботу у виховному процесі провадить духовенство УПЦ, підпорядковане Московському патріархові Кирилові.

Політичні пристрасті обплутали, зокрема, ті назви, що є пов’язані з давніми та сучасними назвами українців (раніше званих русинами) і територією їхнього розселення — Україною, колись давніше — Руссю, широко вживаною назвою. І ці назви пояснюються у викривленому значенні. Візьмімо до уваги сербів і чорногорців, у яких — одна мова, одна віра. Відмінностей між ними існує в сотні разів менше, ніж між росіянами й українцями. І ці нації вважають себе окремими народами. Також є великі зв’язки між Польщею та Литвою, але ніхто не помічає захланності одних стосовно інших. Нова книжка Євгена Наконечного, яка ось доходить до рук канадського читача, розкриває справжні інсинуації, вигадки та взагалі різні негідні спекуляції, придумані для того, щоб очорнити, висміяти ім’я української нації, а в дальшій проекції — поглузувати з української історії, української культури, української національної свідомості. Та тут можна наводити безліч характерних прикладів. В історії людства не знайти подібних аналогів двох сусідніх народів, таких як Росія й Україна. Росія, особливо від Переяславської угоди (1654), так жорстоко нищила вольності України, що важко знайти якесь наближене порівняння з іншими народами.

Колись найосвіченіший народ у Європі — український — зазнає стільки кривд, які неможливо передати словами статті. І це все діється в той час, коли всі інші народи землі прагнуть до волі, суверенності й знаходять шляхи до неї. У цей час Росія, як писав російський письменник Максим Горький-Пєшков, «із диявольською вигадливістю, із жорстокою естетичною вишуканістю, як вибух хворої або зіпсутої душі, творить нове зло та придумує все нові його форми». Своїми методами РФ безжально завдає все нових ударів, за допомогою яких намагається втягти наш народ у кубло союзної неволі. Особливо зухвало, зарозуміло, із хворобливою зверхністю до України поводиться втретє обраний президентом РФ Путін, і тут можна навести чимало його цинічно-зневажливих висловлювань на адресу України. Тому ми не можемо потурати тим діям і мовчати, коли треба стати однією стіною в обороні. Добре нам відомі втрати та поневіряння України в тих різних союзах із Російською імперією. Україна терпіла всілякі форми грабунків, нищення культурно-освітніх і релігійних цінностей, урешті, утратила вбитими десятки мільйонів людей.

Дехто із читачів може бути і протилежної думки й зауважить, чи час про це все згадувати. На мою думку, час — народ мусить прозріти й зрозуміти, як Росія через слабку владу України поступово руйнує її державний суверенітет. Навіть засоби масової інформації, тобто телебачення, радіо, преса кінофільми, концерти, у більшості — російськомовні. А незалежно від того РФ галасує, що, мовляв, в Україні відбувається українізація росіян. Яка ж тут українізація, коли прем’єр-міністр України М. Азаров (етнічний росіянин) не здатний пробелькотати жодного речення державною мовою? Я відхилився від головної теми, однак зміст статті є стисло пов’язаний з реальною українською дійсністю. Росія змінюється від царату через московсько-комуністичну систему до сучасної РФ, а імперські методи залишаються незмінними. Ведеться дезінформація в широкому розумінні, яка провадить до загрозливих наслідків для обох сусідніх народів.

На мою думку, для детальнішого ознайомлення з тим періодом варто почитати книгу Віктора Петрова «Походження українського народу». Ця знаменита праця, оперта на есе авторитетних учених і їхніх багаторічних археологічних й етнологічних студіях, є незаперечним історичним доказом формування нашого народу. Особливо ґрунтовною розвідкою є дослідження проф. Вадима Щербаківського «Формація української нації», опубліковані 1941 року в Празі у видавництві Ю. Тищенка. У цій праці автор об’єднує наукові докази, які підтверджують питання етноґенези українського народу. Властиво своїм змістом вони не викликають жодних застережень. Нам відомо, що згодом хозари, що панували над нижньою Волгою, поневолили племена в’ятичів, сіверян і радимичів, а опісля — і полян, і в літописі подається, що 862-го прибули вони до Києва під проводом варязьких дружин Аскольда та Дира, звільнили Київ і полянську землю та самі почали княжити в Києві. Знаємо з описів, що перед тим Київ заснували брати Кий, Щек і Хорив та їхня сестра Либідь.

Київ у нашій історії посідає особливе місце. Це — осереддя землі української, це — наша національна душа. Коли говоримо про Київ, маємо на думці всі віхи розвитку нашого народу від найдавніших часів. З опертям на візантійські й інші джерела 1982 року відзначалося 1500-річчя Києва. Володимир Білінський, Віктор Киркевич указують, що вбиті Олегом Аскольд і Дир належали до династії Кия. А держава Кия — це, без сумніву, предтеча нашої Русі-України. Отже, слушно історик Кралюк налічує нашій державі понад 1500 років. Ми знаємо, що на арену зрілого історичного життя виступив русько-український народ ще перед ІХ ст. Згодом, за князів Володимира Великого (979—1015) і Ярослава Мудрого (1019—1054), ця держава набула великої сили й могутності. Володимир Великий і Ярослав Мудрий зуміли зібрати всі українські землі й з’єднати у своїй державі всі племена, що досі жили окремим ладом, полюючи на звірів по лісах і по степах, ловлячи рибу в ріках, займаючись рільництвом і бджільництвом. Вони вміли разом обороняти державу перед загрозами та її укріплювати. Тут слід наголосити, що обидва князі дбали про освіту й науку. Відомо, що перед ними княжили Аскольд і Дир, Олег, Ігор, княгиня Ольга та Святослав. Завдяки князю Володимирові в Русі-Україні відбулася винятково велика та важлива подія — 988-го прийнято християнство. Той, хто серйозно ставиться до історії, без сумніву визнає, що ця подія є виключно пов’язана з історичним становленням Русі-України. Логіка й здоровий людський глузд цю істину підтверджують, і це повинні зрозуміти не лише кремлівські вожді, а також і їхній співтовариш — Московський патріарх Кирило. Це принижує тих всіх псевдо-фахівців, які стверджують, що Хрещення Русі-України розпочалося за князювання Аскольда — майже на 130 років раніше від офіційного прийняття християнства на наших землях. Не кажучи вже про численні цінні праці Михайла Грушевського, слід згадати дуже вартісні доповнення до обговорюваної теми, які знаходимо в мапах, автором яких є історик Святослав Семенюк, що вивчає та досліджує тему давньої української історії протягом 30 років. Останні його книги — «Український путівник по Словаччині», «Український путівник по Польщі». Ці праці значно розширюють і закріплюють наші знання та вносять багато цінної інформації в цій галузі. У «Повісті минулих літ» зазначено, що під 862 роком трактується час заснування держави Русі-України, й уточнюється, що Руссю колись іменувалися сучасні українські землі, передусім Київщина. Отже, важко зрозуміти інтенції кремлівських володарів у контексті державного ювілею Росії.

Протягом ХІІ—ХІІІ ст. існували окремі князівства, також було Володимиро-Суздальське князівство, територія якого згодом стала ядром Московської держави (Московії). Засновником того князівства був Юрій Долгорукий (бл. 1125—1157). Згодом на те князівство напали монголо-татари, і в ХІІІ ст. князівство потрапило в політичну залежність від Золотої Орди. Місцеві правителі мусили одержувати від золотоординського хана грамоту — ярлик, що надавав право на управління їхніми ж землями. Такі проімперські російські історики, як Карамзін, Соловйов і Лючевський, створили тенденційну міфологію великоросійської держави. Хоча ця теорія мала антислов’янський і, зрештою, антиросійський характер. У своїх працях вони доводили, що росіяни — слов’яни, що нібито Ростово-Суздальсько-Рязанська земля входила до складу Великого князівства Київського, що нібито Москву заснував князь Юрій Долгорукий 1147 року тощо. Насправді це Золота Орда заклала основу побудови нової імперії, названої пізніше Російською. Тож чи можемо ми тепер говорити про якісь «ювілеї»? Слід спершу відновити саму історію, користуючись архівами держав, де ще не нишпорила московська рука, і тільки тоді можна говорити про справедливі ювілеї. Щоби дізнатися, «звідки пішла Руська земля», треба прочитати доповідь Омеляна Пріцака (http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/pritsak-2.htm), де робиться висновок, зокрема, і щодо походження назви «Русь», про роль вікінґів у становленні цієї держави. Російсько-українські відносини повинні розвиватися в партнерській атмосфері. Зрештою, мають бути чітко визначені й усталені кордони між державами.

Як бачимо, жодні суттєві джерела аж ніяк не дають підстав уважати 862-й роком заснування російської держави, цей ювілей, як кажуть, — виссаний із пальця. Тут повинні сказати своє слово історики, освітяни, письменники, журналісти й інші ЗМІ, щоби врешті отямилися ті, хто ще може отямитися, перед наявною фальсифікацією історичної правди. Справжнім батьком і засновником Російської імперії був Петро І, який став на шлях модернізації країни. Він зробив ставку на залучення іноземних, передусім німецьких, спеціалістів. Вихідці з Німеччини обійняли вищі державні посади в імперії. У ХІХ ст. німецьке населення Росії становило всього 1 %, однак у керівництві Міністерства закордонних справ німців було 57 %, військового відомства — 46 %, серед керівництва Міністерства пошти та шляхів сполучення — 62 % тощо. Онімечилася навіть династія Романових. Відома цариця Катерина ІІ була стовідсотковою німкенею, навіть народилася та виховувалася в Німеччині. Даючи оцінку тим володарям і кривдам, яких вони завдали Україні, Тарас Шевченко писав: «Це той Перший, що розпинав // Нашу Україну. // А Вторая доконала // Вдову сиротину».

Катерина ІІ не лише зруйнувала Січ, але й закріпачила народ і довела його до страшних злиднів. На мою думку, вигаданий державний ювілей — це ще одна додаткова форма аґресії, спрямована на досягнення проімперської мети. У каламутній воді, подібно, можна тільки рибу ловити, але відзначати цивілізовані ювілеї такого масштабу не годиться. Таким чином, аґресія в наш час проявляється як у політично-економічній, так і в історичній формах. Дехто таку аґресію розглядає як природну поведінку окремих людей, інші твердять, що аґресія успадковується від попередників. Одне відомо: аґресія — це грізна недуга, її треба лікувати, людина, уражена цією недугою, може стати небезпечною для свого оточення.

Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...