Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 21, 2018

Вони були звичайною родиною…

Автор:

|

Травень 30, 2013

|

Рубрика:

Вони були звичайною родиною…

Коли весна одягається у бузкові шати, а земля встеляється білосніжним цвітом, коли дзвенить у блакиті пташиний спів, теплий травневий вітер приносить нам чудове свято — День матері. Майже в кожній українській родині 12 травня приймали вітання наші матусі. І це – дуже добре й надзвичайно зворушливо. Тільки хочеться згадати про ще два не менш важливих дні, які справжнім українцям якось не гоже обминути увагою. У травні вшановуємо пам’ять жертв політичних репресій і святкуємо День Героїв. Це — особливі дні. Вони покликані відродити в українців дух попередніх поколінь. Схиляючи голову перед їхньою пам’яттю, ми вкотре повертаємося в трагічне минуле своєї рідної країни.

Знаємо, що за виявлення власної думки, за спротив тоталітарній комуністичній системі, за бажання жити у вільній, незалежній державі людей таврували як ворогів народу, прирікаючи на жорстоку, мученицьку смерть. Тільки на території Галичини знайдено останки тисяч невинних жертв злочинної радянської системи. Що винні були ці люди, єдиною мрією яких було зрошувати землю, виховувати дітей, слухати українську пісню, розмовляти рідною мовою? Вони хотіли одного: правди і добра, молитися Богові та сподіватися на краще життя. За це їх безжалісно катували та знищували, ховаючи навіть їхні трупи, щоби ніхто не дізнався правди. Щоби ніхто не знав, де їх поховано. Але пам’яті людської не зітреш, не сховаєш, не закопаєш…
Роки минають, відходять у вічність очевидці трагічних подій, пережитих нашим народом, і було би непрощенним гріхом не розповісти дітям, онукам і правнукам те, що безцінне, – правду. Гірку та страшну. Щоби не було пізно. Бо скільки тих, хто виборював незалежність зі зброєю в руках, лежить у відомих і невідомих могилах, скільки членів їхніх родин було вивезено в Сибір, а після повернення з каторжних робіт їх продовжували переслідувати, і скільки з них змушені були шукати порятунку у далеких краях?
Хочу розповісти про долю однієї родини зі свого рідного гірського краю – про Дмитра та Юстину Чибриків з Івано-Франківщини. Вони були звичайною подружньою парою, кохали одне одного, народжували та ростили дітей, ґаздували, працювали не покладаючи рук. Тільки жити їм випало в складний час. Як свідчить історія, війна на наших теренах не припинялася. Найбільший опір совєтському режиму чинили курені УПА. Терор НКВД у прикарпатських селах і містах був страшний. Та незважаючи ні на що, кількість повстанців збільшувалася, не побоявся пристати до них і Дмитро. За чоловіком пішла й Юстина. Якщо спочатку лише таємно допомагали воякам, то згодом заради власної безпеки змушені були разом із іншими хлопцями переховуватися в лісі.
Сотенний ОУН «Крук» і зв’язкова «Голубка» — за цими псевдо знали Дмитра та Юстину. Чотирьох їхніх діточок переховували добрі люди, хтось одного візьме, хтось – іншого. Не раз доводилося малим спати в стайні, від страху трусилися не лише вони, а й їхні спасителі. Кожної ж-бо миті могли прийти по них і вивезти на Сибір. Але, попри величезну загрозу, старалися допомогти дітям, бо знали, що їхнім батькам – не легше. Найменший Богданчик був такий малесенький, що жінки годували його груддю. 11-місячне немовлятко (це вже – п’ята дитина) так і померло в чужих людей. Юстина вночі крадькома навідувала своїх діточок, але її приходи були нечастими й нетривалими, адже бідолашна жінка просто не могла побути довше з ними.
Мені, як матері, просто страшно уявити, що робилося тоді в її душі. Про реальні пережиті хвилини годі й говорити. Але це було, і нічим було зарадити. Люди, щоправда, радили Дмитрові здатися, аби дітей сиротами не залишати. «Як піду на такий крок, то змушений буду видати когось із партизанів, а я не хочу бути зрадником. Не дамся живим у руки ворогам, загину за Україну», — казав Дмитро своїй сестрі.
Якось батьків від смерті врятувала старша донька. В одну сільську хату, у якій в той час жила дівчина, прийшли москалі. Василинка вилізла на піл, накрилася вовною, аби її не побачили, і випадково почула їхню розмову. Говорили військові саме про її батьків, було зрозуміло, що знали, де їх шукати, де партизани ховають зброю. Дівчина ледве долежала в схованці непоміченою, бо якби побачили її, то живою не залишили б. Василина знала, де перебувають мама з татом, бо носила їм їсти, тож відразу попередила їх про небезпеку.
Уже пізніше виявили Юстину та Дмитра, постріляних у лісі. Знайшовся серед своїх зрадник. Накрили бункер військовики, зав’язався нерівний бій. Люди бачили, як зносили трупи на галявину, вивертали в них кишені, шукали документи, забирали зброю. Юстина була вагітна, вона вже не жила, але далі стікала кров’ю, а дитинча в лоні ще ворушилося. Це побачив один з енкаведистів і кирзовим чоботом наступив на її живіт: «І ето хотєло самостійной України!»
Їх кинули на фіру та повезли в село. Юстинина закривавлена коса розплелася й тягнулася по дорозі, лишаючи слід. Поскидали їх, роздягнених, за селом, покликали селян, аби йшли впізнавати, та ніхто не пішов. Бо кожен знав, чим для нього та його родини це може обернутися. Викопали яму й усіх разом загорнули землею. Люди казали, що чиясь дитина підглядала за цією жорстокою картиною. Енкаведист помітив і вистрелив у неї. Десь за місяць родичі вночі крадькома перевезли тіла Юстини й Дмитра та поховали в одній труні на сільському цвинтарі. Чоловікові було 38 років, його дружині — 32.
Четверо їхніх дітей залишилося круглими сиротами без даху над головою, Двох братиків і двох сестричок порозбирали між собою люди. Через якийсь час їх брали до себе інші люди. Мало того, що діти не могли надовго затримуватися в одній сім’ї, бо всі боялися, вони ще терпіли страшні знущання та приниження. Старших до школи не приймали. Тодішній директор школи обзивав їх «бандерівським кодлом», не раз заявляючи, що їхнє місце – у Сибіру. Переслідування тривали до часу визнання України незалежною. Утім, сім’я не мала змоги користуватися належними пільгами та правами й після цього.
«Ми не в силі здобути незалежну державу, а через 40-45 років Україна буде вільною», — казав Дмитро Чибрик. Мрія цього мужнього чоловіка здійснилася. Заради цього він пожертвував своєю молодістю, своєю родиною, самим собою.
Побачив би зараз Дмитро свою Україну! Знищену, скалічену, збідовану, із чужинською культурою, зрусифіковану. Чи за таку державу він разом зі своїми побратимами боровся, чи за таку рідну землю заплатив життям? І коли тепер, на двадцять другому році незалежної України, ушановують героїв Радянського Союзу, вивішують червоні прапори, встановлюють пам’ятники катам українського народу, а натомість нагло та підступно знищують українську Церкву, українську мову, перекручують і переписують українську історію, закривають інститути національної пам’яті, відбирають звання Героя у Бандери, Коновальця та Шухевича, забороняють виставки, присвячені воякам УПА, відкрито оббріхують період визвольної боротьби, то хочеться навіть не кричати, а вити від болю й жалю. Тому й не розповісти про страшну долю цієї родини з мого рідного краю я просто не могла. А таких історій — сотні тисяч.
…Тим часом, Дмитро та Юстина Чибрики досі офіційно вважаються ворогами народу. На превеликий жаль, їх, які ціною власних життів довели свою відданість і вірність Україні, дотепер не реабілітовано. Ніколи не реабілітує їх влада, яка люто ненавидить вояків УПА, сумно від того, що чомусь не квапилася із цим і попередня. Така ось гірка правда. Повернути цим людям добре ім’я — обов’язок держави, за яку вони померли. Але найкращою шаною не лише цій подружній парі, а всім, хто загинув, має бути наша пам’ять і молитва. Це не стирається, не руйнується, не щезає. Бо навіки…

Інга Мартинюк

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...