Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 17, 2018

В опозиції до України

Автор:

|

Листопад 10, 2011

|

Рубрика:

В опозиції до України

При аналізі подій останніх місяців виникає стійке враження, що український політикум — і фактична політична влада, і формальна політична опозиція — перебуває в опозиції до власної країни. Інакше як пояснити все те безглуздя, яке панує в українській внутрішній і зовнішній політиці останнім часом?

Хіба не абсурдно, що президент однією непродуманою емоційною заявою про те, що він «полетить далі» повз Брюссель, ставить під загрозу євроінтеґраційні перспективи всієї держави? Тобто, по суті, руйнує ті хиткі напрацювання й домовленості, яких роками досягали українські чиновники та дипломати. Тобто віддаляє перспективи й можливості, що на них роками чекало громадянське су­спільство.

Проте президент не самотній у своїй абсурдній опозиційності до власної країни. Так само абсурдними є численні вимоги опозиції до Заходу унеможливити євроінтеґрацію «авторитарної» України, запровадити санкції або ж навіть забрати Євро-2012. Що це, як не дії проти інтересів українського народу? Це — дикість, коли політики, не здатні повести за собою маси, вимагають санкцій проти цих мас у своїх західних колеґ.

Так відбувається через те, що політикум живе абсолютно окремим від решти суспільства життям. І якщо санкції були би запроваджені, це вдарило б не по представниках політикуму, а по всіх інших громадянах держави. Це в них виникли би проблеми з поїздками в справах, на навчання чи на відпочинок до Європи та США. Це вони би стояли (та й зараз стоять) у кілометрових чергах до посольств. Це вони би відчули ускладнення від проблем з імпортом. Але не політикум.

Віктор Янукович як «літав далі», так і літатиме. Григорій Немиря як їздив жалітися до Брюсселя, так і їздитиме. А у фірм, які будують «Межигір’я», навряд чи виникнуть проблеми зі ввезенням елітних матеріалів, меблів, аксесуарів і іншого дорогого облаштування з Європи. Та й пан Кузьмін таки влаштується на якесь стажування до США — обміняється досвідом.

Для українського політикуму не існує проблем решти країни, з якими вони ніколи не стикалися. Для них зростання цін, безробіття, скасування пільг і інші принади «покращення життя» — міф із якоїсь паралельної реальності. Для них існують лише ціни на газ, метал і мешти зі страуса. А душу хвилює хіба що бажання протримати Юлію Тимо­шенко в тюрмі не сім років, а довічно.

Звідси абсурдність і внутрішньої політики — економіки, «соціалки», гуманітарної сфери, планування бюджету. Ну, хіба не абсурдно, що вводяться квоти на продаж зерна, поки воно гниє на вулиці або, у кращому разі, лежить у зерносховищах, і тим часом бізнес утрачає прибутки, а держава — податки із цих прибутків? Для політикуму — не абсурдно. Бо аґрарні бізнесмени — не «свої», і з них потрібно «збити» відкати.

Хіба не абсурдно, що Національний банк кидає сотні мільйонів на утримання курсу долара, а економіка компенсує це через інфляцію? Для політикуму — не абсурдно. Бо це вигідно металургії, якою володіють «свої» бізнесмени.

Хіба не абсурдно, що сумарні бюджетні видатки на силові структури складають близько 17 млрд грн, що втричі перевищує видатки на охорону здоров’я, на яку бюджетом передбачено 5,8 млрд грн? Хіба не абсурдно, що на утримання 33 тис. бійців внутрішніх військ витрачається понад 1 млрд грн, а на боротьбу з туберкульозом і онкозахворюваннями — 685 млн грн? Ні, для політикуму це не абсурдно. Бо його представники не лікуються в Україні. Хіба що лікарняні листи беруть у «Феофанії».

А силові структури — це їхній форпост, озброєний загін, призначений захищати владу від власного народу. І судячи з рівня «професіоналізму» при розгоні мітинґів і демонстрацій, силовики зі своєю основною функцією справляються набагато краще, ніж зі затриманням кількох кілерів. Тож свої гроші, вочевидь, відпрацьовують.

Словом, видається, ніби політикум і справді перебуває в опозиції до решти України. Причому в опозиції, як модно говорити, деструктивній, яка ламає й гальмує майже всі позитивні починання громадянського суспільства, бізнесу, навіть чиновницького апарату. Це — також абсурдно. Проте в цьому, схоже, і полягає парадокс української держави й українського суспільства. А точніше — у тому, що суспільство продовжує все це мовчки «ковтати» й з усім цим миритися.

Олексій Краснопьоров, УП

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...