Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 21, 2018

Уже на часі не лише боронитися, а й наступати!

Автор:

|

Вересень 13, 2018

|

Рубрика:

Уже на часі не лише боронитися, а й наступати!

Мудрі полководці завжди твердили, що найкращою обороною є наступ. Цю істину підтвердила не одна війна. І саме відсутність аґресивної атаки було найбільшою помилкою українців. Так було за Мазепи, так було за часів УНР, УПА і так сталося 2014-го, коли замість нападати погодилися на перемир’я, яке Москва використала для підготовки вторгнення, яке коштувало життя тисячам українським оборонцям державного суверенітету.
Ніхто у світі не може збагнути українців, чому на щоденні бандитські провокації немає жодної відповіді, а пояснення не піддаватися на провокації є доказом того, що не військові професіонали вирішують, чи застосувати зброю. Українська оборона нагадує студентський жарт, коли студент заявив своїм друзям, що тримався на іспиті, мов партизан. А коли спитали — як саме? — то відповів: мене питали, а я нічого не сказав! Тобто, ворог стріляє, а українська оборона мовчить, бо є наказ не відповідати!
Тим часом бандити не лише стріляють, але й убивають, калічать і пробують нападати. Тому, про які дотримання «тиші», «шкільного», чи «великоднього» перемир’я може йти мова, коли жодного дня не було, щоб терористи їх дотримувалися?
Дедалі стають звичними повідомлення про загибель українських оборонців Батьківщини, вбивства та переслідування волонтерів та учасників антитерористичної операції з боку проросійських і російських банд. До цього переліку можна зарахувати і напади на українську інтеліґенцію загалом. Досі ще ніхто не дослідив, скільки жертв принесли українці на вівтар Батьківщини далеко від фронту — політичні бранці Кремля на чолі зі Сенцовим, кримські татари тощо. А скільки захисників України «випадково» потрапляють під кулі російських снайперів, як це було у випадку соліста Паризької опери Василя Сліпака.
За 27 років націоналісти не вбили навіть одного відвертого ворога України. Може, хтось скаже, що московського пропаґандиста Бузину вбили націоналісти? Та цього антиукраїніста Москва вже активно використала та спровадила на той світ, щоб звинуватити у його смерті саме націоналістів. Точнісінько так само скінчилася «кар’єра» й бандитського ватажка Захарченка.
Іншою проблемою є не лише поблажливе ставлення до ворогів України, які планують реванш. Справа з телевізійними каналами «Інтер» і «112» також дуже підозріла. Всі знають, що існує в Україні закон про безпеку країни — так, як і в кожній цивілізованій країні. Дивує лише те, що той закон ніхто не застосовує, коли справа торкається проросійських телеканалів, політиків та оліґархів.
У незанґажованих людей виникають законні питання: яким чином телевізійний канал «112» міг купити невідомий німецький «бізнесмен» Едуард Катц, котрий займається продажем старих авт. Як він міг призначити на керівну посаду каналу Портнова, котрий разом із Януковичем дав драла до Росії? Журналістське розслідування «Схеми» стверджує, що не Катц є справжнім власником каналу «112», а сумнозвісний «адвокат» Медведчук.
Невже ж це «дотримання свободи слова»? Та цю свободу слова канал зразу й використовує для пропаґанди кума Путіна, котрого вже величає «великим політиком». Всі знають, що, якби не Путін, то Медведчук уже давно б спочивав на смітнику політиків.
З розслідування журналістів дізнаємося, що: «Згідно з витягом із реєстру Міністерства юстиції України у Віктора Медведчука бізнесу майже немає. Єдина комерційна компанія, засновником якої є політик, — «Форпостінвест», що займається бізнес-консультуванням. Решта заснованих Медведчуком фірм пов’язані з громадською діяльністю: він співзасновник громадської організації (ГО) «Спілка адвокатів України» та керівник ГО «Український вибір — Право народу».
Ще дізнаємося, що «його дружина — Оксана Марченко є засновницею, кінцевим бенефіціаром чи власницею істотної участі у щонайменше десяти компаніях, які займаються нерухомістю, будівництвом, фінансами, працюють у сільському господарстві, заготовляють ліс, проводять інженерні вишукування, працюють у медіа». «Схеми» виявили, що дружина Медведчука володіє компаніями не лише в Російській Федерації (РФ), але і в анексованому Кремлем Криму.
Оскільки Генеральна прокуратура України (ГПУ) вже два роки не реаґує на вимоги депутатів щодо Медведчука, то й не дивує, що й недавній протест під вікнами ГПУ з вимогами притягнути Медведчука до відповідальності залишився без реакції. А шкода, що ГПУ «проґавила» можливість, показати суспільству, що вона — за справедливість. Замість справжніх порушників закону прокуратура взялася підслуховувати журналістку «Схем» Седлецьку, певно, щоб унеможливити появу сенсаційного відкриття про те, що колишня ведуча з телебачення стала власницею третього за багатством нафтового родовища в РФ.
Варто зазначити, що досі ще не були спростовані факти діяльності Медведчука не лише як аґента КДБ, але й людини, яка опосередковано винна в засудженні українського поета Василя Стуса. Працю Дмитра Чобота «Нарцис, або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука» (2001) варто було б перевидати зараз, а не чекати, коли цей кум Путіна наробить ще більше біди українцям.
Його роль перемовника — дуже сумнівна, бо ж звільнення Надії Савченко насправді було обміном на російських офіцерів, а не заслугою Медведчука. Зате дуже можливо, що саме він «допоміг» «перекувати» Савченко з патріотки на людину, котра заблукала у сітці кремлівської брехні. Іншими словами, його не можна взагалі зараховувати до українських політиків, а кумівство з найзапеклішим українським ворогом лише пригадує прислів’я: Скажи мені, хто твій друг (кум), а я тобі скажу хто ти!
Стосовно ж кремлівської страшилки про націоналістів, бандерівців, «Правий сектор» тощо, то саме існування й процвітання антиукраїнської брехні в програмах декотрих телеканалів і засобів масової інформації (ЗМІ), та пропаґанда проросійських аґітаторів, свідчать про відсутність націоналістичної активності через брак ідеолоґії.
Якби ті, хто себе зараховують до націоналістів, ставили питання національної ваги понад свої «сектантські» інтереси, то об’єдналися б в одну організацію — за взірцем інших європейських націоналістичних організацій. Тоді вони б наводили справжній страх на різних виродків та ворогів України. Напад якоїсь групи (яку назвали націоналістичною) на циганський табір не можна зараховувати до вчинків, якими можна боротися за національну державу. Якщо ж ромські групи займаються торгівлею наркотиків, то цією справою має займатися винятково кримінальна поліція, але не якась громадська, чи політична організація. В іншому разі це шкодить суспільству й іміджу держави. А от коли б українські націоналісти брали приклад з націоналістичної діяльності в Ірландії, Іспанії, чи в будь-яких інших країнах, то й залякування ними мало б сенс.
Націоналістичний рух незалежної країни повинен спиратися на закони держави та використовувати їх для просування національних інтересів — хіба не так це роблять у Франції, Іспанії, Австрії, Польщі та деінде? В іншому разі демократію та свободу слова використовуватимуть грошові перевертні, котрі сумнівними шляхами набули маєтки, а зараз скуповують ЗМІ, щоб знову обвести українців навколо пальця — якщо не гречкою, цукром, олією, чи пляшкою горілки, то з брехливим каналом і перекручуванням фактів.
Іншими словами, ЗМІ в руках ворогів України, які є майстрами перекручення, брехні й пропаґанди будуть використовувати демократію. І тут на допомогу повинен прийти закон про безпеку країни, яка не цікавить всяких медведчуків, шуфричів і новинських, бо ж вони є лише виконавцями бажань неоголошеного царя, котрий спеціалізується на гібридній війні, в якій зумів «зелених чоловічків» поміняти на «зелених політиків». Українські жертви — чи то на фронті, чи в тилу — їх не болять і не цікавлять.
Уявіть собі хоч на мить, як би реаґувала ізраїльська влада, військове командування, коли б їхнього солдата, чи громадянина вбивали ворожі снайпери? Не щодня, чи тижня (як це роблять бандити на російсько-українському фронті), бо ж ізраїльська армія діє швидше, ніж араби встигають думати. Гадаю, що вже давно палестинці залишилися б без будь-якого снайпера та рушниці. А тим часом в Україні щодня російські та проросійські бандити калічать фізично й душевно українців, а вбивство ватажка Захарченка свідчить про те, що і «своїх» не жаліють.
Український президент, котрий не є військовим професіоналом, має наважитися та довірити відновлення територіальної цілісності України офіцерам нового покоління. Вони вже з прикладів Ізраїлю та Хорватії знають, що ніякі миротворчі солдати не допоможуть відновити суверенітет (миротворчі солдати на Кіпрі вже 54 роки, але єдності острова немає й досі) і звільнити окуповані території. А що атака є найкращою обороною, то це відомо хоча б із російсько-фінляндської війни 1939 року. Тоді фінські захисники, число яких не перевершувало 400 тис, зуміли протистояти сталінській півторамільйонній армії, яка за спробу Сталіна приєднати до СРСР цю сусідню країну, втратила понад 200 тис. солдатів.
Отже, українські військові і політики мають у кого вчитися, справа лише в тому, чи керівництво держави здатне до рішучих кроків. Це вже можна буде встановити найближчим часом — як ГПУ реаґуватиме на російський бізнес куми Путіна — Марченко, та чи здатен Петро Порошенко позбавити Медведчука мандату довіреної особи щодо обміну полоненими й ув’язненими, доля котрих кума Путіна не цікавить?
Доказом цього є й російське Гавриківське родовище нафти, яке відкриє кожному очі на майбутнє, яке голова «Українського вибору» і прихильник кандидата у президенти Абрамовича готує для українців. Зрештою, і майбутню нафту вже заплановано обробляти в Ростовській області — ближче до так званих республік, де Медведчука можуть обрати царьком, бо некоронований цар уже сидить у Кремлі. Тепер слово — за Петром Порошенком та Юрієм Луценком.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Loading...