Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 22, 2017

Україна робить історичний вибір

Автор:

|

Січень 26, 2017

|

Рубрика:

Україна робить історичний вибір

Віктор Пінчук

З кінця грудня 2016 року і досі в Україні не вщухає дискусія, викликана рядом публікацій і заяв на користь «примирення з Росією» ціною стратегічних і територіальних поступок. Автори цієї позиції — не команда «ростовського втікача», а мільярдер Віктор Пінчук, політолог Василь Філіпчук, до котрих приєдналася народний депутат Надія Савченко. Який відгук вони отримали в українському суспільстві та світі? Які перспективи у таких пропозицій?
Із наближенням третьої річниці кривавих подій на київському Майдані — кульмінації Революції гідності — українське електронне суспільство виявилося втягнутим в обговорення вибору майбутнього.
Стаття олігарха та зятя екс-президента в американській консервативній газеті The Wall Street Journal приголомшила, а далі викликала зливу коментарів. Не встигли прокоментувати, як свою програму з дев’яти пунктів запропонував Василь Філіпчук, політолог і колишній дипломат. На цьому тлі свій опосередкований внесок у дискусію додала колишній перший номер парламентської фракції та військовополонена, опублікувавши власну версію українських заручників на окупованих територіях України та на території Російської Федерації (РФ). Якщо коротко, то усе зводилося до чотирьох пунктів, які Україна має виконати: відмовитися від Європейського Союзу (ЄС), НАТО, Криму та права вирішувати майбутнє окупованого Сходу самостійно. За це, можливо, отримає виведення військ і запевнення у безпеці.
Попри важливі світові події, трагедії, теракти, економічні потрясіння обговорення вкинутих варіантів вибору майбутнього не вщухає. Понад те, воно набуло другого дихання: оскільки олігарх закликав на щорічний представницький сніданок на майданчиках Світового економічного форуму в Давосі (Швейцарія) «українську еліту», то вітчизняне електронне суспільство не менш гаряче сперечалося, чи не буде згода участі в сніданку розглядатися як згода з позицією сніданкодавця.
Звісно, ця дискусія є моментом позитивним. Вона свідчить, що українське електронне суспільство дбає про своє майбутнє. Переважна більшість учасників критично оцінює як програму з дев’яти пунктів, так і подальші пояснення (виправдання) автора. Ще більше дискутантів засуджує думки олігарха. Чинний Президент України сніданок проігнорував. Сміливі заяви екс-військовополоненої, котра хизується своєю недоторканістю і заявляє про «власний шлях до миру і перемоги», вже і не лають, просто називають упертою і зарозумілою дурепою.
Ніби все добре. Українське суспільство (хай здебільшого електронне, хоча також і волонтерське) дало рішучу відсіч компромісам за рахунок України, капітуляції у непрограшній ситуації, спробам посварити армію з владою.
І водночас чимало поганого. Українська армія стала чисельнішою, та не стала сучасною. Багато країн світу підтримує Україну та засуджує аґресора РФ, але чи не стільки ж не підтримує і не засуджує. Економіка та соціальне становище громадян України незадовільні. Світові ціни на вуглеводні повільно ростуть, військові витрати РФ не скорочуються, її збройні сили стоять на українській території в Криму і на Донбасі, зосереджені по периметру кордонів. Санкції маловпливові, політично вкрай обтяжливі для авторів. Довіра до національних владних інститутів низька, причому до головного, Верховної Ради України (ВРУ) — найнижча (Тарас Чорновіл влучно висловився з цього приводу: якщо Порошенко — головний ворог, то рано чи пізно головним другом стає Путін). Судова система залишається обструктивною, непрозорою та репресивною. Міністерство внутрішніх справ виглядає державою в державі. Відсунуто від порядку денного найнагальніші реформи — про ринок землі, вибори, екологічну оцінку. Найважливіші для України міжнародні організації, ЄС, НАТО, Організація з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) підтримують нас заявами та заохоченнями, не надаючи реальних інструментів опору аґресорові. Інвестиції в Україну практично відсутні — як внутрішні, так і зовнішні. Приватизація не відбувається. Інформаційні засоби держави безплідні. Засоби масової інформації — приватні та суспільні — є слабкими і нездатні навіть частково протистояти ефективній пропаганді РФ.
Ось в яких умовах з’явилися три вершники українського Апокаліпсису — переляк, відмова від боротьби, продажність. Чи справді вони зруйнують надії українців на європейську інтеграцію, на заручини з Північноатлантичним альянсом, на відновлення територіальної цілісності та суверенітету, як би пафосно це не звучало? Хто чи що може їм протиставитись?
Аксіомою є, що перемога у війні може бути досягнута лише за умови єдності в суспільстві, частиною якого, певна річ, мають бути владні інституції. Майже одностайне заперечення капітулянтських пропозицій в Інтернеті є хорошим, але, вочевидь, недостатнім знаком. Як дізнатися, що думають на цю тему, наприклад, громадяни у Житомирській області чи у місті Харцизьку? Як почути думку депутатів Одеської області чи Новгород-Сіверського району? Ми ж пам’ятаємо, як місяцями і навіть роками окремі адміністративні органи відмовлялися визначити очевидне — аґресію РФ проти України. Чи слід бути дуже впевненим, що електронне суспільство має за собою і суспільство реальне?
Хочеться відчути і настрої в уряді. В окремих міністерствах оцінки заступника і міністра, куруючого віце-прем’єра або різних заступників часто взаємовиключні. Що вже казати про департаменти і нижче… Ну, а ВРУ поб’є всі рекорди розмаїтості. Це той випадок, коли ледь не третина кинеться наввипередки здавати то Донбас, то Крим, то все разом, а то й чинну владу. Звідси і почнімо відповідати на запитання, хто і що здане зупинити цих трьох вершників.
У статті екс-дипломата, та й в інших його дописах не раз лунали звинувачення у зливі європейської інтеграції України, у різних відмінках торочилося про недолугість, неадекватність тощо, які призвели до відмови в перспективі членства України в ЄС. Довголітні учасники процесу можуть підтвердити все про недолугість і спростувати все про відмову в членстві. Питання про членство в ствердній формі вмерло у вересні 2008 року, коли французьке головування в ЄС та Європейська комісія навідріз відмовилися включати таку можливість у текст преамбули Угоди про асоціацію. Коли українська сторона ультимативно наполягала на перспективі, їй представили наступну формулу: ця угода не визначатиме наперед і залишає відкритим майбутній розвиток відносин Україна-ЄС. Ця формула була внесена в текст і не змінилася за дев’ять років від моменту погодження до моменту підписання попри зусилля дипломатів, бізнесменів і президентів. Повторюся: членство вмерло як ствердження, але воно залишилося можливим у майбутньому, попри лемент про зраду.
Отже, проблеми для інтеграції, включно зі вступом в ЄС, для України не існує. Усні та письмові зауваження в різних європейських інституціях і столицях щодо того, що Угода про асоціацію не означає можливості вступу та не веде до членства — настільки ж справедливі, наскільки і беззмістовні. В разі виконання цілей, поставлених Угодою, обома сторонами, і в разі прийняття відповідного рішення Києвом, Україна зможе подати заявку на членство і ЄС зобов’язаний буде її розглянути.
Рухаємося далі, до НАТО. Ситуація подібна, і вона також була зафіксована 2008-го у формулі Бухарестського саміту НАТО 2-4 квітня, а саме — в п. 23: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії до членства в НАТО. Ми домовилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО». В жодному документі НАТО за дев’ять років, що минули, не міститься спростування цього твердження. Тому в разі подання Києвом заявки на членство Північноатлантичний альянс буде зобов’язаний її розглянути.
Щоб уникнути спекуляцій, пригадаємо, чому 2008 року наші європейські й американські союзники зупинилися за крок від того, щоб припустити можливість членства в ЄС і надати Україні «План дій щодо членства» у випадку з НАТО.
Відмова піти далі виникла через розуміння в західних столицях непослідовності українського правлячої групи та відсутності консенсусу і в керівництві, і в суспільстві. Втаємничені знають, що за кілька місяців до саміту в Бухаресті (Румунія) на пряме запитання Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) щодо бажання йти в НАТО тодішній прем’єр України відповіла негативно. Так само відомо, що у стосунках із ЄС на запрошення Брюсселя українські лідери (президент і прем’єр) літали туди різними літаками та говорили ОДНИМ І ТИМ ЖЕ СПІВРОЗМОВНИКАМ в ЄС справжні чи вигадані компромати один про одного. Либонь, ніхто з читачів не заперечуватиме, що ТАКІЙ державі не можна було давати більше обіцянок, ніж насправді дали. І враховуючи, що в ЄС і НАТО приймають не лідерів, а країни, двері в обох випадках залишили відчиненими. До часу, коли виборці дозріють до кращого вибору.
Виборці довго не дозрівали. Понад те, вони навіть деградували, якщо поглянути на результати розвитку України з 2008-го по 2014 рік. Примудрилися обрати на вищу державну посаду (язик не повертається цю посаду назвати) особу з кримінальним минулим, сучасним і майбутнім. Прийняли без особливого обурення злочинні Харківські угоди. Хто не пам’ятає — договір про продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі ще на 25 років — вважай навічно. Філософськи споглядали як демонтуються Збройні сили. Як закриваються чи продаються російським агентам новітні виробництва. Як переорієнтовується торгівля на Рязань, а не на Лодзь. Як на керівні посади в державі — міністрів оборони, внутрішніх справ, Служби безпеки, розвідки приходять або кримінальники, або російські генерали.
Виборців при цьому годували обіцянками та кидали копійку, запихаючи у власну кишеню черговий мільярд. І тільки нахабний і демонстративний розворот на 180 градусів — відмова від європейської інтеграції — змусив піднятися на протест кілька сотень. І тільки коли їх по-звірячому побили — кілька десятків тисяч. І тільки коли прийняли репресивні «закони» й узялися стріляти та катувати — піднялася вся країна.
З одного боку це добре, що люди не реагують спонтанно, негайно. Що вони обмірковують, розпитують, дослухаються. А з другого — чи не занадто довго українці вивчають думку сусіда, самі намагаючись залишитися, як не раз бувало, з краю?
Ці філософські за формою, але дуже життєві за змістом питання варто задавати знову та знову. Світ загалом і маленька Україна насамперед входять в нову, вкрай непередбачувану стадію. Немає сенсу переповідати, які заяви лунають тепер у Вашинґтоні, як реагують на це у Берліні, Пекіні та Москві. Україна надзвичайно залежна від настроїв та рішень і в цих трьох, і в багатьох інших столицях (наприклад, у Парижі, Варшаві, Анкарі, Римі, Оттаві, Токіо і навіть Мінську, бо ж на території Білорусі війська РФ значно потужніші за білоруські). Всі, кому не байдуже близьке та далеке майбутнє України — чи тому, що вони її громадяни, чи мають там родичів, бізнес, чи поважають її нескорене громадянське суспільство — всі вони мають визначити своє ставлення до запропонованих планів. І висловитися у якомога голосніший спосіб.
Згадаймо: клан Януковича не злякався ні сотень, ні десятків тисяч. Так само ті, хто зараз пропонують віддати Крим і «поторгуватися» про умови повернення Донеччини та Луганщини, вдають (або вірять?), що мають широку підтримку. Запевняють, що вони пропонують відкрито те, про що мільйони балакають на кухні. Чи це справді так? Мабуть немає кращого способу дізнатися, ніж почути думки багатьох у всіх можливих формах.
Власне після цього можна переходити до головного — до термінового виправлення проблем, які дозволили олігарху, екс-дипломату та «полонянці» закликати до капітуляції, яку солодко називають «розумним компромісом». Проблеми перелічені вище — створення інвестиційного клімату, європеїзація регуляторного середовища, реформування силових структур за стандартами НАТО й ЄС, проведення довгоочікуваних базових реформ в економіці та правовому полі й усього іншого, що втілюється поки що неймовірно повільно і нерідко наполовину.
І водночас слід послідовно, але, якщо так можна сказати, ЗНАЧНО ПОСЛІДОВНІШЕ, працювати з оборонним блоком і європейським співтовариством. Хай нікого не збивають з пантелику твітування невігласів про слабку Європу, яку підкорила підступна ФРН: ЄС переживе «Брекзіт» і зміцниться. «Найкращою відповіддю йому стане європейська єдність», — запевнив Жан-Марк Еро, французький міністр закордонних справ. Його слова повторили в усіх європейських столицях.
Те ж саме стосується і НАТО. Звісно, позитиви на користь Північноатлантичного альянсу природно чути від Єнса Столтенберґа, його генерального секретаря. Значно важливіше, що подібні твердження лунають і від нових міністрів оборони, національної безпеки, директора ЦРУ та державного секретаря США.
Не ховання голови в пісок, а голосне й чітке означення українських інтересів допоможе Українській державі, як самовияву українського суспільства, перейти складний етап зміни режимів і взаємин у головних центрах сили на планеті. Вірність захищеним на Майдані цілям і готовність їх відстоювати вбереже нас від забуття чи списання з переліку надійних і передбачуваних і в світових столицях, і в українських районних центрах. А пропозиції помиритися зі загарбником, який і не відмовляється від своїх намірів, — поховають усякі надії.
Декотрі впливові аналітики стверджують, що зміни в політиці Сполучених Штатів, які анонсував задовго до інавгурації 45-й президент США, будуть глибокими і триватимуть довго. Що the US is, for now, out of the world order business, що відбувається a return to national solipsism, with a much narrower definition of American interests and a reluctance to act in the world except to protect those narrow interests.
Можливо, автор цього передбачення не помиляється. Але якщо навіть тренд на ізоляціонізм намітиться — а є сумніви, бо ні Китай, ні Близький Схід, ні динамічна близька Мексика не дозволять йому зайти задалеко — то тим більше Україні слід зустрічати його в бойовому обладунку.
Важливо усвідомити й інше. Україна не є супердержавою в економічному чи військовому сенсі, і може розглядатися як помітна сила лише на реґіональному рівні. Але вона перетворилася на світову величину в політичному та моральному вимірі. Україна мимоволі стала мірилом принципів міжнародного права, договорів про нерозповсюдження ядерної зброї та спростуванням імперських зазіхань на засади ліберальної демократії. Зрадити воюючу та переконану в своєму праві Україну, віддати її аґресорові не ризикнуть ні Організація Об’єднаних Націй, ні Сполучені Штати, ні європейські інституції, ні наші сусіди по Центрально-Східній Європі. Хіба що піддамося самі.
Прислухаючись до реакції на «запрошення до дискусії» — хоч у Facebook, хоч у черзі на маршрутку — можна зробити висновок, що Україна піддаватися не збирається. Сніданок в Давосі охолов. Аргументи «миротворців» не витримали й поверхової критики. Готуймося до боротьби вдома й у широкім світі. Навички вже є.
P. S. Тим, хто звернув увагу на попередню статтю цього автора «Осінні спогади», з приємністю повідомляємо, що уряд України ухвалив проект Закону України «Про внесення зміни до статті 11 Закону України «Про державні нагороди України», доповнивши його Державною премією України ім. Михайла Грушевського — за найкращі наукові та науково-популярні видання з історії України. Відповідне рішення було прийняте на засіданні Уряду 18 січня. Державна премія України ім. Михайла Грушевського присуджуватиметься у двох номінаціях: за найкраще наукове та найкраще науково-популярне видання. Розмір грошової частини премії визначатиметься щороку Президентом України. Можемо сподіватися, що вже невдовзі ВРУ ухвалить цей Закон.

Андрій Веселовський

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...