Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 22, 2017

Україна — для китайців?

Автор:

|

Березень 29, 2012

|

Рубрика:

Україна — для китайців?

Дивні люди наші політики — ще не стартували чергові перегони, а вони вже взялися наввипередки відганяти від себе потенційних виборців. Візьмімо хоча б інцидент «Свободи» з Гайтаною: ну хто їх за язика тягнув? Хіба Гайтана представить українську пісню гірше за торішню співачку з дивним іменем Альоша? Чи вона є меншою українкою, ніж Сердючка? Та й, узагалі, чи варто серйозним людям обговорювати конкурс «Євробачення»?

До речі, у «вищої ліги» вистачило розуму промовчати, бо там знають, що правильної відповіді в подіб­них питаннях не існує. А от молодь не втрималася та вляпалася по самі вуха. Віталій Кличко: «Україна для українців» — це не наша ідеологія, і ми її ніколи не сприймемо». Звісно, поєдинок із п. Чісорою нелегко дався нашому чемпіонові, але ж радники на той ринґ, здається, не виходили! Україна — не для українців, це ми вже зрозуміли. А для кого? Для китайців? Аби не вибили зубів, боксери вставляють собі капу. Яку би таку капу вигадати для політиків, щоб не верзли дурниць?

Але, з іншого боку, расова тема в нас останнім часом старанно педалюється — навіть ролик у телевізорі запустили, де китаєць грає на бандурі, араб — на сопілці, а наш Хома підспівує. Толерантність пропаґує. Тобто тема все-таки актуальна. А раз так, то політик мусить щось із цього приводу «на-гора» видавати.

Недавно довелося чути по радіо «Ера» розмову з організаторами згаданої рекламної кампанії. І здивувало те, що серед додзвонювачів не було ЖОДНОГО, хто би їх підтримав: і російськомовні, й україномовні слухачі в один голос твердили, що ввечері по вулицях небезпечно ходити всім, що українців у міліції катують не менше, ніж темношкірих і, взагалі, що все це — банальна спекуляція. Чесно кажучи, ми дуже сумніваємося, що активні слухачі радіо «Ера» — суцільно ксенофоби чи расисти. А це означає, що пропаґандисти толерантності чогось не врахували у своїх зверненнях.

Ну, гаразд, можливо, слухачі популярної радіо­станції, а з ними й усі українці нічого не розуміють. Але останнім часом і Європа на цьому фронті стала поводитися незвично. Зокрема, Франція та Німеччина відкрито заявляють, що політика ґлобальної мультикультурності провалилася: треба, мовляв, вигадувати щось інше. Отакої!

До речі, уважний читач може й згадати, що провал європейської національної політики не є такою вже несподіванкою. Його давно вже пророкував дехто з інтелектуалів. Щоправда, робили вони це здебільшого тихо, щоби не нарватися на звинувачення в ксенофобії. А причина провалу — до смішного проста. Вона захована в слові ТОЛЕРАНТНІСТЬ. Тому що це модне іноземне слово по-нашому означає просто «терпець».

Уперше наочно побачити, що із цим терміном не все гаразд, нам довелося під час представлення програми з підтримки толерантності в Україні Посольством Королівства Нідерланди. У програмі йшлося передусім про євреїв, голокост і цілком традиційні речі. Усе коректно й по-міжнародному офіційно.

Коли раптом слова просить молодик, який відрекомендувався як представник центру сексуальних меншин. Він бере мікрофон і заявляє, що захищати євреїв і не захищати при цьому секс-меншини — це не толерантно. Ба більше, це — ганьба на всю Європу. Ну, і так далі. Нідерландці, треба сказати, дещо стушувалися від такої постановки питання й навіть почали виправдовуватися, а в нас зовсім закрутилося в голові.

Зачекайте. Як таке можна ставити на одну дошку? Євреї — один із найдавніших народів світу, їм ми завдячуємо Біблією та, врешті, самим християнством, яке стало основою всієї європейської культури. А секс-меншини — не народ, не національність навіть, а просто люди зі специфічними інтимними смаками.

Слово «толерантність» узагалі викликає неймовірну кількість спекуляцій. То Валід Арфуш іде з телестудії через те, що журналіст повідомив, де той народився. Наче народитися в Лівані — це якийсь гріх. То Ірина Білик, яку освистали за російські пісні, заявляє про прояви расизму. Ну що тут скажеш? Хіба те, що білявки — це не раса.

Україна — багатонаціональна країна. Нас не треба вчити співіснування з іншими народами, тим більше за гроші іноземних фундацій. Сотні років ми жили пліч-о-пліч із болгарами, кримськими татарами, молдаванами, караїмами, євреями, ви не повірите, без будь-яких рекламних роликів. І сьогодні живемо. А якщо болгарський культурний центр нищать в Одесі, то це роблять зовсім не українці, а місцева влада й бізнес, яких аж ніяк не можна звинуватити в українськості. Бо українська влада — ворог усіх людей, незалежно від національної приналежності. Згадайте, до речі, що, коли якийсь там закордонний пісенний конкурс виграла кримська татарка Джамала, ані «Свобода», ані хто інший слова не сказав на цю тему. Не такі ми вже насправді й погані. Чому ж тоді раптом загуло: толерантність, расизм, терпимість?

Перше, що спадає на думку, — це свідома провокація стосовно націоналістичних політиків. Ну, мовляв, демонструйте свою людожерську сутність! Серйозні люди, звісно, на це не купляться, а от дрібнота… Друге, що це — реінкарнація старої радянської казочки про «у вас чорних б’ють». Може, хтось пам’ятає, як проблемами расизму намагалися затулити безнадійне відставання СРСР від капіталістичного світу?

Тепер же, здається, у такий нехитрий спосіб хочуть відсунути на задній план той факт, що б’ють у нас, у першу чергу, усе-таки українців. Згадайте Індила, який зовсім не китаєць, згадайте тисячі тих, кого піддають тортурам міліціонери, і десятки тисяч тих, кого грабують гопники, — українців, росіян, молдаван, кримських татар.

Проблема не в тому, що в нас б’ють виключно міґрантів. Біда в тому, що в нас узагалі б’ють людей, що в нас міліція складається з катів і садистів, що в нас при владі — урки, і що прокурори співають «Мурки». І тому на тлі всіх цих щоденних звірств пропаґанда якогось окремого ставлення до людей з іншим кольором шкіри викликає протилежну реакцію: значить, їх — не можна, а нас — будь ласка?

Влада захищає російську мову від «неймовірних утисків», спокійно спостерігаючи, як гине караїмська, кримчацька, урумська, й одночасно з телевізора закликаючи любити арабів. Чого ж дивуватися, що подібна пропаґанда тільки викликає ксенофобські прояви та розширює їхню аудиторію?

Нам здається, що «терпимість» — це зовсім не те слово, яке треба застосовувати до чужих культур. Бо, з одного боку, воно принижує їх: що ж такого незручного чи поганого є в кольорі шкіри чи мові, що треба переконувати це «терпіти»? А з іншого боку — принижує нас: нехай приїжджі роблять, що хочуть, а ви — терпіть!

Звісно, проблема спів­існування різних культур є складною. Але вона зовсім не вимірюється терпцем, а тільки співпрацею. Українці мають досвід такої співпраці, не найгірший у світі. Понад те, ситуація виглядає значно простішою, коли розглядаєш питання співіснування націй в Україні на прикладі конкретних людей.

Згадайте хоч би перса Мустафу Найєма, який ніколи не нітився з приводу власної національності й знає державну мову краще за прем’єр-міністра. Який працює для України, навіть попри погрози з вуст президента. І поставте поруч із ним того ж таки ліванця Арфуша, який соромиться країни свого народження й плювати хотів на державну мову, незважаючи на те, що керує державним інформаційним ресурсом.

Реальним механізмом співіснування людей різних національностей є зовсім не толерантність, а культурний діалог. І сумно, що багато хто з політиків плутає ці поняття. Ну а для культурного діалогу передусім потрібно, щоб обидві сторони були носіями цієї самої культури. Гопники, бидло й більшість політиків для цього не підходять — і не через колір шкіри.

Друга особливість культурного діалогу — взаємність. Ти цікавишся нашим і репрезентуєш своє. Хіба таке викликає аґресію? Звичайно, є в Україні персонажі, які вважають власну культуру чимось особливим — вищим за Лаврську дзвіницю, а нашу — іґнорують або й відверто зневажають. Наприклад, депутатка Олена Бондаренко, яка наполегливо бореться з «поганою» українською музикою в ефірі. Навряд чи це може спонукати до діалогу. Скажемо навіть більше: і з будь-яким кольором шкіри такі люди не заслуговують з нашого боку навіть на терпимість і мають бути випроваджені прямісінько на батьківщину своєї «високої» культури.

І третє. Культурний діалог будується на єдиному фундаменті, тобто зрозумілій усім мові та з прийнятною для всіх системою цінностей. Просто для того, щоби сторони розуміли одна одну. Якщо ми з вами — люди державного мислення, то легко зможемо поширити сказане й на стосунки між корінними національностями нашої країни. Тоді це буде вже не діалог, а полілог. І для нього потрібна наявність, власне, самих культур, взаємності інтере­сів і спільного фундаменту для спілкування.

Що такого складного в цій моделі, що політики не можуть розібратися? Вони не розуміють, що таке культура? Цілком можливо. А з іншого боку, іноді читаєш міркування олігарха-депутата Фельдмана з приводу міґрантів і в голову починають закрадатися підступні думки. Може, це все — не просто так? Розкрасти заводи, розкрасти землю можна, та як захиститися від людей, що живуть на ній? Бо в них є голос на виборах, а на крайній випадок — вила.

От і просуває хтось потрошку такий проект: нехай українці їдуть працювати в Португалію, а на їхнє місце можна завезти китайців. Китайці — невибагливі, дешевші та слухняні: і на виборах не голосують, і за вила не візьмуться. Тому створюються максимально несприятливі умови для роботи українців в Україні та спрощується виїзд для них. А для прикриття — у телевізорі китаєць з бандурою й араб із сопілкою. Звикайте. Україна — для китайців, Португалія — для українців? Те, що не вдалося зробити Голодомором і Сюргюном, забезпечимо під прикриттям толерантності?

Звісно, усе це — фантазії, але фантазії ці виникають не тільки в наших головах. І причина їх виникнення — не міфічна «українська ксенофобія», якої ніколи не було й бути не могло, з огляду на традиційний поліетнічний склад нашого населення, а відсутність відповідей на стратеґічні запитання, які ставить перед Україною життя. Владоможці, зайняті розкраданням народного добра, не мають часу, та й навіть розуміння, аби бодай приблизно сформулювати проблеми, від яких залежить майбутнє нації та країни.

Як нам бути з міґрацією? Чи має Київ-етнічний перетворитися на Париж або Москву, а чи все-таки краще триматися шляху Варшави? Як зберегти себе в умовах відкритості кордонів? І, врешті-решт, як при обмеженості ресурсів і загрозі перенаселення, про які невпинно нагадують науковці, зберегти свою, їй-бо не найгіршу частину планети Земля? Ту саму, яку доручив нам Господь.

І одразу виникає питання: а чи вповноважена взагалі будь-яка влада вирішувати питання міґраційної та культурної політики? І одразу — відповідь: навряд. І не за Конституцією, а по суті. Не може п. Янукович відкрити кордон для в’єтнамців, навіть якщо в нього буде 450 голосів у Верховній Раді. Єдина леґітимна міґраційна політика — схвалена народом, а точніше, усіма корінними народами України. Спроби перевищення повноважень у цій сфері завершуються просто й страшно — погромами. Бо національна міґраційна політика не диктується продажним Конституційним Судом, а народжується як результат щоденної культурної взаємодії різних народів між собою.

Тому замість того, аби прикриватися посиланнями на Європу десятирічної давнини чи Москву нинішню, кожному, хто хоч трошки турбується про майбутнє — власне чи нащадків, щодня та щослова треба формувати навколо себе простір культурного діалогу. По-перше, самим не соромитися ні власної раси, ні нації, ні культури. По-друге, не пробачати неповаги до інших так само, як і до себе. По-третє, відбирати для спілкування тих, хто здатний на взаємність, і не витрачати часу на нездатних. Ну, й останнє. Шукаючи для діалогу спільну культурну основу, варто триматися подалі від стандартів пострадянського інформаційного простору — денаціоналізованого шлунково орієнтованого совка. Бо саме така от «біомаса» є світоглядною основою більшості сучасних політиків. І всі ми аж надто добре бачимо, що з того виходить.

Брати Капранови, УП

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...