Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 17, 2018

Тарас Шевченко та москалі

Автор:

|

Березень 15, 2018

|

Рубрика:

Тарас Шевченко та москалі

У листі до брата Микити Григоровича Шевченка 2 березня 1840 року поет писав із Санкт-Петербурґу: «Брате Микито, треба би тебе полаяти, та я не сердитий. Нехай буде так як робиться, за що я хочу тебе лаяти, чому ти як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався, трапляється, що письма з грішми пропадають — а вдруге за те, що я твого письма не отримаю — чорт зна по якому ти його скомпонував чи по нашому, чи по московському — ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по своєму, щоб я хоч твоїм письмом побалакав на чужі стороні язиком людським… Скажи Іванові Федерці нехай він до мене напише письмо окреме — та тільки не по московському, а то читати не буду».
У Радянській Україні москалі не могли дати собі ради з двома явищами: Богом і Шевченком. З огляду на народне ставлення до обох і наслідки, які могли бути через пряму заборону, влада не могли просто «ліквідувати» чи заборонити Бога та Шевченка. Щодо Бога, то вона вдалася до ліквідації Української автокефальної православної церкви й Української греко-католицької церкви, арештів ієрархів і провідного духовенства. А щоб дати людям бодай враження якогось релігійного життя, на місце ліквідованих Церков, москалі поставили державну потвору — Російську православну церкву.
Зі Шевченком виявилося складніше. Спочатку «Кобзар» друкували або повністю, або без «Якби-то ти, Богдане п’яний», а з 1974-го по 1981 рік «Кобзар» було дозволено видавати вже без віршів «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», «Великий льох», «Іржавець», «Якби-то ти, Богдане п’яний». Лише 1982 року надрукували майже повний текст «Кобзаря», без однієї тільки поезії — «Якби-то ти, Богдане п’яний».
У цензурованих поемах Шевченка вказана суть українсько-московських відносин. Увагу поет концентрував на Переяславській угоді й її наслідках. Цікаво, що Шевченко не встрявав у справи давніші. Ніби не було завоювання Києва московським Андрієм Боголюбським, котрий походив із київських князів, чи інших давніших подій. Мабуть, поет не сприймав серйозними московські претензії на спадкоємство Київської Русі, бо Московії фактично не було до ХІІІ ст. навіть як місцевості чи провінції. Щойно від Івана Грозного починається встановлення імперії, хоча зазіхання на чужі території був modus operandi від 1492 року, коли москалі проголосили себе ІІІ Римом. Про все це Шевченко не писав. Натомість поет писав про свій біль із приводу Переяславської угоди та виставив претензії гетьману Богдану Хмельницькому. Так, у поемі «Розрита могила» (1843) читаємо:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває.
Подібні мотиви бачимо і в поезії «Чигрине, Чигрине» (1844), бо Чигирин був столицею Козацької держави Богдана Хмельницького:
Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине.
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра засівали,
І рудою поливали.
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось?!
Уродила рута… рута.
Волі нашої отрута.
Свій біль і гнів проти гетьмана Богдана, царя Петра, цариці Катерини Тарас Шевченко виливає у поемі «Великий льох» (1845). Зокрема, в епілозі йдеться про три душі, яких не пускають до раю. За які ж провини? Одна з повними відрами перейшла дорогу гетьману Богдану, коли він їхав у Переяслав:
Вранці-рано, в Пилипівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за водою.
Дивлюсь — гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях і перейшла;
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати!
Друга душа напоїла коня цареві Петрові:
«А мене, мої сестрички,
За те не впустили,
Що цареві московському
Коня напоїла —
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави».
Третя просто усміхнулась цариці Катерині:
«А я в Каневі родилась
Ще й не говорила.
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось?
Чи, може, що в маленької
На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі, і всі сіли
Воєводи… і меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась
Та й духу не стало!»
Поема-оповідання про три душі — Богдана, Петра та Катерину — закінчується епілогом, який змальовує трагічні наслідки Переяслава, які поет сприймає дуже боляче:
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церква Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Період важкого поневолення України за царя Петра та пізніше цариці Катерини поет описує у багатьох творах, зокрема у вірші «Іржавець» (1847):
Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли… І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будувати.
Але найбільш цензурований москалями твір поета написаний на присмерку життя 1859-го таки в Переяславі:
Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подив[ив]сь!
Упився б, здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь
Або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь.
Ми бачимо: Москва, Московщина, москалі. Постає питання: чи користується поет назвами Росія, росіяни щодо північного сусіди-аґресора, тобто назвою з походження Русі? Іван Бернацький, артист-режисер, постановник творчості поета, відповів мені: «Я не зустрічав». Мій аналіз: поет не визнає узурпації москалями назви Русь та її спотворення, як не визнає московські претензії до Київської Русі. Немає Росії, немає росіян. Натомість всюди є у творчості поета Москва, Московщина, москалі. Мабуть, для підкреслення того, що немає споріднення між українцями та москалями, поет пише: «А до того — Московщина, Кругом чужі люде» («До Основ’яненка»). Москва для Шевченка — чужа, москалі — не брати, а гнобителі. П’ять років пізніше у поемі «Сон» (1844) поет, добряче пізнавши за свого життя москалів, аналізує психологію московської вдачі:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни.
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Чимало поетичних персонажів Шевченка уособлюють особисті переживання поета. Він навіть бачить у собі москаля, бо його взяли у солдати. Намагається знайти щось доброго в особі москаля Максима у поезії «Москалева криниця» (1847 і 1857). Відомий шевченкознавець, професор літератури Григорій Грабович пояснює це так: «Передусім треба врахувати, що в українській мові і в побуті у ХІХ ст. слово «москаль» визначає не лише росіян, а й солдатів (тої же російської армії, до якої також брали українців); в сільському побуті (про який йдеться також Шевченкові у його поезії «Москалева криниця» й у версії 1847 року, й у версії з 1857-го) це друге значення навіть домінує: ідеться про українців (своїх), яких беруть у російську армію і вони стають (бодай подекуди) «чужими». Ідеться тут також, звісно, про русифікацію, яку ця насильна служба несе. Образ Максима у «Москалеві криниці» є однією із його символічних автопроекцій — і не диво, що ця постать передусім несе добро».
Такі, вочевидь, були бажання і, мабуть, ілюзії поета до тих українців, котрі стали «москалями», хоч інколи не з власної вини. Протягом усієї творчості поет описує своє життя перебування в більшості поза Україною — у солдатах, на засланні, де кругом москалі і пише про це, що його найбільше болить — історію рідного народу й його оточення. В поемі «Невольник», написаній 1845-го, а закінченій майже на присмерку життя 1859 року, поет пише, як знищили москалі його народ:
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло, золото
І свічі забрали
У Покрові; як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим кошем стали;
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила.
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала.
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Тоді поділили
І панам на Україні
Люд закріпостили.
Шевченківський «Кобзар» відкривається словами «Реве та стогне Дніпр широкий». Тому прах поета лежить в його Черкаській області, у Каневі, звідки поет бачить, мабуть, цілу Україну, включно з братом, як він писав, Дніпром, чує як він, Дніпро, реве та стогне. Шевченко дужчий за Дніпрові пороги. З Чернечої гори він і сьогодні, і на довгі роки стоїть, немов сторож перед ворогами України, зокрема, перед москалями. Ми всі йдемо з дитинства до Тараса і для всіх «Реве та стогне Дніпр широкий», щоб розбудити тих, хто спить. Дніпро розбуджує, а поет у поемі «Катерина» (1838), створеній майже на самому початку його писемної творчості, подає урок старим і мали своїм нащадкам, який актуальний і досі, і, на жаль, мабуть, буде актуальним ще довгі роки. В особі москаля — солдата царської армії — поет уособлює всіх москалів-ворогів України. Україну ж уособлює українська дівчина Катерина:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
«Учітеся, брати мої», читайте й учіться в Шевченка!

Аскольд Лозинський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...