Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 18, 2019

Свято Незалежності

Автор:

|

Вересень 19, 2013

|

Рубрика:

Свято Незалежності

Свято Незалежності — це найбільше торжество в національному календарі. При такій нагоді інколи підбиваються підсумки, аналізуються світла і тіні сьогоднішнього дня та пророкується майбутнє для народу. 

Щоби не псувати настрою, обмежуся актуальними потребами народу, бо нинішня Україна перебуває в тіні клану Віктора Януковича й т. зв. донецьких. Такого радісного дня, як свято Незалежності, коли вся українська нація повинна радіти й веселитися, мабуть, не варто наводити специфіку реалій сьогодення. Достатньо, мабуть, одним образом представити постать синка президента Януковича, який без відповідної освіти та фаху став не тільки мільйонером, а й мільярдером. Синдром синка та клану спричиняє інше явище — дуже багатих і дуже бідних. Коштом решти народу збагачуються синок і клан. Але про це не будемо сьогодні говорити, бо сьогодні – свято.
Очевидно, що у важкі моменти, а навіть при відчутті, здавалось, безнадійності нам завжди треба шукати дороговказів національної віри, надії та любові в Шевченка, нашого духовного батька:
Свою Україну любіть,
Любіть її…
Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Шевченко як батько повчає та доручає. Попри все треба Україну любити, як роблять це батько чи мати. Любити як найкращу доньку, так і блудного сина. Бо Україна уособлює й те й інше. Шевченко як пророк передбачав:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Мабуть, зараз Шевченкові слова не виглядають дуже пророчими, однак вони повинні бути надійними. Усе мине, і буде так, як пророкував Кобзар. Але цього не станеться без великих подвигів і зусиль кожного з нас. Нам усім доводиться будувати Собор, назва якого — Національна Держава.
Перебуваючи в липні ц. р. у Києві, однієї неділі, під час раннього богослужіння у Володимирському соборі, задумав я відвідати на Байковому цвинтарі відомі могили деяких наших новітніх героїв, як-от Василь Стус і його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин, а також помолитися на могилах людей, котрих знав особисто й навіть із ними співпрацював, – таких, як В’ячеслав Чорновіл і його недавно померла дружина Атена Пашко, Слава Стецько. Відвідати ще дуже свіжі могили Геннадія Удовенка, Миколи Мащенка й інших.
На головній алеї мене зустрів одіозний Володимир Щербицький і інші йому подібні вислужники, хоча символічно, мабуть, що по другий бік перестрів мене також контраверсійний письменник Олесь Гончар, відомий радянський слухняний писака, автор «Прапороносців», але водночас автор шедевру дисидентської літератури — роману «Собор». Думками я перейшов від Володимирського собору до національного «Собору» Гончара.
Для Олеся Гончарa це був революційний крок до національного пробудження, у першу чергу, самого себе. Глибокий аналіз твору Гончара під заголовком «Собор у риштованні» написав відомий правозахисник Євген Сверстюк. Це було майже 45 років тому, але слова Сверстюка актуальні й тепер, коли Україна — незалежна, але вкрадена, а сама назва есея Сверстюка свідчить, що собор потребує ремонту, тому він – у риштованні: «Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі та тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду… Нині кожен, хто це усвідомив, розуміє, що йдеться не про поетизацію вселюдського Собору, а передусім про цілком конкретні втілення його в собі, про вироблення власної індивідуальності як частки власного народу, як надійної опори для культури та духовного життя. І перед кожним — різка альтернатива — бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом і мародером».
Така різка альтернатива власне стояла перед Олесем Гончарем. Вона й зараз стоїть перед нами, людьми, які не є вислужниками, але в більшості – вигідними спостерігачами. Треба собі усвідомити, що таке Держава! Усі історичні катаклізми, які пережив український народ, були спричинені відсутністю власної держави. Держава — це найвище удосконалення бажань кожного народу. Держава — це найвище стремління суспільства, спорідненого спільними інтересами. Держава — це найвища форма захисту нації, це завершення її історичних прагнень, це втілення духовних цінностей нації та гарантія їх розвитку.
В історії українського народу держава була проголошена 24 серпня 1991 року — це було відновлення держави Київської Русі, яка продовжилася на Галицько-Волинських землях, опісля відновлена гетьманом українського козацтва Богданом Хмельницьким у ХVІІ ст., а відтак – Актом 22 січня 1918-го, проголошенням Карпатської України в березні 1939 року та в час Другої світової війни Актом від 30 червня 1941-го у Львові. У нашій довгій, одначе часто трагічній історії тільки Київська Русь і Галицько-Волинська держава знали довше існування, чим нинішня держава. Тому, зокрема, ми мусимо цією українською державою дорожити.
Сьогоднішнє свято — це торжество не тільки нашої державності, але також свято національного відновлення кожного, хто вважає себе українцем. Це – нагода відновити свою обітницю перед своїм народом і власною совістю. Я доручаю кожному з нас власний глибоко обдуманий курс національного відновлення. Кожна людина національно відроджується по-своєму, проте є певні цінності спільного інтересу.
Національне відновлення повинне не тільки скріпити власну національну орієнтацію, але також служити потребам власного народу. У цьому стосунку треба заглянути в основи національного недомагання та слабості, чим ми, як народ, мабуть, характеризуємося, з огляду на довгі роки окупації, а також унаслідок власного легковаження чи байдужості.
Однією з найбільш скривджених із-поміж наших духовних цінностей, причому не тільки в час підневільний, а навіть зараз в українській державі, коли захист її забезпечений Конституцією, є наша справді прекрасна, співуча мова. Хоча при соцопитуваннях більшість мешканців України вказує, що українська мова є їхньою рідною, та на схід від Збруча й на захід від Карпат мало хто користується нею як в Україні, так і в діаспорі. Вона є рідна для більшості мешканців України, однак вони нею не користуються в щоденному, комерційному чи навіть урядовому житті в Україні. А в діаспорі, імовірно, – ще гірше. Щоправда, є різниця. Бо людина, яка проживає в Україні, повинна користуватися українською, а не мовою поневолювача. Чомусь це питання більше непокоїть тих, хто приїжджає в Україну, аніж місцевих, які якось звикли до цього рабства. Хоча закон про мовну політику, прийнятий у липні 2012 року, був придуманий антиукраїнськими силами, він має зворотний результат. За моїми спостереженнями, сьогодні більше людей в Україні користується українською мовою. Це видно навіть на телебаченні, у крамницях і в урядових колах.
Я згоден, що в діаспорі в кожній країні є своя мова, але ніде не забороняється розмовляти мовою своїх предків. Крім використання мови держави проживання у формальних справах чи в розмові з друзями-неукраїнцями, діаспорянин робить свій вибір, коли в спілкуванні з дітьми, онуками чи іншими українцями вживає англійську. Немає поважної причини, чому українець-діаспорянин в українському товаристві чи в розмовах зі своїми дітьми або внуками має говорити англійською. До речі, звичний аргумент, що «мовляв, вони не розуміють», не виправдує себе, бо ті, хто справді колись не розумів, могли навчитися бодай основ за 22 роки, а діти та внуки навчаться без великого труду, коли їм звернуть увагу.
Наважуся делікатно вказати на інституцію, котра вважається скарбницею збереження нашої духовності, включно з національною духовністю, традиціями, але навіть тут з’являються заперечення. Наші Церкви — католицька, православна й протестантська — інколи, мабуть, підсвідомо допомагають у процесі асиміляції. Божественну літургію й інші відправи проводять частково англійською мовою. Мені здається, що «Господи, помилуй» та інші повторні відповіді вірних можна навчитися за найменшого зусилля та з повним розумінням і без перекладу. Більше зрозуміло, коли інколи проповіді доповнюються англійською мовою, але це повинно робитися як виняток.
Наші молодіжні організації, на жаль, стали зараз кузнями англійської мови. Коли новоприбула дитина з України (і то з Галичини!) перебуває в наших таборах СУМ чи «Пласту», вона за два тижні навчається англійської мови. Коли прибуває мати чи батько тієї дитини, які англійської майже зовсім не знають, дитина, заражена своїми ровесниками, починає розмовляти з ними англійською. Тоді вони також намагаються, бо так розмовляють усі інші батьки, а тепер і їхня дитина. Ви не можете собі уявити, як трагікомічно це виглядає! Це вигідне й популярне користування англійською доходить до абсурду, зокрема, в електронних комунікаціях. На цьому місці я хотів би оголосити новину: електронну пошту, повідомлення через «Фейсбук», «Твіттер» чи навіть просте текстування можна робити українською мовою! Наші громадські установи, котрі все більше ведуть свої справи таким чином, тепер за іронією долі й через власної лінь уболівають за долю української мови в Україні по-англійськи.
Друге. З огляду на тривалий підневільний час, історію нашого народу в основному писали переможці, тобто наші вороги. Гірше того, світ сприймав цю загадкову історичну правду як істину. У нас були свої історики, але їх не цінували й ігнорували можновладці. Натомість, наші вороги перевели свою версію історії в сильну пропаганду. Її, зокрема, використовували совєти для того, щоби розбивати наші зусилля показати у т. зв. вільному світі, що наша справа є справедлива та має моральну підставу. До цього долучилися ті, кому це було вигідно, і між ними, зокрема, євреї, які відчули нашу слабкість і вирішили, що це можна використати для власної пропаганди, серед іншого, про Голокост, щоби страждання євреїв завжди було в центрі публічної уваги. Ця непогана мета була спотворена применшенням або й зовсім ігноруванням страждань інших народів. Совєти скористалися давнім імперським механізмом divide et impera. Розумніші серед євреїв зрозуміли цю совєтську стратегію та вказували на безпідставність закидів. Одначе світ вірив у те, у що було йому вигідно вірити.
До процесу нашого обвинувачення в найновіших часах долучилися поляки, які, з одного боку, тягнуть нас у Європу, бо це є конечне для їхньої власної безпеки перед Росією. З іншого боку – вони звинувачують нас у речах, на яких історично спеціалізувалися поляки-імперіалісти: етнічних чистках і створенні гомогенного населення. До слова, навіть тепер вони займаються цією справою, указуючи, що 95 % польського населення — це корінні поляки, тоді як територія сучасної Польщі має у своїх кордонах етнічні землі українців, білорусів, литовців і німців.
До цього залучено за гроші та славу ще й наших співвітчизників. Мабуть, не треба дивуватися, що українська держава, Національна академія наук, державні наукові структури в Україні мало ангажуються до захисту нашої незалежності. Там досі домінують колишні вислужники. Більше дивує те, що й діаспорні наукові центри чи товариства, годовані нашими грішми, або стоять осторонь, або навіть допомагають, як писав Шевченко, «матір катувати».
Отже, тому, мабуть, як і в минулому, коли тільки українці з діаспори говорили про Голодомор, тепер діаспора мусить бути на фронті захисту нашого українського імені. При цьому, одначе, потрібно бути відважними, а не тільки обережними. На цю тему дозвольте знову процитувати Євгена Сверстюка з його «Собору у риштованні», бо, щоби влаштувати духовний національний Собор, треба відважних, а не обережних: «Проходимо не героїчну смугу історії, де подвиг робить уже той, хто вихопився зі стану пасивного конформізму і йде за голосом сумління. Обережні — найбезвідповідальніші. Вони знають єдину науку — не встромити пальців у колеса. Байдуже, чи ті колеса котяться вперед і чи взагалі вони щось тягнуть. Їм здається, що досить утриматися від нечистих справ, і перечекати, доки їх зроблять інші».
Третє. Україна тепер — це країна парадоксів і екстремальних явищ. В Україні живуть дуже багаті люди, але також виживають дуже бідні. Справа, однак, не в соціальних програмах, як це подумав би хтось зовні. Народ хоче працювати. Однак йому не дають нагоди. Забирають і розпродують сировину та всі багатства. Тому коли влада в Україні не піклується про народ, а гірше того — його обкрадає та використовує задля власного збагачення, поки настане крах тієї влади, треба шукати інших форм допомоги. Також нам слід усвідомити, що більша частина українців, котрі живуть у діаспорі, – це небагаті люди. Це – не тільки люди США, Канади, Західної Європи. Це також люди в Росії, Білорусі, Казахстані й Узбекистані. Питаючи: «Що робити?» – раджу знову звернутися до Шевченка. Він сказав прямо: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата». Шевченко не мав на увазі, в основному, фінансову допомогу: коли це можливо, це треба робити. Шевченко мав на увазі захист українця. Зараз українець у Росії немає нагоди проявити, а тим більше розвинути свої національні почуття. За відзначення Голодомору в Росії карають, формально ліквідовано дві українські центральні репрезентації в Росії, і досі відмовляють у реєстрації новій структурі. Міністр закордонних справ Росії зухвало й відкрито заявляє, що це — через політичну діяльність. Міністр закордонних справ України не захищає своїх національних братів, навпаки – він звинувачує їх у порушенні процесуальних норм. Це — не поодинокий випадок. І дотепер у Росії немає українських шкіл, немає українських церков.
Ви скажете: причому тут українці в США? Ви володієте доступом і впливом на державу та структури, які, своєю чергою, володіють надзвичайними можливостями впливу на світову політику. Щоправда, цей арсенал тривалий час іржавів, бо лишень нещодавно Америка почала розуміти, хто такий новітній цар Москви Путін. Існують різні варіанти санкцій, існують різні інституції в США, доступні для наших звернень.
Четверте. Треба допомагати в захисті нашої української держави. Пам’ятайте, що це — не держава Януковича чи Табачника. Це наша держава, яку тільки наразі захопили «злії люди», як писав Шевченко. Тому нам треба піклуватися про цю державу. Між найповажнішими стратегічними потребами України — інтеграція в Європу, що також означає: якнайдалі від Москви. Тому й процес так довго триває. Уся Європа бажає бачити Україну європейською державою, навіть Німеччина та Франція. Їх насторожує тільки одне — Росія. Для цього важливо просувати в Україні європейські стандарти в розбудові демократії, громадянського суспільства, викорінення корупції, що напевно забере багато часу. Одначе не все європейське — корисне, не потрібно впроваджувати в Україні європейський соціалізм, тобто соціальні програми, які є безперспективні й виховують ліниве суспільство, котре вимагає економічних благ від держави, а не від себе.
Проте це — не єдині завдання для того, щоб розвивати державу. Її треба захистити від ворогів — і чужих, і своїх. Янукович, його клан і п’ята колона Росії не можуть тримати владу подалі від українського народу. Їх треба прогнати шляхом демократичних процесів, прозорими виборами, громадянською непокорою, санкціями держав, у яких ми маємо підтримку тощо. Не сміймо додавати легітимності ворожій для української нації владі через нашу власну чемність або й амбіції!
Однак треба водночас підтримувати позитивні заходи навіть цього режиму бо небезпека від зовнішніх ворогів — зараз дуже актуальна. Росія поводиться надзвичайно аґресивно з наближенням підписання угоди України з ЄС вже в листопаді ц. р. Тому слід спрямувати нашу енергію головно проти Москви та, звісно, на євроінтеграцією. При цьому потрібно дати знати сучасній владі в Україні про нашу підтримку й не забувати одночасно далі висувати вимоги щодо національних і демократичних питань, захищаючи нашу мову та культуру, наші Церкви та представників опозиції, котрі зараз є політичними в’язнями у власній державі. У кожному випадку у своїх політичних заходах треба дотримуватися принципів чесності та керуватися винятково тим, що є корисне для нашого народу.
Як Собор, так і Держава — це не тільки структура, у підвалини якої кожен громадянин повинен поставити свою цеглинку. Собор і Держава — це скарбниці духовності. Наш національний Собор, тобто Державу, споруджено довгими роками боротьби та змагань і встановлено фундамент 24 серпня 1991 року. Залишилося наповнити його нашими національними цінностям, щоби в ньому, як писав Шевченко, «врага не буде, супостата, а буде син, і буде матір, і будуть люди на землі». Ось яким має бути наш Собор, що зветься Українською Самостійною Соборною Державою. Вона має бути багатою для всіх, справедливою, моральною, керованою народом і верховенством права, ласкавою для всіх національностей, що живуть на її території, і Собором національних духовних цінностей української нації. Такою Україною ми зараз торжествуємо. Слава Україні!

Аскольд Лозинський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...