Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 20, 2019

Серед вербицьких мальовничих верб

Автор:

|

Липень 05, 2012

|

Рубрика:

Серед вербицьких мальовничих верб

В Україні кажуть: «Без верби й калини нема України». Калина в селі Вербиці на Угнівщині була рідкістю, зате верби росли повсюди навкруги села. Багато їх було по один і другий берег річки Солокія, яка несла свої води повз село. Моє село, для мене це — рідний край, чарівний і прекрасний. Як не любити того місця, де вперше я побачив сонце, відчув подих землі, попросту де мені відкрився світ життя? На цій землі не лише я народився, а й мої батьки, а також батьки моїх батьків. Тут — могили моїх предків. Це село — зі своїм цікавим минулим і неоптимістичним майбутнім.

Пригадую слова Т. Шевченка: «Село на нашій Україні, неначе писанка село».

Хіба він знав Вербицю, коли писав такі гарні слова? Бо мені здається, що кращого, ніж було моє село ще до акції «Вісла», немає в Україні. Погодиться зі мною кожен, хто пам’ятає чудові літні ранки й не менш прекрасні вечори, що топили село в неповторній красі. А які тут мальовничі були весни й осені, які барви квітів виростали, вкриваючи кольоровим диванами наші сіножаті! Словом, село в літні та зимові дні мало в собі щось незвичайне, чаруюче, ніжне й красиве. І нехай ніколи не згасне в наших душах світло цієї краси. Хай нас не покидає тривка пам’ять про старовинні липи, на яких роїлося безліч бджіл, що збирали нектар, або про те, як ніжно білокорі берізки та бузок прикрашали наші обійстя.

Прекрасного вигляду селу надавали високо розміщені гнізда лелек і голос зозуль, які своїм куванням мали приносити людям щастя. Творчу й милу атмосферу створювали колективи співочого птаства. Однак провідне місце займали в селі верби, що своїми кронами так прикрашували нашу землю, як прикрашують кучері найвродливішу жіночу ніжність. Верби росли повсюди, а здебільшого — над дорогами. Того, хто мандрував із моєї рідної Вільки Вербицької до села Вербиці, верби охороняли не лише від літньої спеки, але також від дощових злив. Деякі старожили й окремі документи підтверджують, що навіть назва села «Вербиця» походить від того, що в цій околиці було багато верб, а місцевих селян називали вербичанами.

Зрештою, від сивої давнини в Україні кожне дерево й майже кожна рослина оповиті леґендами, і мають вони свої символи, які зберігаються в переказах, казках, оспівані в численних піснях. Ці символи живуть так само, як люди: в одних зосереджені історичні події, у других — радість, а в третіх — кохання. А в деяких символах віддзеркалене людське щастя, горе чи смуток. Різні народи та різні реґіони мають свої улюблені символи, які передаються з уст в уста, від покоління до покоління, збережені вони й у літературі. Наприклад, у Канаді державним символом є клен, у росіян — берізка, а в нас, українців, — верба, калина, тополя, вишня, барвінок і чорнобривці.

Уже за прийнятою 7 червня 2012 року засадою мої окремі односельчани, які були насильно переселені в Україну в 1945—1946 рр., приїхали до Вербиці, а також прибули ті, хто в межах акції «Вісла» 1947-го був депортований на західні та північні землі Польщі, в Ольштинщину. Цьогорічна проща відбулася акурат у той самий день, коли 65 років тому польські вояки силоміць виселяли моїх односельчан із рідної землі. Під час і після депортації було повністю спалене село, знищені історичні пам’ятки, і лише дивним чином збереглася церква Св. архангела Михаїла, яка була остаточно зруйнована щойно на початку 1970 року.

Ці щорічні прощі до с. Вербиці організовує товариство вербицької землі «Вербиця», яке очолює Марко Палюшок із Орнети. Прочани вже за традицією взяли участь у Богослужбі, що відбулася в місці, де колись стояла наша церква, а після цього всі перейшли на місцевий цвинтар, й о. Іван Тарапацький відправив парастас за упокій померлих вербичан. Споглядаючи присутніх прочан, із прикрістю констатував, що щороку все менше є тих, котрі жахливу акцію переживали особисто. Однак із радістю треба визнати, що серед учасників прощ стає все більше тих, хто народився далеко від землі своїх пращурів, але дорожить нею. Словом, ця національно свідома частина нашої молоді продовжує наш вербицький родовід не з примусу, а з почуття, що йде від серця і душі. Вони й ушановують усіх тих, хто відійшов із життя, можливо, так і не дочекавшись належної вдячності.

Хтось сказав, що коня можна силою запровадити до водопою, але не можна його змусити пити воду. Так само можна насильно вирвати з рідної землі людину, але не можна з її душі вирвати віри й любові до рідного гнізда й до рідної культури та мови. Зміна підсоння не міняє прив’язаності до рідного українського народу та до землі, яка стала колискою нашого життя. І тішить, радує й викликає гордість те, що пам’ять у моїх односельчан не затьмарюється та в тих нелегких умовах не завмирає. Це засвідчує, що ініціаторам депортації не вдалося вповні реалізувати свої імперсько-шовіністичні плани, етнічні чистки на відвічній українській землі не увінчалися планованим результатом.

По завершенні офіційної частини всі присутні, обмінюючись думками, перейшли на влаштований товариством «Вербиця» спільний обід, де не забракло зворушливих спогадів, жартів і мелодійних пісень. Коли ж може бути кращий час до різних рефлексій, як не на прощі! Позгадувати знайомих, пророблену культурно-освітню, громадсько-політичну роботу в селі. У такій атмосфері кожен почувається вільно й немовби дихає минулим, без якого немає й майбутнього.

А відомо, що село Вербиця було в минулому сильною національно свідомою твердинею в тому реґіоні. Час швидко спливає, і годі все переповісти, бо настає неочікуваний час прощання та розлуки між тими, що живуть в Україні, і тими, хто розкинутий по різних місцях у Польщі. Це прощання виглядало так, ніби одне тіло розривалося на частини. Серед тих, хто сюди приїхав, було дуже багато людей, пов’язаних ближчими чи дальшими родинними зв’язками. Чути було слова: «Наступного року обов’язково приїжджайте!» У мене ці прощання викликали глибокі думки зворушення й тугу за втраченою землею, за тим затишком, який у минулому творили мої односельчани. Адже я належу до того покоління, котре пережило тортури жахливої депортації, і біль тих незабутніх лихоліть залишив сліди на моєму серці. Ходячи по рідній зелі, у думках пригадував роки дитинства, безтурботні дні й забави, фестини, пісні, які тут у минулому наповняли наші околиці співом і гамором. Згадалися святочні торжества й забави на майдані біля церкви та в лузі біля села. Скільки ніг проходило цією порослою травою дорогою до церкви! Чи спроможний хтось сьогодні їх усіх перерахувати або пригадати обличчя тих людей? Скільки на цій землі відбулося імпрез, концертів, скільки пар присягало собі на вірність у коханні в садках, на місцях, де тепер ростуть дикі хащі!

Трагічний 1947 рік спалив не лише село, а й нашу радість, тепер навкруги тиша — навіть не чути голосу пташок, від рідного віє чужиною. Але ж земля не винна в тому! Дивлюсь навкруги: ніби вона залишилася тією ж самою, але для нас вона вже не родить, її плоди збирає хтось інший. Не так вона пахне й не так дихає, як у минулому. Ця ж земля має свою мову, вона була свідком нашої радості та нашого горя, була зрошена не­одноразово нашою кров’ю — і це наша одноденна в році духовна злука з нею. Вербицька земля пахне батьківським потом, і тому вона була й залишається для нас святою. Хоча вона позірно змінилася, однак її незнищенна сила в тому, що в її лоні залишилися тіла наших предків і тих, хто в бою її обороняв. На цвинтарі, на могилі воїнів УПА, викарбувано імена понад сотні повстанців, які віддали своє життя за волю України.

Зараз кліка Януковича своєю поведінкою та мовою викликає на арені міжнародній сміх і погорду, а своїми діями кличе на боротьбу проти панівного режиму. Для мене таке паломництво — це мандрівка в історію, я думками торкаюся до місць, де молився, плакав, терпів і гордився. Це — моя містерійна земля нез’ясованого чару, що так переконливо промовляє до нашої національної душі та наповнює її світлом і вдячністю. Але, коли думаю про рідну землю, про минуле, тривожуся тим, що діється в Україні: із кожним днем посилюється наступ на українську духовність, триває нищення української мови. Чи здатен буде народ на найближчих виборах до Верховної Ради залізною мітлою вимести цю ворожу кліку на смітник історії?

Іду й у роздумах наближуюся до Чернева, де ще із часів середньовіччя було чудотворне оздоровлююче джерело, на якому збудовано каплицю Св. архангела Михаїла. Ця каплиця також була знищена під час акції «Вісла». Щойно попередній парох із Махнова о. Ґорчинський повернув гідність цьому святому місцю на Черневі, очистивши джерело й поставивши символічну каплицю, яка означила його минулу славу. 65 років тому тут відбувалися велелюдні релігійні торжества. Люди з’їжджалися з далеких сторін, щоби напитися цілющої води та в каплиці помолитися, зміцнюючись у якомусь найважливішому намірі. Лірники й бандуристи співали: «Де срібліє Вербиця, там здорова водиця».

Минувши Чернев, я наблизився до рідної мені Вільки Вербицької, і тут, серед верб, пригадалася краса весняного вербового цвіту, пригадалася Вербна неділя із сивими котиками на галузках, які ми святили в церкві за тиждень до Великодніх свят. Молодь тими галузками вдаряла себе навзаєм і примовляла: «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко».

Батько інколи казав, що верби дарують радість, але й верби в негоду вміють плакати. Чим же заслужили собі ці дерева на таку увагу, що їх шанобливо так величають і оспівують? Ця давня любов до верби народилася, безумовно, від того, що дуже вже верба гарна, дуже корисна для людини. Християнська церква поважає вербу у своїх обрядах. Як стверджують учені, існує понад 500 її видів на світі, а в Україні росте понад 30 різних її ґатунків. Верба, крім того, що прикрашує наш світ, ще й приносить найрізноманітнішу користь. Із вербового дерева майстри виготовляють дзвінкі кобзи, бандури та цимбали. Кошикарі плетуть кошики, крісла, огорожі при домах (плоти), рибальські снасті тощо. А ще молоді селянські хлопці з верби виконували всілякі прості іграшки, у тому числі сопілки і млинці. Понад те, верба забезпечує чистотою річки, ставки і криниці: у ній є такі природні речовини, які очищують воду.

Розповідаючи про прощу до Вербиці, я присвятив значну увагу вербі, яка до певної міри є головним символом села. Дехто може мене осудити за надмірну романтизацію минулого, ностальгію за життям, яке тут було до акції «Вісла». Без сумніву, це — моя особиста жага любові до одвічного батьківського порога й туга за втраченою ранньою молодістю, прожитою на рідній землі. Невже ж гріх чинити спроби скласти своєрідне ґенетичне дерево села за допомогою верб на побутовому рівні? Стара й добре знана істина стверджує, що людина не може бути вічним в’язнем і скоріше чи пізніше має досягти волі та повного щастя.

Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...