Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 21, 2018

Ще раз про ініціативу «Першого грудня»

Автор:

|

Січень 26, 2012

|

Рубрика:

Ще раз про ініціативу «Першого грудня»

Ці роздуми — це спроба відповісти на ті численні відгуки й запитання, які надійшли після оприлюднення Декларації Ініціативної групи «Першого грудня». А ще — спроба самому розібратися в тому, які обов’язки моє членство в ній на мене накладає. Утім, я відразу попереджаю: подані нижче роздуми — мої власні та з іншими членами групи не узгоджені. Тобто пишу я про нас, але від свого імені. І ще одне: мені зручніше ілюструвати свої думки християнськими арґументами, бо я — християнин. Проте в цьому немає наміру уневажнити арґументи, традиційні для інших релігій чи для людей, до віри індиферентних.

Хто ми?

Це не 11 українських праведників і не група новітніх «мудреців». Ми не видаватимемо сертифікатів моральності для тих, хто до нас приєднається, і не станемо Моралістичною партією України, яка на своєму з’їзді постановить боротися за місця у Верхов­ній Раді України. Жоден із нас не є безгрішним. Ми помилялися в минулому й, на жаль, будемо помилятися в майбутньому. Скажу про себе особисто: за своє життя я також пізнав солодкий смак морального переступу та добре відчув, якою полиновою гіркотою він зазвичай обертається.

Тому в Ініціативну групу об’єдналися ті, хто на власному життєвому досвіді переконався: річ не в тім, аби ніколи не падати, — це не вдасться нікому. Важливо при цьому не зневіритись і вчасно сказати собі: «Я обов’язково піднімуся!»

Впадає в око, що серед нас наразі немає молоді. З одного боку, це зрозуміло, оскільки йдеться саме про досвід життя. З іншого боку, це водночас — і слабкість групи (поки що). Бо молодечого максималізму й потягу до правди нічим не заміниш. Тому молодь, без сумніву, буде учасницею майбутнього національного Круглого столу. «Помаранчева революція» духу почалася з морального опору молоді, яка не захотіла коритися злу. Майбутнє преображення народу почнеться з усвідомлення молоддю того, що світ цинічного зневажання Божих і людських законів, у якому їх змушують жити поважні мужі, є насправді нестерпним.

Для чого ми?

Справжні зміни в су­спільстві починаються з духовної трансформації людей. Можна запозичити чудові моделі парламентаризму й демократії, але якщо люди в цій державі деградують духовно — ті моделі не спрацюють.

Хтось, мабуть, пригадує: у радянський час мали звичку закуповувати на Заході дорогі технологічні лінії, але економити на матеріалах. Наслідки були, звичайно ж, плачевні.

Ця теза справедлива й у тому випадку, коли йдеться про цинічні автократії та диктатури. Спершу ламають моральний хребет людини, щоби нею легше було маніпулювати. А потім зауважують, що на безхребетних соратників не можна покластися: вони обов’язково підведуть, а ще ймовірніше — зрадять. Тож кому, у такому разі, потрібен моральний покруч?

У своїй Декларації ми ствердили, що «в кожному українському місті чи селі є чимало людей, які чинять тихий опір руйнівним тенденціям». Ми солідарні з ними й духовно підтримуємо всіх, хто опинився в зашморгу зла та жахається ґрандіозності морального занепаду в нашій державі. Відчуття, що ми самотні, — ілюзія. Численні «одні в полі воїни» можуть стати «армією», коли відчують себе причетними до потужного морального руху.

Як маємо об’єднуватися?

І в Україні, і в Росії протестні групи формулюють одну й ту ж вимогу: «Нам не потрібні лідери — нам потрібна здатність до самоорганізації». Що ж, залишмо відкритим питання, наскільки ця вимога є реалістичною в ієрархічному суспільстві. Зараз головне, що в ній міститься справедливий вотум недовір’я до всіх дотеперішніх лідерів. Адже надто довго вони довірялися тим лукавим політтехнологам, які, наче сучасні фінансові спекулянти й безвідповідальні банкіри, надували бульбашки та множили фікції. Якою гординею сповнювалися серця цих політтехнологів від відчуття власної всесильності!

«Казати правду? Та це ж самогубство! Довіртеся нам — ми знаємо закони людського сприйняття». Де вони зараз, оті мудрагелики? Чи повернули вони комусь змарновані гроші? Досі ми вдень зі свічкою шукали лідера, довкола якого могли б об’єднатися. Не вийшло. Може, Бог не вислухав нашої молитви «Боже, нам єдність подай!»?

Що ж, в історії людства Бог не раз відправляв у морально занепалий народ свого посланця, який і привносив із собою нову систему цінностей. Це — мить особливого Божого благословення, яке дається людям за незбагненним Господнім планом. Проте ключ до духовного очищення не в тому, що людям дарується вмілий ватажок чи запальний вождь, спроможний переламати пасивність народу й повести його за собою. Навіть біблійний Мойсей, перш ніж увести юдеїв у землю обіцяну, привів їх до гори Синай, де народові був даний новий закон їхнього буття.

Отже, ключ — у системі цінностей і ідей, довкола яких люди готові об’єднуватись і заради яких ладні пожертвувати навіть своїм життям. Цінності формулюються інтелектом, проте перевіряються готовністю жертвувати заради них якимись благами. Але зізнаймося: заради яких цінностей готові віддати своє життя (чи бодай комфорт) ми — як народ? Чесна відповідь на це запитання пояснює, чому народ заслуговує саме на ту владу, яку має.

Що таке моральні цінності?

Я не раз був свідком того, як при згадці про моральні цінності в людей згасає погляд. Так включаються стереотипи, які пасивують нас. Найперший стереотип — ототожнення моральної постави людини з її святістю. А кожен із нас більш чи менш гостро усвідомлює свою гріховність. Отже, мовляв, балачка про мораль — це не про мене. Я ніколи не буду святим.

Проте якби святість була синонімом безгрішності, то всі церковні святці спорожніли б за одну мить. Бо безгрішних людей немає в принципі. Святість людини — це її зусилля вознестися понад страх і неміч і здійснити те, до чого кличе її сумління.

Пригадуєте той дивовижний момент у Євангеліях, коли перед розбійником, який визнав розп’ятого Христа, відчинилися двері до раю? Його святість — не в тому, що він був безгрішним, а в тому, що він спромігся випростати свій шлях, коли став на бік зневаженого Добра, й отримав за це прощення.

Інший стереотип — це ототожнювати аморальність тільки з гріхами плоті. Відтак гнів, аґресивність, мстивість, облуда, лукавство, продажність, хабарництво тощо не асоціюються в нас зі сферою моралі й не означають для нас загрози. Мовляв, ними ми просто захищаємося від ударів життя.

Через це заклики до морального життя викликають у нас невдоволення або тиху паніку. Ми або безнадійно махаємо рукою, бо знаємо, що ніколи не позбудемося своєї гріховності, або сприймаємо ці заклики як зазіхання на одну з найсолодших радощів життя — плотські втіхи.

А йдеться насправді про інше: законом нашого життя ми встановили задоволення, заради якого часом готові йти по трупах. Саме задоволення є для нас тотожним до щастя. Тому нас також стосується експеримент, проведений ученими над мишами. Коли піддослідна миша усвідомила, яку кнопку слід натискати, щоб отримати імпульс задоволення, вона тиснула на неї доти, доки не звалилася замертво.

Як кажуть, упізнавана картинка… І справа не в тім, щоби зректися задоволень, а в тім, аби перестати безконтрольно й безкарно натискати на оту кнопку.

Що ми можемо зробити разом?

Важливо зрозуміти: на духовному рівні наш національний організм уразила ракова пухлина й метастази пішли по всіх суспільних вимірах. Якщо ми не отямимось, нас лікуватимуть «хімією» й опроміненням, які вбивають заражені клітини, але не ґарантують народження доброякісних. Але в житті часом трапляється диво раптового одужання — це коли кожна окрема клітина, що досі була злоякісною, зазнає чудесного переродження в клітину здорову. Хто сказав, що такою клітиною не може стати кожен із нас?

Лев ніколи не стане ланню, а вовк — ягням. Лише звір, що сидить у людині, в одну мить може скрушно зітхнути й умиротворитися. На цій вірі вимурувані всі релігії. На неї й спирається зараз уся надія канцероґенної України. Звичайно, таке переродження стається з особливої ласки Бога, але важливо, що воно може статися (навіть якщо не відразу й не без болю).

Отже, спробуймо. Наприклад, даймо собі слово, що ніколи більше не візьмемо хабара. Адже це залежить лише від нас. Або спинімось, якщо хочемо відімстити тому, хто скривдив нас. Помста не відновлює справедливості, а лише започатковує нову кривду. Або зречімось якоїсь забаганки чи пільги, якщо здобути її можна, лише завдаючи болю іншій людині.

І за жодних обставин не кажімо собі, що зло — непереможне. Хіба ж ми не бачили, яким воно стає жалюгідним, коли втрачає над нами свою силу? Не кажімо собі: «Ми — грішні, і нема на те ради». Бо це не лише прив’язує нас до царства зла як його жертв. Що гірше, ми стаємо аґентами цього зла та його оприч­никами. Оскільки злочинні рішення, що їх приймають нагорі, утілюються в життя нашими руками.

Я вдячний усім нашим однодумцям, які вже відгукнулися на нашу ініціативу та розпочали потрібний діалог. Припускаю, що на його основі визріє прообраз спільної платформи, яку могло би прийняти за свою багато людей. Адже, як завжди, людям потрібен якийсь символ, що дав би їм відчуття особистої причетності. Проте слід пам’ятати: якщо така платформа справді буде відображати потребу нинішнього дня, то приноситиме вона не політичний престиж, а радше — розмаїті випробування. Бо ж відомо, що царство Боже не від світу цього. Отож, щоби бути нашими однодумцями, не обов’язково підписувати наші документи. Важливо натомість бодай на кілька сантиметрів відтіснити від себе зло: з епіцентру своєї душі, із мікросвіту своєї родини, із макросвіту своєї громади. Кожен, хто нас підтримує, має створити довкола себе таку собі evil-free zone — зону, вільну від зла. А ще — подати руку тим, хто є довкола нас нашими однодумцями.

У масштабах України неможливо створити одну велетенську організацію, яка турбуватиметься про су­спільну моральність: ми — люди, а тому обов’язково пересваримося за право лідерства. Тому хай нами керує Бог, якого ніхто не підкупить і не обдурить, а кожен із нас хай буде епіцентром посильного духов­ного зростання. Нехай не завадить нам зробити цей крок ні причетність до влади чи партій, ні наші посади чи походження. Лінія між добром і злом, як відомо, проходить виключно через людське серце!

Не вірю, що серед творців нинішнього беззаконня немає бодай однієї людини, яка би відчула, що слід зупинитися. Не треба приглядатися до арабських новин, щоб усвідомити: хто впирається й не дає себе «вичавити з влади», того змітають. Хто гідно відходить, того запрошують знову. Тому, доки не пізно, — дійте! Не сподівайтеся, що лиха година вас омине.

Не вірю, що серед українського суспільно-політичного істеблішменту немає бодай однієї людини, яка б усвідомила, що розкішні бали «скоробагатьків» на тлі голодних вулиць здебільшого завершуються гільйотинами. Якщо такі люди все-таки є, то стримайте свої апетити й не допустіть, аби гнів народний вихлюпнувся через вінця.

Не вірю, що серед народних депутатів не може знайтися критична маса тих, які приймуть для початку просте моральне рішення, до якого їх закликає вся Україна: «Моєю карткою голосуватиму лише я — і ніхто інший!». Якщо вас більше ніж один Олесь Доній, — дійте здружено!

Не вірю, що серед українських олігархів не знайдеться бодай одного, хто відчує: наближається час, коли дотеперішній спосіб ведення економіки, який приносив їм зиск, може спричинити їхню тотальну поразку. Найкращий спосіб зберегти свої статки, а при цьому й свою гідність, — це ініціювати впровадження в Україні нових, цивілізованих правил гри.

Не вірю, що український посполитий люд не знає, що під лежачий камінь вода не тече. Усі наші історичні перемоги ми здобували тільки тоді, коли виходили зі своєї «хати скраю». Але для цього треба відмовитися бути рабами своїх інстинктів. Народ здобуває собі долю, коли вчиться зростати у свободі. І навпаки — свободу втрачають, якщо її не цінують і нею зловживають.

Нарешті, окреме слово — про українські Церкви. Ініціатива «Першого грудня» постала з прикладу єдності трьох із них, за що їм велика дяка. Проте на цьому не вичерпано тих нагод, за яких усі релігійні громади України могли би діяти солідарно. Якщо ми справді віримо, що Бог — єдиний, то всі наші дії й устремління мають зійтися в одній точці, де перебуває Він.

Доля розпорядилася так, що в розкішних палацах українських римів знову фальшивлять новітні нерони. Чи знайдуться поміж нами ті, що знову жертовно підуть у зачумлені міста та відважно зазирнуть у пащу лева? Отож важливо насправді не те, скільки людей підпишеться під нашим зверненням, а те, скільки їх зважиться жити по правді й у згоді з власним сумлінням. Це рішення ми повинні ухвалити самі — вписати його у своєму серці та зробити його законом нашого життя. Тоді й станемо ми єдиним народом, якому не соромно буде за самого себе.

Мирослав Маринович, УП

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...