Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 18, 2019

Сатанинські 1930-ті

Автор:

|

Лютий 09, 2012

|

Рубрика:

Сатанинські 1930-ті

Планове винищування української еліти, інтелігенції, українського народу та високої української культури взагалі проводилося нещадно царським режимом зі страху від пробудження української нації до державного життя. Його початки сягають далекої минувшини, мабуть, ХІV—ХV ст. Один із прикладів свідчить саме про це: через рік після появи надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» 1619-го, у якому вміщене багатство проповідей Кирила Ставровецького, церковно-освітнього діяча, друкаря, видавця та проповідника Львівського братства, російським царем Михайлом було видано наказ спалити всі його примірники. Про десятки інших подібних актів зайво нагадувати, але вони здійснювалися протягом довгих століть, на превеликий жаль, і за радянських часів, які нібито ґарантували людині все — від добробуту до свободи. Здійснюються вони й тепер — у вільній демократичній українській державі. Писатиму дещо про трагічні тридцяті роки, а головно — 1937-й, коли багатьом репресованим українцям судилося загинути в табірному пеклі, яке для них підготували Сталін, Каганович, Постишев, Берія, Єжов, Косіор і велике число чиновників із так званої Виїзної сесії військової колеґії найвищого суду СРСР (ВСВКНС), а також Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС).

Якраз ці товариші мали за завдання знищувати зрілу українську націю шляхами ліквідації селянства як основи цієї нації та її елітного прошарку як розуму нації. За кремлівськими планами, московські поплічники вдало виконували накази в Україні, і то — дуже старанно, вчасно та з неабияким задоволенням. Вони-бо прийшли сюди з країни «братнього народу» ліквідувати ворогів нової комуністичної держави радянського союзу на чолі з його комуністичною партією (малими буквами, бо не вартують і не заслуговують на звеличення), яка пропаґувала здійснення мрій усіх трудящих людей земної кулі з обличчям реального гуманізму та найкращою й найсправедливішою системою для суспільства, де всі жителі мали би бути рівними.

Але щоб усі в цій безкласовій формації були на одному матеріальному рівні, червоні окупанти насамперед «розкуркулили» в Україні мільйони селян, загнали в радгоспи, колгоспи, штучним голодом 1932—1933 рр. виморили не 2—3 млн, як подано на підставі суґестій Володимира Кубійовича та Clarence Augustus Manning в Encyclopedia Оf Ukrainе, а радше 7—

10 млн українського населення, а тих, які врятувалися, заслали в Сибір, Соловки чи деінде, а то й розстріляли. Величезна група осіб із ВСВКНС СРСР за головування товариша Ульріха та його колеґ Ричкова, Гарячева й інших уже 1934 року розглядала справу таких діячів української культури, як Адам Богданович, Петро Борецький, Іван Бутузов, Контянтин Буревій, Яків Блаченко, Олексій Влизько, Євген Дмитрієв, Григорій Косинка, Анатолій Карабут, Іван і Тарас Крушельницькі, Михайло Лебединець, Олександр Лященко, Сергій Матяш, Михайло Оксамит, Домінік Полєвой, Костянтин Півненко, Петро Сидоров, Григорій Скрипка, Роман Сказинський, Іван Таращенко, Дмитро Фальківський, Іван Хоптяр, Роман Шевченко, Олександр Щербина й багато інших, звинувачених в організації підготовки терористичних актів проти партійних членів радянської влади. Усім їм було присуджено конфіскацію майна та розстріл. А про скільки таких судових рішень щодо невинних підсудних нам досі не відомо?

Московський терор в Україні тривав із року в рік. І ще більше пожвавився з початку лютого-березня 1937-го, коли пленум Центрального комітету ВКП (б) прийняв постанову про його посилення, зміцнення та розширення. Протягом того ж року, за свідченнями Микити Хрущова, кількість арештів зросла в десять разів, порівняно з попереднім, 1936-м. Були то часи «єжовщини», від імені Миколи Єжова — ненаситного кровожера та високопоставленого комісара НКВС, якого Й. Сталін за його «заслуги» ліквідував 1939 року. Під час його «владарювання» в Україні зникли понад 162 тис. членів КПУ, а масові арешти відбувалися не тільки по великих містах, але й у провінції, звідки щезло величезне число вчителів, лікарів, агрономів, техніків, інженерів, робітників і селян. Після їхніх арештів слідували заслання академіків, науковців, поетів, письменників, мовознавців, літературознавців і мистців. Їхня кількість перевищує 200 осіб. Усі вони творили групу найвідоміших інтелектуалів, визначних діячів української науки та культури. Усі свідчення проти них були сфальсифіковані, сфабриковані самим Єжовим і його товаришами з комісаріату.

Із тим, що діялося в Україні в другій половині 1930-х рр., добре був обізнаний Й. Сталін, бо це творилося за його вказівками, щоби таким методом зліквідувати всі українські голоси, що виступали проти політики комуністів. В’язниці були переповнені не тільки ідейними членами Спілки визволення України, а й українськими селянами, обвинуваченими в причетності до різних національних організацій. Зрештою, то була пора, коли за власний вибір бути письменником довелося платити: одним — життям, іншим — моральним каліцтвом, ще іншим — мовчанням.

Пантелеймон Куліш, прощаючись над труною із Тарасом Шевченком 1861 року, від імені своїх друзів обіцяв не сходити з дороги, ним прокладеної, такими словами: «Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом просувати, коли не буде можна нам так, як ти, святую справу глаголити, то лучче ми мовчатимемо». Так воно й сталося, бо насправді не всі поети, прозаїки, критики були готові йти назустріч смерті. Більшість мовчки пристосувалася до партійного диктату. Прикладом такого вибору може слугувати постать одного з найвидатніших поетів ХХ ст. Максима Рильського (1895—1964). Протягом 1920-х він цілком ізолювався від совєтської дійсності, потім виставляв голову, як той ховрашок із нори, й аж після короткотривалого арешту 1931 року, не маючи іншого порятунку, сприйняв і декларував совєтський лад, завдяки чому єдиний із неокласиків урятувався від фізичного знищення в період сталінського терору.

Іншим прикладом може послужити особистість Павла Тичини (1891—1967), також видатного поета, який, не витримавши, капітулював перед насильством і став символом покори української літератури. Унаслідок совєтського терору Василь Мисик, український письменник родом із Дніпропетровщини, народжений 1907-го, від початку 1930-х рр. повністю замовк на понад 29 років. Докія Гуменна, яка своїми нарисами, репортажами й повістями звернула на себе увагу партійних прислужників ще на початку 1930-х рр., теж зазнала гострої критики за «неспівзвучність із совєтською дійсністю». Вона була змушена вмовк­нути на десять років, зрештою з Києва переїхала до Львова, звідти — до Австрії, й остаточно імміґрувала до США.

Понад п’ять років, з 1933-го до 1938-го, із більшими чи меншими перервами панувала несамовита жорстокість. Жертвами запроваджування уніфікаційних засад «соціалістичного реалізму» стали: із представників старшого покоління письменників-модерністів — М. Філянський, П. Капельгородський, Г. Хоткевич, Л. Старицька-Черняхівська, М. Вороний, Ю. Будяк, М. Чернявський і інші; із символістів — Д. Загул, Я. Савченко, В. Ярошенко; із «Нової генерації» (футуристів) — Г. Шкурупій, О. Влизько, К. Буревій, Л. Недоля, Д. Бузько та ряд інших; з «Аванґарду» (близьких до футуристів) — В. Поліщук, П. Голота, Г. Коляда; із «Плугу», або Спілки селянських письменників (тільки не радянських, як «помилково» вказано в Українській радянській енциклопедії), — С. Пилипенко, С. Божко, А. Нечай, Г. Яковенко, П. Загоруйко, О. Ведміцький, І. Капустянський і ще інші, список яких можна продовжувати десятками імен і прізвищ. Зі Спілки революційних письменників, створеної в Києві 1925-го, було ліквідовано В. Атаманюка, І. й А. Крушельницьких, М. Гаска, М. Кічуру, Г. Піддубного, М. Ірчана, І. Ткачука, В. Бобинського… Остання хвиля терору 1937—1938 рр. знищила активних керівників т. зв. пролетарського крила, які трималися довше за інших. Між ними жертвами режиму стали такі: Б. Коваленко, В. Коряк, І. Кулик, С. Щупак, а після них — плеяда популярних літературознавців, зокрема С. Єфремов, М. Зеров, П. Филипович, А. Шамрай, І. Лакиза, Г. Майфет, Ю. Савченко, О. Дорошкевич. Слід додати, що в перші місяці війни було вбито поетів Володимира Свідзінського й Олександра Сороку, а також через рік, 1942-го, — Юрія Будяка, письменника, журналіста та педагога з Полтавщини; Дмитра Дяченка, архітектора; Євгена Кузьмина, історика українського мистецтва та мистецького критика; Олексу Маренкова, художника й графіка; а 1943 року — В’ячеслава Розвадовського, маляра й педагога родом з Одеси.

1937-го, 75 років тому, загинули Майк Йогансен, Яків Савченко, Михайло Семенко, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Юрій Шкурупій, Володимир Юринець, Володимир Затонський разом із дружиною, Ладя Могилянська. Крім того були репресовані Гаврило Пустовійт, Леонід Обозненко, Кость Кржемінський, Євген Ситнянський, Іван Липківський, Яків Струхманчук, Федір Шміт, Никанор Онацький, Микола Івасюк і Василь Липківський. Не можна не згадати й про ті чорні та криваві листопадові дні, коли совєтські фашисти, віддані «батьку Сталіну», розстріляли кілька тисяч в’язнів на Соловках, серед яких були Лесь Курбас, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Микола Куліш і ще низка інших. До неповного цього переліку обов’язково треба додати згадку про трагічний кінець видатної молодої української монументальної школи бойчукістів, чиї шляхи образотворчої діяльності скінчилися протягом

30-х рр. ХХ ст. Професора школи Михайла Бойчука, велета української художньої стилістики, видатного подвижника українського мистецтва, 1937 року було заарештовано, потім заслано у концтабір, де він помер котрогось дня й місяця 1939 року. А доля його дружини Софії Налепинської-Бойчук після арешту на початку 1936 року зовсім не відома. Жахливою смертю 1938 року загинули Іван Падалка та Василь Седляр, учні й послідовники М. Бойчука, репресовані совєтською владою. Як дізнаємося з поданого матеріалу, боротьба української нації тоді була спрямована, головним чином, проти всепоглинаючої тоталітарної російської совєтизації людини як живої істоти, України та її народу.

Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...