Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 26, 2020

Пропаґанда Кремля можлива через незнання власної історії

Автор:

|

Липень 17, 2020

|

Рубрика:

Пропаґанда Кремля можлива через незнання власної історії
Путін

«Уся наша влада через відсутність політичної волі нічого не може зробити проти цих телевізійно-пропагандистських військ Путіна на нашій території. Вони ж керують мізками мільйонів українців, і в цій інформаційній війні ми зазнаємо поразки за поразкою. А ось маленька Латвія змогла завдати удару на випередження по російських інформаційних диверсантах».
Ігор Лосєв (газета «День» за 10.07.20)

У кількох реченнях п. Лосєв звернув увагу на причини незрозумілої поведінки не лише виборців, але й політиків в Україні, та на дуже просте рішення у подібній ситуації Латвії. Та все ж, найбільшим недоліком значної частини українського суспільства залишається незнання власної історії. Історію необхідно вивчати вже з початкових класів і ту, яку писали не пропаґандисти царської та комуністичної ідеологій.
Минулого тижня кілька випускників київської міської школи № 90 після здачі зовнішнього незалежного тестування з історії записали та виклали у соціальну мережу образливе відео на адресу кримських татар, а одна випускниця навіть заявила, що «Крим — це Росія». На 29-му році незалежности, коли у школах давно викладають про політичну націю українців, випускники припускаються не тільки історичної неграмотности, але й провокують національну ворожнечу. Випадок із київськими випускниками є свідченням того, що щось інше формує свідомість школярів. До 2014-го вони, може, ще їздили відпочивати до Криму, аж тут раптом він російський!
Незнання історії країни, в якій живеш, цілком відповідає і тому, що стаєш байдужим і до її мови. Імперська ідеологія століттями намагалася не допустити появи документальної праці у десяти томах М. Грушевського «Історія Руси-України». Незважаючи на те, що історика «вивезли» з України до Москви, його праці були заборонені, а пізніше навіть прізвище його не можна було згадувати. Бо ж з історією була пов’язана і українська мова, яка щойно на 28-му році була затверджена законом як єдина державна. Якщо ж прислухатися до бажань декотрих депутатів, то, виявляється, що навіть серед законодавців знайдемо таких, котрі не тільки не розуміють значення державної мови, але й готові навіть закон міняти, щоб нею не послуговуватися.
Тепер через Інтернет можна отримати майже все, що заборонялося раніше, але ж у школах повинні вивчати свою історію не через Всесвітню мережу, а через підручники. Історія України повна не тільки сумними моментами, але й величезними історичними подіями, героїчними вчинками козаків, українських учених, діячів культури. Дуже показовим стало й те, що випускники київської школи виявилися російськомовними, що й самі задокументували. І тут потрібно визнати, що пропагандистські війська Путіна в Україні, які олігархічними каналами поширюють твердження «обтуленого» російського президента про один народ, одну мову та віру, мають на декого дужчий вплив, ніж шкільна програма з історії.
Гадаю, що мало де у світі знайдеться нація, яка б пережила такі глибоко траґічні та героїчні часи багатьох століть, які випали на долю українців. Шлях від великої європейської країни — Русі — часів Ярослава Мудрого, котрий через своїх дітей поріднився з багатьма королями та принцами Європи, через знищення козацької держави, Запорізької Січі, через Голодомори 1921-1922, 1932-1933 і 1946-1947 рр., через війни, які завдали українцям страждань ще за часів Наполеона (1812), Першої та Другої світових воєн, які охопили всю українську територію, до Незалежної, був не лише довгим, але й украй кривавим.
Тому дуже дивує, що сучасні засоби масової інформації (ЗМІ) в Україні часто навіть не згадують про війну Росії проти України, в якій російські аґресори щодня вбивають, або калічать захисників України. У багатьох українських ЗМІ навіть не вважають за потрібне поінформувати читачів-слухачів-глядачів про щоденні втрати, або поранення. Складається враження, що ці події неважливі. А в той час число втрат і каліцтв зростає, а інтенсивність атак ворога збільшується.
Не завадить пригадати, що, згідно з останніми даними управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй із прав людини (УВКПЛ ООН), за весь період конфлікту, з 14 квітня 2014-го до 31 березня 2020 року жертвами воєнної аґресії Росії проти України стали близько 41-44 тис. осіб!
Точну кількість загиблих полічити неможливо, а багатьох зниклих безвісти рідні розшукують і досі. За шість років війни загинуло від 13 до 13,2 тис. осіб, з них близько 4,1 тис. — українських військовослужбовців та 5,6 тис. проросійських бойовиків.
УВКПЛ ООН зафіксувало 3 055 випадків загибелі цивільних осіб: 1 814 чоловіків, 1 057 жінок, 98 хлопців, 49 дівчат і 37 дорослих, чия стать невідома. Серед жертв війни на сході України налічується від 29 до 31 тис. поранених, серед яких близько 7-9 тис. цивільних, від 9,5 до 10,5 тис. українських військовослужбовців і від 12,5 до 13,5 тис. бойовиків. Від війни довелося втікати приблизно 2 млн осіб.
Ці дані вказують, наскільки багато людей страждають від російської війни проти українців. Тому дуже дивує, що навіть про щоденні події на фронті багато ЗМІ «забувають» повідомити співвітчизників. Чи не найсвіжішим доказом цього була новина, яка більше місця виділила лише УП: «10 липня російські окупанти 17 разів порушили режим припинення вогню. Внаслідок обстрілів один український військовий загинув, ще троє — отримали поранення». (11.07.20). Смерть на фронті мала б стати траґічною новиною не тільки для родини, дружини, дітей загиблого захисника країни, але й сумною звісткою для тих, хто живе безтурботно та безпечно і далеко від лінії фронту. Щоб люди вміли оцінити героїчне життя українських солдат, котрі жертвують своїм життям задля спокійного життя своїх співвітчизників.
Звісно, найпоширенішою формою інформації в Україні залишається телебачення, а воно, своєю чергою, належить олігархам, котрих війна цікавить лише тоді, коли на ній можна заробити, а людські втрати багатіїв не цікавили ніколи. Але ж існує ціла армія журналістів, низка політиків, котрі так люблять згадувати «народ», маючи на увазі виборця, а насправді дбають про тих, хто фінансує пропаґанду та дає змогу «засвітися» на екрані.
Страждання батьків, дітей, дружин загиблих від ворожих куль на російсько-українському фронті не є доброю рекламою для тих, хто їздять до Москви за порадами. Гадаю, що такого в історії між воюючими країнами ще не було, щоб ворог міг мати на території свого супротивника банки, маєтки, підприємства, газети, телеканали, розгалужену шпигунську мережу на всіх щаблях державного управління та, певно, й війська.
Ще рік тому здавалося, що президент Зеленський збагнув, де починається зло, оскільки рік тому обіцяв покласти край політичній та інформаційній активності Віктора Медведчука. «Партія пана Медведчука… Є великі питання, звідки у них гроші на фінансування партії, каналів. У нас є відповіді, об’єми кеша, звідки і з якої країни вони все це отримують. І це дуже буде гучна історія, яка дуже погано закінчиться», — анонсував президент.
Проте нічого не відбувається. Судячи з усього, причину Зеленський не може озвучити вголос. А Медведчук тим часом перехопив ініціативу, тобто, став ще нахабнішим. Якщо за Порошенка він лише літав на «консультації» до Путіна і публічно виступав мало, тобто, поводився, немов таємний губернатор Малоросії, то зараз він уже береться повчати президента, мовляв, виконуй мінські угоди за планом мого кума.
Завдяки Медведчукові, зараз можемо здогадатися, звідки взяв Аваков термін «націонал-радикали» — від Медведчука, котрий хотів «похвалити» Зеленського у своєму відкритому листі до нього, «що Ви не Президент націонал-радикалів, як колишній очільник держави». А коли вже з’явилися «радикальні-націоналісти» (замолоду Медведчук знав лише термін «буржуазні націоналісти», але оскільки українські націоналісти не мають своїх буржуїв-олігархів, то вигадав радикалів, бо інших люди можуть не боятися), то чому б на них не повісити і вбивство Павла Шеремета — НКВДистам 1930-х це ж вдавалося — спершу вигадували українських «буржуазних націоналістів», а потім і «справедливий» суд «трійок».
Отже, теперішня «маркетингова» стратегія імперських слуг в Україні й їхніх ЗМІ полягає у тому, щоб переконувати свою цільову аудиторію — літніх, проросійських і прорадянських жителів Сходу та Півдня, що Зеленський виявився не новим обличчям в політиці, а «новим Порошенком», котрий роз’єднує країну, догоджаючи націоналістам і прикидаючись своїм для миролюбних виборців. Дивує тільки, що ніхто з так званих опозиціонерів, котрі їздять до Москви, не шукають «миролюбних» московитів, які б припинили вбивати невинних українців.
Є. Середа припускає: «Ймовірно, головна причина, чому Зеленський не наважується влаштувати Медведчуку «поганий кінець», полягає у страху перед потенційною реакцією Путіна». (УП, 11.07.20). А це для російської партії в Україні є запорукою того, що проросійські телеканали та газети не будуть інформувати своїх глядачів про хід війни, про українські жертви, бо кремлівська пропаґанда поширюється не тільки проплаченими холуями, але й неграмотними щодо історії України олігархами й іншими, які почуваються «соотєчественніками-рабами» новоявленого недоімператора».
А щоденні атаки російських снайперів і решти воєнних злочинців будуть продовжуватися, доки українці не зрозуміють, що тільки партія, яка готова довести Україну до національного відродження, буде дбати про народ, а не про прибутки олігархів і поширення московської імперії. Тому треба вчитися від таких народів, як єврейський, ірландський, фінляндський, хорватський та інші, які здобули незалежність та позбулися ворогів лише тому, що довірилися своїм національним провідникам і патріотичним партіям — іншого шляху, мабуть, немає. А починати потрібно з прикладу Латвії.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply