Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 17, 2018

Під червоним прапором нищили нашу націю

Автор:

|

Грудень 08, 2016

|

Рубрика:

Під червоним прапором нищили нашу націю

Усім їм заплатили комуністи

Про неосвіченість в історії, української зокрема, ми вже чули не раз. Ще горезвісний «історик» Дмитро Табачник «засвітився» своїми пропагандистськими висловами, які біля історичної правди навіть близько «не ночували». Але це був час української «смути», коли не тільки Табачник доводив своє незнання з історії України, але й такі «авторитети», котрі займали найвищі посади держави, — Янукович і Литвин. Ці два персонажі, навіть після ухвалення Верховною Радою постанови про Голодомор, заперечували визнаний Ґеноцид українського народу.
Незнання історії України торкалося переважно політиків доєвромайданівського періоду. Тому можна було очікувати, що після Революції гідності вже не буде політиків, котрі були б повними невігласами в українській історії. На жаль, не так склалося, як гадалося.
Мова йде не про політика республіканського штибу, але явище неосвіченості можна знайти і на обласному, чи районному рівні. Мова — про депутата Миколаївської обласної ради Миколу Скорого, котрий, мабуть, забув, у якій країні він живе.
Заява товариша Скорого перед народними обранцями області: «Я комуніст, у мене є своя партія і свої прапори. Це ваш прапор. Це моя думка. Під ним німців у Львові зустрічали».
Не будемо торкатися питання, як Скорий виправдається в тому, що він — член партії, яка заборонена в Україні, це — справа інших органів. Нас може вразити цілковито неадекватна реакція на український прапор, яка є свідченням значної прогалини знань історії української боротьби за незалежність. Про Скорого можна сказати: чув дзвін та не знає де він!
Звісно, що під час окупації України Німеччиною 1941-го з’явилися, вперше з 1917 року, жовто-блакитні прапори, але вони мали символізувати відновлення Української державності, яку знищили большевицькі окупанти. Неграмотний в історії власного народу Скорий навіть не знає, що у ті важкі часи для України й інших окупованих так званих союзних республік часи уяви про «соціаліста» Гітлера були іншими, ніж була дійсність.
Гадаю, що не тільки миколаївський депутат не знає, що з національними прапорами зустрічали німців 1939-1941 рр. не тільки у Львові, але й у Парижі, Відні й інших «незалежних» країнах, бо з Гітлером поєднували інші цілі, ніж їх мав сам фюрер. Словаччина, наприклад, удостоїлася навіть власної держави, коли стала союзником гітлерівської Німеччини, а Угорщині нацисти дозволили захопити Карпатську Україну, борців якої знищила численна угорська армія. І досі нікому у країнах, які «вітали Гітлера» під своїми прапорами, не спало на гадку відмовлятися від національного прапора.
Не зашкодить нагадати Скорому і йому подібним, що українці, як і багато інших поневолених большевиками народів, вбачали у Гітлерові надію на відновлення або здобуття національної держави. Саме таку надію мали українські націоналісти, коли 30 червня 1941-го у Львові на Національних зборах Ярослав Стецько зачитав Акт відновлення Української держави. Національні збори обрали п. Стецька головою виконавчого органу відновленої Української держави і уповноважили сформувати особовий склад уряду.
Та німецько-фашистські загарбники виявилися не кращими за своїх ідейних побратимів — московських большевиків. Різниця хіба в тому, що комуністи ліквідували здобутки УНР поступово, через «незалежну» УРСР, адаптувавши до «союзної республіки», а вже потім заповнювали українцями концентраційні табори на Соловках, в Сибіру та деінде, а в 1937-1938 рр. остаточно зруйнували українську інтелігенцію й Українську автокефальну церкву. Нацисти поспішили з ліквідацією Української держави, вже через 11 днів після проголошення 12 липня 41 року Акту про відновлення Української держави вони заборонили її, а членів щойно сформованого уряду заарештували і запроторили у концентраційні табори, в яких ті, хто пережили, були звільнені наприкінці Другої світової війни. Підсовєтські ж новороджені українські патріоти після переможної війни опинилися у так званих. трудових таборах (так назвали большевики свої концентраційні табори по всій території СРСР), звідки мало кому вдалося потрапити на рідну землю.
Член забороненої компартії не знає, що під історичним державним прапором солдати Української повстанської армії боролися з німецьким окупантом, а після його поразки аж до 1956-го воювали з комуністичним московським загарбником. До Скорого, як і до багатьох інших, котрих він, мабуть, заступає в обласній раді, не дійшла інформація про Голодомори 1923-1924, 1932-1933, 1946-1947 рр. Ці голодомори були результатом большевицької окупації, а відбувалися сплановано під червоним прапором, який Скорий вважає своїм. Іншими словами, для комуніста Скорого злочином є «вітання» під національним прапором, а вбивство під прапором, колір якого був свідченням пролиття крові мільйонів людей, можна замовчати.
На жаль, навіть після 25 років в Україні ще знайдуться неграмотні громадяни, котрі вболівають не за свою многостраждальну Україну, але за фантомного «брата», який ніколи не був навіть спорідненим, чи далеким родичем. Персона Скорого та йому подібних активізують питання: для чого людям українське громадянство, якщо вони не сприймають державу Україна, її мову, її культуру й історію? До цієї проблеми звертався вже майже 100 років тому найвидатніший і заборонений у совєтські часи історик Михайло Грушевський.
Відомий журналіст Сергій Грабовський у своїй статті «Непарадні роздуми до ювілею референдуму» (газета «День» за 1.12.16 р.) подає дуже актуальне в Україні розуміння цим істориком і головою Центральної Ради Української Народної Республіки того, що таке громадянин України, точніше, хто ним є, чи може бути.
«Грушевський не відлучав від українства «несвідомих», як він писав, «наших земляків»; а от ті, хто начебто належить за походженням, але не хоче бути українцем, хто свідомо переходить до іншої національної спільноти, хто живе на українській землі, але для нього вона лише частина «великої Росії», той для Михайла Сергійовича не вписувався в коло українців».
Миколаївський обласний депутат сам задокументував, що він не вписується в коло українців, а, згідно з опитуванням, таких можна нарахувати близько 10 %.
Коли б ми жили у совєтській системі, без закордонних паспортів, а колгоспники взагалі не мали паспортів, то була б проблема задовольнити бажання «п’ятої колони». Сьогодні ж кожен громадянин України може отримати закордонний паспорт (крім кримінальних злочинців, котрі відбувають покарання) і може виїхати до улюбленого близького закордоння. А прихильникам забороненої компартії було б найкраще попросити політичного притулку у Північної Кореї.
Не можна дозволити, щоб у час війни, коли щодня когось вбивають, чи калічать лише за те, що він боронить українську територію під національним прапором, неграмотні персонажі ображали, чи оскверняли не тільки державу, але й її символіку. Вже слушний час не тільки визнати факт існування війни Росії проти України і на основі того притягати до відповідальності за всілякі антидержавні вислови, чи пропаганду, яка шкодить державі.
Важливо, щоб у час неоголошеної війни Росії проти України не дозволити жодним гібридним, чи «домородженим» персонажам ображати не тільки державну символіку, але й патріотів, котрі поклали своє життя за цю державу. За символіку щодня гинуть, або зазнають важких поранень наші патріоти у Збройних силах, у добровольчому та волонтерському рухах.
Історія боротьби українців за свою незалежність саме в часи існування Української Народної Республіки вчить нас, як не слід поводитися та діяти, а слова Голови Центральної Ради УНР Грушевського мають застерігати нас його актуальною порадою: «Вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили. Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам».
Це, мабуть, найкраща порада тим, хто вважає, що він патріот України, а використовує не державну українську мову, а мову окупанта, який саме свою мову вважає причиною аґресії, яка спричинила понад 10 тис. жертв та мільйони страждаючих; хто знає історію імперії краще, ніж історію своєї незалежної країни; хто пропагує, просуває культуру окупанта, бо своєї ж не знає, хоч вона краща і старша.
Врешті, «примус над собою» в сучасній Україні має допомогти кожному громадянинові України, незалежно від його етнічного, чи релігійного коріння, знайти свою окремішність і свободу, свою можливість вільного розвитку у «царстві» — Незалежна Україна. А це буде гідним вшануванням тих, хто поклав своє життя за це царство в Революції гідності та на фронті з аґресором-хижаком. Полеглі в Революції гідності та добровольці, солдати, волонтери, котрі віддали свої життя, щоб врятувати країну від московського хижака, зобов’язують нас до «примусу над собою», щоб рівність, братерство та справедливість запанували в Україні. «Царство свободи» є кінцевою метою тих, хто в нього вірить, але щоб його втримати, треба не тільки користуватися завойованим, але й працювати над його закріпленням, бо ж, як в народі кажуть: «нечистий не спить, а по людях ходить».

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...