Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 21, 2018

Партійні ігри у відкритість

Автор:

|

Липень 19, 2012

|

Рубрика:

Партійні ігри  у відкритість

Хоча офіційно передвиборна кампанія стартує 30 липня 2012 року, насправді вона вже давно розпочалася. Партії підійшли до найскладнішого випробування — формування списків. Їм удалося зберегти закриту виборчу модель у багатомандатному окрузі, що знімає знач­ну частину хвилювань. Але уроки попередніх пертурбацій, коли в партії виявлявся «и не друг, и не враг, а так», змушують виваженіше поставитися до завдання.

Як не крути, а потрібно зібрати кошти на кампанію й не залишитися в разі погіршення політичної кон’юнктури генералом без війська. Та ще й виборець — із тих, що не махнули на все рукою, — може пильніше придивлятися, хто зачаївся в тіні «зіркової п’ятірки». Те, що партії укладають свої списки й підбирають своїх кандидатів в округах, безумовно, є суто їхнім правом. Але важливо те, як вони це роблять.

Варіанти партійного домінування

Більшість партій Заходу діє за дуже й дуже ретельно визначеними в їхніх статутах (у Німеччині — виборчим законом) правилами номінування, і кожен партієць розуміє, яким мінімальним вимогам слід відповідати, щоби претендувати на право стати кандидатом від партії. До таких можуть належати партійний стаж, попередня діяльність на виборних посадах. Якщо вона була успішною, то перевага в номінуванні може бути надана такій особі.

Таке рішення може ухвалити передбачений статутом спеціальний партійний комітет, що займається виборами (в Україні їх підміняють штаби з тією відмінністю, що штаб не є партійною структурою), або керівництво партії.

Коли йдеться про партійний список, то також враховуються норми представництва різних груп. У разі, коли номінантів у окрузі від партії багато — всередині партійної організації місцевого рівня (а саме вона здійснює висунення) влаштовуються попередні голосування, неодмінно таємні. Визначений у такий спосіб претендент стає кандидатом.

Рішення приймається місцевою організацією. Після цього такий кандидат затверджується таємним голосуванням на загальному партійному з’їзді, делеґати на який відбираються також за відомою й передбаченою статутом процедурою. Інколи система партійного номінування включає попередні вибори.

«Класикою» є американська система праймеріз. США — така «дивна» країна, де виборних посад достатньо для того, щоби формування корпусу різних служб зробити демократичним, а не родинно-земляцьким. І праймеріз можуть відбуватися не тільки під час висунення особи кандидатом на пост президента країни, але й на всі виборні партійні посади, включаючи законодавчі органи штату та безліч різних посад у округах.

Праймеріз не є обо­в’язковими, вони можуть різнитися від штату до штату (федеративна країна) і від партії до партії, у них можуть брати участь як усі охочі зареєстровані виборці, так і лише члени партії. Але якщо вони відбуваються, то відбуваються за правилами виборів, закріпленими на рівні законодавства штату. Претенденти реєструються у відповідному державному органі після того, як сума витрат на кампанію сягне 5 тис. USD, і лише тоді збирають кошти у фонд і проводять доволі тривалу кампанію.

До загальних виборів (власне виборів) партія повинна на своєму з’їзді чи конференції, якщо йдеться про рівень штату, затвердити такого кандидата. Понад те, на з’їзді знову відбувається голосування. Звісна річ, на нього впливають результати попередніх виборів, але знову присутня процедура таємного голосування.

Суть праймеріз для висуванця — отримати підтримку від партії як її кандидат. Якщо до такого визначення в партії можуть бути дискусії, то після праймеріз і відповідного рішення з’їзду машина починає працювати на перемогу претендента. Праймеріз — це не самодіяльність партій, не «соціологічні опитування», не набір кандидатів у списки й голосування через sms. Це — вибори, хоча й первинні.

Партійні висунення в Україні

Партійні процеси в Україні показують, що поза тим, як партія називається, поза тим, як вона позиціонується щодо владного середовища, як вона подає себе з точки зору ідеологічного спектру, усі вони номінують кандидатів закрито, за стандартним алгоритмом: рішення ухвалюється в колі тримачів основних ресурсів, якому належить лідерство (простіше кажучи, рейтинґ), фінансові, медійні важелі та, якщо комусь пощастить, владно-розпорядчі.

Роль місцевих організацій, якщо такі існують, і роль загальнопартійних форумів переважно «одобрямсна». Жодною партією не передбачено публічних правил висунення й підбору кадрів на державні виборні посади. Відмінність між партіями полягає лише в тому, що деякі з них відверто дотримуватися рішень партійної верхівки, а деякі демонструють прихильність до відкритості, прагнучи позірно слідувати вимогам часу.

Старий добрий «совок»

Із-поміж крупних партій до першої групи належать Комуністична партія України (КПУ) і Партія реґіонів (ПР), які сповідують централізовано-бюрократичну модель ухвалення рішень. У них значна роль відводиться керівним органам і партійцям, які обіймають посади в системі державної влади.

Списки претендентів від КПУ були в руках лідера партії Петра Симоненка у квітні, але про наміри позбутися партійних пенсіонерів і запропонувати місця в списках перспективнішим кандидатурам, чи то «проґресивним силам», було відомо ще в листопаді минулого року. Уже після ухвалення закону про вибори було вирішено, хто піде в одномандатних округах, хто — за партійним списком. Але те, де складалися ці списки, як і на яких підставах відбувалося номінування на право стати кандидатом від КПУ, залишається таємницею. Вигнанці з КПУ стверджують, що всі рішення в партії ухвалює особисто п. Симоненко, а партійні органи формуються на основі персональної відданості керівництву.

У процесі ухвалення рішень у ПР провідну роль відіграє керівництво й партійні наради в різному складі. Такі наради можуть мати неформальний характер за рахунок вирішення питань неформальними, не передбаченими статутом структурами, до яких належить, наприклад, виборчий штаб. Володимир Рибак, перший заступник голови ПР і народний депутат, ще в травні ц. р. в інтерв’ю сайту «Оглядач» повідомив, що потенційні кандидати вже відомі. Номінували їх «на основі опитувань громадської думки». Попереднє схвалення, за його словами, вони проходять у колі, яке визначає політику партії й до якого входить виборчий штаб, президія партії та два голови: почесний голова Віктор Янукович і голова Микола Азаров.

Представник ПР Василь Хара, колишній голова профспілок, у травневому інтерв’ю «Українській правді» стверджував, що, хоча різні групи впливу в партії намагаються грати у власну гру, остаточні рішення — за Віктором Януковичем. «Й округ, і список залежать від волі президента. Якщо він не має мене на увазі в якомусь окрузі, іти туди самому абсолютно марно, — пояснює партійну «кухню» «реґіонал». — По списку… може знати тільки Віктор Федорович. Правильний список — у Віктора Федоровича».

Коли цей «правильний список» буде винесено на з’їзд, там навряд чи виявляться несподіванки, якщо лишень їх не було заплановано. Але, судячи зі слів п. Рибака, з’їзд ПР 31 липня затвердить «п’ятірку» чи «десятку» й надасть право ухвалення подальших рішень політраді. Це означатиме, що «правильний список» може змінитися й після з’їзду, як це було свого часу в «Нашій Україні», яка перед виборами 2007 року на з’їзді прийняла список кандидатів… за алфавітом, і хто його переписував до остаточної подачі в Центральну виборчу комісію — тільки Богу відомо.

«Праймеріз» чи партійна франшиза

Побудова кадрової роботи в партіях нового покоління свідчить про те, що вони так само перебувають в орбіті централізації та замкнутості, будучи партіями й передвиборчими проектами лідерського типу. Єдине, що їх відрізняє, то це нижчий рівень бюрократизації, що зумовлено меншою організаційною розвиненістю та меншою кількістю вихідців із радянської партдержноменклатури, і зосередженість на PR-складовій.

Нехарактерно для інституту праймеріз виглядають оголошені партією «Україна — вперед!» попередні вибори, у яких здійснюється не голосування за претендентів від партії, що борються за її підтримку на виборах, за право стати кандидатом від партії, а набір людей до списку на основі різних like: через голосування в Інтернеті чи телефоном.

Партія, як свідчать заяви її лідера Наталі Королевської, готова включити до своїх списків тих, за кого надішлють найбільше повідомлень, хоча безпосереднім учасникам лотереї не дають жодних ґарантій щодо того, що їхні «нові обличчя» хоча б з’являться в тих списках. Поза тим, на заявлених умовах партія теоретично готова ввести в парламент людей, які ніколи не були з нею пов’язані, готова за них відповідати, готова з ними проводити свою політику! Чим тоді є ця партія? Усе це нагадує аналогічний сюжет із «Сильною Україною», що вже завершила свою історію.

На «праймеріз» налаштований і Удар Віталія Кличка, але в цьому випадку ініціатива звучить як звернення до потенційних політичних партнерів проводити узгоджене висунення в певних округах. Хоча праймеріз між кандидатами від різних партій — потенційне українське «ноу-хау» з туманними перспективами. Сам же список Удару для багатомандатного округу перебуває в руках партійних функціонерів. За словами керівництва, першу п’ятірку вже сформовано. Єдиний ризик полягає в тому, що чим більше зростатимуть електоральні симпатії, то менш контро­льованими партією, її внутрішніми правилами та зв’язками можуть виявитися кандидати.

Цей ризик характерний для тих політичних сил, які мають нерозвинену організаційну структуру та брак кадрового потенціалу. Свого часу він виявився в БЮТ, який у 2006—2007 рр. надавав своє політичне ім’я багатьом людям, котрі мали віддалений стосунок до партії, що незабаром створило для організації загалом і Юлії Тимошенко зокрема чимало викликів.

Об’єднана опозиція розсудливо відмовилася від ідеї якихось попередніх ранжувань номінантів. Її лідери, стверджує Арсеній Яценюк, самі краще знають, як правильно розставити кадри.

Напевно, не варто наводити інші приклади, для того щоб упевнитися: в українських партіях право стати кандидатом визначається розпорядниками цих партій. Це означає, що існує конфлікт між гаслами оновлення політики та звичним, зручним і достатнім для партій порядком дій, коли рішення партійної верхівки є визначальним для остаточного вибору.

Реальна модернізація політичних інститутів України, із чим пов’язується й належне управління, не може випереджати інші суспільні та політичні інститути. Але її можуть зумовлювати відкритість виборчої системи, зміна порядку фінансування партій і запит самих партійців, які коли-небудь захочуть зрозуміти, від чого залежить сталість їхньої партії та їхня власна партійна кар’єра.

 Світлана Конончук, УП

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...