Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Неоокупанти в наступі, або Дві ментальності двох «братів»

Автор:

|

Березень 14, 2013

|

Рубрика:

Неоокупанти в наступі, або Дві ментальності двох «братів»

«Я тільки не знаю, чому це називається майдан Незалежності. Розваг, кав’ярень, бутиків, барахолок — чого завгодно, крім Незалежності. Слова українського не почуєш, так ніби це філіал сусідньої держави. А тепер танцюємо під чужу дудку. То «славянскую хороводною», то «хохла с придурью» (вислів Л. Кучми в Росії. — Авт). Можна собі уявити, щоб російський президент приїхав і сказав: «Мы, кацапы, с придурью». Кремль би захитався, Юрій Долгорукий упав би з коня. Це ж не народ — це жертва історичних мутацій».
Ліна Костенко «Записки українського сАмашедшого»

Поки не буде української Церкви, доти не буде єдиної нації, а будуть «вівці та барани», як у народній пісні співається.
Автор

Ні, ми, українці, – таки вічно наївний і довірливий народ. Мрійливо-романтичний. Навіть їдучи безкоштовно на Колиму, все-таки чогось сподіваємося на краще чи світліше майбутнє. Із нашою ментальністю, характером ми ніколи держави не збудуємо. Ми постійно самі себе переконуємо, що в корінного московіта є все-таки межа, яку він колись переступить. Дозволю собі заявити досить категорично, знаючи історію всієї нашої «братерської» дружби: у московського шовініста немає жодної межі, як у Всесвіту. І її там не було, і вона там ніколи навіть не ночувала. Ніхто мені в цьому світі не доведе, що я – не правий. Це – люди без стиду та сорому. Шовініст нагло тобі дивитиметься в очі, запевнятиме тебе й увесь цивілізований світ, що росіяни з українцями — «навіки брати», і тут же тебе душитиме, душитиме, душитиме, скільки в нього вистачить сил. Жоден завойовник, жоден ворог у світі, не кажучи вже про «братів», не здатен на поблажливість, людське милосердя. Дикість російського шовініста в чужій для нього державі, де він — зайда, а поводиться тут, як останній расист — окупант, немилосердний садист. Згадаймо бодай «скаженого Петра», князя Меншикова — кров Батурина, Муравйова й інших єжових, блохіних, матвєєвих.
Якщо комусь це видається гіперболою сатирика, якщо це комусь видається неправдою й хтось забув криваву історію цієї «вічної дружби» протяжністю 359 років від Переяславської ради до сьогодення, печального дня, то я цю дружбу (уже вкотре) проілюструю фактами, яких сокирою не вирубаєш.
Почну з 1918 року, оскільки про Емські та Валуєвські циркуляри уже й дошкільнята знають, і про те, що української мови немає, не було й не може бути, хоча кількома десятками років пізніше відомий російський публіцист Володимир Жаботинський у своїх статтях із національного питання писав, що від Вісли до Дону розлилось, як пшеничне поле, українське море 30-мільйонного народу. І цього факту вже нікому не заперечити й не знищити.
Та я зараз не так про мову, як, швидше, про ментальність двох нібито братів, із яких один невідомо за якою метрикою – «старший», а другий невідомо чому – «молодший». Маю на увазі: московита-руского та русина-українця.
Почну з мемуарів про останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Із його семимісячного правління, коли й гривна була конвертована, коли до Києва пробралися (я не обмовився) усіма правдами та неправдами, рятуючи своє життя мої колеги по перу — чудові російські сатирики — Аркадій Аверченко й Надія Лохвицька-Теффі.
Теффі згодом у своїх спогадах згадує ті чудові дні, які вони провели в Києві, тікаючи із Санкт-Петербурга, де без суду та слідства, як і в Москві, білогвардійців та російську інтелігенцію, ставлячи їх до стінки просто на вулиці і на очах перехожих і переляканих москвичів чи петербуржців, без всяких пояснень і виправдань розстрілювали.
Прибувши до Києва, сатирики не повірили своїм очам: нічна столиця України — уся в ілюмінації. Ресторани, вар’єте, нічні клуби працюють ледь не цілодобово. Із Києва запросто можна виїхати до Відня чи Берліна, придбавши квиток на потяг. Мої колеги по перу в здивованих душах ставали ліриками. Десь через тиждень вони зустрілися на Хрещатику з кількома знайомими — колишніми міністрами імперського уряду. Ті також захоплювалися Києвом, Україною. Вони підкреслювали, що тут вони почуваються європейцями та в безпеці. Але минув іще тиждень, згадує Теффі, і шовіністичне рило, забувши всі московсько-петербурзькі потрясіння, освоїлося та несподівано для поетеси й сатирика, заявило: «Так, тут усе чудово, ось тільки погано, що майже не чути російського язика. А це вже нікуди не годиться». Це казали ті люди, російські інтелігенти, які щойно вирвалися з більшовицького пекла, рятуючи свої душі.
Я ці приклади сьогодні навів невипадково. До цього мене спонукала заява двічі орденоносця Ківалова, якого в народі за зраду називають особливо образно. Так, за всю історію України (та й, певен, Росії) такої презирливої клички не отримував навіть жандармський полковник-шовініст Муравйов, котрий, як і Чечетов, забороняв носити українцям вишиванки. Як історія повторюється… За Муравйова в Києві окупанти України розстрілювали так само, як білогвардійців у Москві чи в Санкт-Петербурзі. Тільки за вишиванку й українську мову. Чечетов до цього ще не дійшов, але судячи з його шовіністичних жестів теоретично він уже готовий змахнути по-ленінськи рукою.
Хоча в цій статті йдеться не про вишиванки, а про хронічний синдром росіян — я ж собі дозволю ще один художній відступ. Він торкається 1984 року. Саме тоді, дякувати Борису Олійнику, який на той час був одним із секретарів Спілки письменників України, мене було рекомендовано делегатом 39-ї сесії Генеральної асамблеї ООН від України. Ми, українська делегація (згідно з алфавітом), сиділи поруч із Уґандою. Чорняві дівчата (їх було три зі шести представників) розташувалися поруч із нами у своїх національних строях — одязі з різнобарвних тканин, дивних кольорів і розцвіток. У залах ООН, без знайомства, так само було легко пізнати індуса в чалмі, євреїв зі своїми ярмулками (кіпами) на голові та золотими з діамантами шпильками. І це було чудово. Ніхто не дивувався, і головне — ніхто не забороняв. Не вдавався до шовіністичної дикості, як це робить М. Чечетов у чужій (принаймні, за місцем свого народження) йому країні, не кажучи про його нахабну, цинічну поведінку окупанта, а не «брата» чи гостя в сусідній державі. Заява в унітарній (не федеративній) державі одного з авторів антиукраїнського закону, який народ охрестив КаКа, Ківалова – підтвердження вищенаведених слів, вони – не гості, вони – не брати, вони — окупанти. Подаю заяву промосковського нардепа — кремлівського орденоносця: «Я маю на увазі намагання заборонити російську мову в Україні жменькою націоналістів… До цього закликає і ЮНЕСКО — до поваги до мов і до багатомовності».
І тут же поруч, на цьому ж інтернетівському порталі, ви можете знайти зовсім інші рядки, протилежне твердження іншого шовініста-перевертня з українським прізвищем, невідомо якого національного походження якогось А. Чаленка, який запевняє журналіста, що Київ — це російське місто. Тут усе російське. Ви берете в мене інтерв’ю — російською, ми сидимо з вами в ресторані, де всі розмовляють російською, замовлення на обід беруть російською, ми вийдемо з вами на вулицю й запитаємо в десятьох перших перехожих, вони вам відповідатимуть російською. Ви зайдете в книжковий кіоск чи київську книгарню — там на 95 % уся продукція є російською. Київ — уже давно російське місто. Тільки дивно, чому він називається столицею України, якої немає. Отак. Не більше й не менше. Неоокупанти вже на наших вулицях і майданах. От тільки «жменька націоналістів» іще подекуди пише подібні рядки, намагаючись цим московським зайдам в Україну нав’язати свою українську мову.
В ООН до рівня Чечетова-Ківалова не опускався ніхто з представників понад 150 країн світу. Ніхто, окрім московських шовіністів, із якими ми тоді жили й працювали поруч. Маю на увазі представників Союзу (Україна та Білорусь, які на той час гралися в самостійність). Москвичів тоді (та й, переконаний, сьогодні також) дратувало в інших народах усе: одяг, мова, манера японців їсти паличками, а особливо ненависно вони дивилися, коли представники Варшавського пакту дозволяли собі виступати не російською, а англійською мовою. Пам’ятаю (це може підтвердити екс-міністр Борис Тарасюк, ми тоді разом були на тій сесії), мій куратор із Москви товариш Смірнов, який вичитував мої виступи, штовхав мене в спину, щоби я читав повільніше повірений текст під час засідань комітетів, аби слова, «якими розмовляв великий Ленін особливо урочисто звучали в цій всесвітній залі».
Після кожного удару в спину (він сидів позаду) я робив паузи, а він мотивував це тим, що перекладачі не встигають мене, мовляв, перекладати. Після мене, пригадую, виступив представник Монголії. І треба було бачити обличчя товариша Смірнова, як його перекосило, коли той дозволив собі виступити англійською. Чого тільки заочно не сипалося на голову того молодого монгола, який хотів показати, що й у монгольські степи прийшла цивілізація. А вже коли виступив англійською представник ще однієї «братньої» республіки — Болгарії, – Смірнова це буквально вивело з себе. Він рвав на собі волосся: то підскакував на місці, то вибігав зі зали й там мені доводив, що вони (зрозуміло, росіяни) їх, болгар, і досі годують. Бо вони, болгари, без росіян давно би подохли й отуречилися. Росіяни, мовляв, їх звільнили від турецького ярма, згодом — від фашизму, поставили пам’ятник солдату-«визволителю» Альоші, а тепер – така плата. Він, падло, ігнорує «великий російський язик». «Я ним займуся особисто. Не знаю, чи це перший його приїзд на сесію ООН, але гарантую — останній».
На черговій планерці в товариша Петровського (на той час — постійний представник ООН від СРСР), Смірнов доповів про виступ монгола та болгарина керівництву й виніс резюме: дізнатися, хто вони такі, і щоб їхнім духом більше не пахло в ООН «разом з англійською мовою».
Нинішні аморальні, расові заяви й інтерв’ю Ківалова, Чечетова, Корнілова дуже нагадують ті часи. Росіяни-шовіністи ніколи не міняли свого обличчя та своєї неприязні (м’яко сказано) до мов, культу й навіть одягу інших народів.
Скажу трохи й про нас, українців, чи, як брати-росіяни кажуть, до безтями люблячи нас, хохлів. Недавно по радіо «Ера» виступав Дмитро Чабаненко. Судячи з усього — спеціаліст своєї справи й, мені чомусь думається, гарний симпатичний чоловік за своєю інтелігентністю, але оця рабська ментальність хохла вискакувала в нього аж із трусів: аби тільки сподобатися, аби догодити своєму опоненту (у цьому випадку — додзвонювачу в прямому ефірі) і перейти нехай на поганенький, хай із акцентом «язик», аби ж дотриматися «етики», яку хтось із московських холуїв типу Колісниченка-Ківалова придумав на українську голову в нас, в Україні. Якщо з тобою розмовляють чи задають запитання чужою мовою, ти, українець, обов’язково маєш перейти на мову чужинця, бо в іншому випадку це — неетично. Невиховано. А от зайд, які зайшли в Україну й тут народилися, ходили хай навіть у російську школу, де вивчали (факультативно) українську мову, або чули її по радіо, телебаченню, чомусь ця «етичність» не торкається. Вона стосується тільки українців-поліглотів.
Дивовижна в нас етика та логіка. Українцю зась порушувати етику, а русотяпу, який неетично плював не неї й постійно її порушує, навіть не задумуючись, етично це чи неетично, — можна. Йому аби було зручно, та він не вилазить із власних трусів і не дуже напружується, щоб іще й при цих словах згинатися в спині та ламати даремно рідного хребта.
Та що вже там розпатякувати про «радіоерівського» гостя! Згадаймо колишнього спікера Володимира Литвина, його діалоги на політичних виставах Савіка Шустера. Не встигне зараз «український» Савік розтулити рота й звідти висунути московського язика, як п. Литвин відповідає йому таким самим «язиком» і з такою щирою, підкупною усмішечкою, що від сорому хочеться одразу залізти під лавку та схопитися за сокиру, яку там хтось для чогось поклав. Спікер великої держави запобігає перед особою, за плечима котрої – мінімум два громадянства й невідомо яке третє. Особою, що нізвідки тут узялася та невідомо з якою метою сюди приїхала, щотижня розділяючи нас, українців, по телевізору на Схід і Захід, на російськомовних і україномовних. І оця по-швейківськи всміхнена особа, яка в державі, може, і «не перша», але «й не друга», так по-лакейському посміхається та по-школярськи відповідає. Аби тільки наблизитися, аби сподобатися та підлягти, хай навіть у «чужому дворі» й не зовсім царському, не маючи ані національної гідності, ані власної.
Звісно, аби в п. Шустера було справжнє почуття гумору, як, скажімо, у його колеги по шоу п. Куликова, то він задля сміху чи для експерименту міг би в цього академіка від політики запитати щось і англійською чи італійською. Ніби між іншим. Оскільки той – таки не лише двічі спікер, але й академік, і, можливо, окрім російської з новоград-волинським акцентом знає ще якусь мову, щоби захистити все-таки своє реноме, яке шовіністи нав’язали українцям: неетично розмовляти зі своїм співбесідником українською мовою (московською, очевидно, можна), якщо він до вас звертається не українською. Чому, наслідуючи цю етику, не дотримуватися п. Литвину й президенту Міжнародних асоціацій чи асоціації п. Чабаненку? Міжнародник, мабуть, також знає ще якісь мови окрім тої, «якою розмовляв Ленін». Тепер виявилося, що нею «розмовляв і Микола ІІ Кривавий», хоч був він слабодухий імператор, але, загалом, добрий чоловік. Шкода, що той же Ленін «ухайдекав» його по-ленінськи разом із дружиною, слугою-пролетарем і безневинними дітьми. А ми, українці, услід за «братами» (тільки щедріше — у нас ментальність така) йому, Леніну, по всій Україні зберігаємо пам’ятники. А в Полтавській області, де він ні разу не був, як і в самій Україні, ще й досі збирають гроші не на хворих на голову, а на бюст Володимиру Іллічу Ульянову-Леніну. Бо їх, тих погрудь, трохи малувато на душу населення пересічного полтавця. Завтра збиратимемо (за реформами Табачника) на П’ятакова, Сталіна та Євгенію Бош.
А якщо серйозно, без гумору? Якщо серйозно, то ми – раби. Але куди ми дінемося? Раби й холуї з печаткою упродовж 359 років. Така вже наша ментальність після всіх кривавих громадянських воєн, голодоморів і розстріляного відродження й тюрем та концтаборів, де «брати» з нас день і ніч вибивали по-братньому етногенез чи генофонд українськості, а заодно й той дух, який колись козацьким звався.
Якщо п. Ківалов, можливо, не доточив собі літери «в» до кінця свого прізвища та справді є не українцем, як його колега по холуйству Кремлю Колесніченко, а «істинно московською душею», то я собі дозволю йому, як «заслуженому юристу», пояснити, що такий неконституційний номер, як і Ківалов-Колесніченко, викинув і п. Путін. Він іде під номером 309 (2 грудня 2007 р.), у якому зазначається, що в Російській Федерації викладання рідною мовою вважається «реґіональним компонентом». От звідки в Ківалова-Колесніченка ростуть на лобі роги про «реґіональні мови» й в Україні, в унітарній, а не федеративній державі?! Це, виявляється, шовіністичний код — під реґіональними мовами в нашій країні слід так само читати: заборона Кремлем в Україні української мови.
Так само можна розшифровувати абревіатуру УКЦ МП. А насправді за цими п’ятьма літерами ховається в Україні агресивний і підступний московський патріархат, що «російським морем під політичним кадилом розливається зараз по всій Україні». Зараз український світ має пам’ятати, що під черговим «русскім міром» Путіна-Гундяєва нас знову затягнуть на мовному налигачі в «єдиний Союз» через браму Митного. У справжню та чергову московську кабалу, у якій єгипетські муки вважатимуться дитячими іграшками. От звідки в Ківалових-Колесніченків-Толочків московські орденки на їхніх зрадницьких душах за холуйську службу яничар ХХІ ст. на території України, яка їм так само чужа й ненависна, як наша українська мова.
У моїй родині майже 40 % росіян. Вони прожили в Україні понад 50 років, але я ніколи не чув, щоби вони в нашій українській сім’ї розмовляли українською та зібралися за піввіку вивчити її. Ось твердість представників державного народу та їхня національна гордість! А ми ж побудемо два тижні в армії й повертаємося звідти перевертнями. Аби не село — цей вічний наш педагог із його дошкульним висміюванням, умінням ліпити прізвиська кожному, хто прийде та вживатиме словечка чи то «папа», чи то «ета», – ми давно вимерли б як нація, як народ. Наше село, яке так нещадно зараз нищиться, чи не єдине на цій кимось проклятій землі є захисником нашої ідентичності та невмирущості. Мабуть, невипадково саме зі села вийшли чи не всі так звані українські буржуазні націоналісти, які за свою мову, за свій козацький дух «старшими братами» відвозилися «по-братньому» (та ще й безкоштовно!) на ті так звані московські завойовані в інших народів землі, щоби познайомити їх, українців, з останками, які залишилися від різних народів і національностей, що там колись проживали, доки їм московіти не «прищепили» свою культуру та не занесли в ті краї на своїх московських багнетах, а хто вижив — записали «московитом-рускім». Якщо з тих 80 народностей, що щезли в Російській Федерації з мап і метрик, хто й залишився, то їх можна тепер пізнати хіба що по очах. Пам’ятаєте в Олександра Блока: «Так, азіати — ми, з розкосими і жадібними очами».
Такого активного наступу шовіністів на Україну, на українців і на українську мову не було навіть в епоху русифікації й за часів Маланчука-Щербицького та їхнього трубадура Валентини Шевченко. Хоча й там Кремль через своїх холуїв викидав шовіністичні коники. Пригадується, я тоді приятелював з одним українським журналістом, дружина якого працювала в ЦК КПУ інструктором. Якось він запросив мене на день народження своєї тещі — славної, милої жіночки, якій виповнилося 70 літ. Коли я зайшов, то за столом побачив досить поважних осіб — заступника завідувача відділом пропаганди й агітації ЦК КПУ (тобто, одного зі заступників Леоніда Макаровича Кравчука), ще одного інструктора, відомого також журналіста й, як пізніше виявилося, генерала КДБ. Звісно, переодягненого. До першої чарки язик ні в кого не розв’язувався, і хтось із присутніх, пам’ятаю, сказав: «Тут серед нас – письменник, і хай він першим виголосить тост». Я піднявся й тільки розтулив рота, як із кухні вискочила з величезним ножем (видно, капусту сікла) донька ювілярки (вона ж – інструктор ЦК КПУ) і з якоюсь особливою агресивністю прислужника-хохла заявила московською: «Олеже Федоровичу, запам’ятайте — у цій хаті цією мовою не розмовляють».
Від несподіванки чарки в усіх (мені так здалося) зависли в повітрі. Заступник завідувача після певної паузи мовив: «Валентино Іванівно, це ж — український письменник». – «Віталію Федоровичу, це не має ніякого значення. Ви забули, що днями нас збирав Володимир Васильович (Щербицький. — Авт.) і заявив, що до нього дійшли чутки, що в деяких сім’ях досі на побутовому рівні розмовляють українською. Так от, я офіційно заявляю, у моєму домі й на побутовому рівні цією мовою не розмовляють».
Звичайно, я тоді першої чарки так і не покуштував. Поставивши її на стіл недоторканою, залишив ту квартиру, порогу якої більше ніколи не переступав. До сьогодні включно. Щоправда, забув додати: чоловік цієї холуйської дами й тоді, і тепер пише ще українською мовою та, здається, носить вишиванку. Принаймні, я його частенько в такому строї бачив. Особливо в епоху його великого земляка Віктора Андрійовича Ющенка. Як там тепер із тією вишиванкою після виступу Чечетова у Верховній Раді, сказати не можу, але припускаю (оскільки вони, слава Богу, обоє живі), що та ж кон’юнктурна дама своєму чоловікові й завтра скаже, якщо вже не сказала: «Слухай, друже, у цьому домі у вишиванках не ходять. Ти чув, що заявив хазяїн-дириґент Верховної Ради Михаїл Чечетов?»
Принаймні, мені чомусь так думається. Бо в тієї кон’юнктурної дами особливо розвинені відростки чуття, як до порядку денного в суспільстві, так і до кар’єри. Майже як у Віталія Коротича. Коли я вже збирався поставити крапку під цією статтею, мені несподівано надійшов лист від Бориса Тарасюка. Власне, не лист, а «Звернення до глав та співробітників дипломатичних місій країн ЄС, Канади, США та Японії в Україні». У цьому Зверненні повідомляється, що в ресторанах мережі «Танакі», що в Києві (та й на його околицях!), а конкретно за адресами: вулиця Золотоустівська, 44/22 та проспект Возз’єднання, 5 – забороняється своїм українським працівникам користуватися українською мовою!
За свій вік шовіністичних див я надивився чимало. Найбільше диво, у яке я не повірив, — це розповідь моєї невістки Нелі, татарки за походженням. Вона якось за столом мені розповіла, що в них у Татарстані (Казань) російські шовіністи докотилися до расизму. Вона досі пам’ятає, як їх, маленьких діточок, не пускали в парки та скверики, перед входом до яких висіли оголошення: «Собак, кошек и татар в парк не пускать!»
Тоді я Нелі не повірив. Тепер, після цього расового та шовіністичного наступу й в Україні (закон КаКа, вишиванки, заборона розмовляти в себе вдома українською) я не тільки повірив, а й особисто пересвідчився та задумався: а чи далеко той день, коли й у нас, якщо ми надалі спатимемо на печі, не з’являться такі ж застереження, як у Татарстані. Скажімо, за порадою тих же «героїв», кремлівських орденоносців Чечетова, Ківалова, Колесніченка чи Табачника: «Собакам, котам і хохлам вхід до парку культури й відпочинку суворо заборонено!» Чим вам не аналог до московських ресторанів в Україні мережі «Танакі»?
Я би до цього оголошення порадив би в «Танакі» виставити ще й чотири портрети на чолі з Віктором Федоровичем, а за ним, як за Карлом Марксом, у профіль — Ківалова, Колесніченка та Чечетова. На тлі — тінь Путіна під номером «309». Воно якось зрозуміліше.
Тепер — трохи роздумів. Наскільки ж треба «братам» низько опуститися, щоби дійти до такої ницості, для якої не знайдеться в усіх світових мовах, певен, слів, щоби цю аморальність і потворність шовініста назвати точним іменем. Невже тим, хто себе вважає росіянином, не соромно після цього ходити по землі, яка їх годує? Невже не соромно їм сидіти за одним столом з українцем і, навіть не позичивши очей у Сірка, спокійно з ним розмовляти й освідчуватися у вічній (тепер уже!) слов’янській «любові»? Такої дикості ви не зустрінете ніде на світі. Особливо у світі бізнесу, щоб у ресторанах на території держави підприємцем-шовіністом, який узяв в оренду чужу землю та збудував на тій чужій землі приміщення, заборонялася мова корінного населення. Навіть у резерваціях індіанців у США це неприпустимо. Ми пригадуємо епоху розгулу расизму на півдні США. Перед очима маячать написи в автобусах, кав’ярнях і ресторанах: «Тільки для білих!» Невже завтра-післязавтра ми діждемося того, що пережили в Російській Федерації казанські татари?
Тож хочеться й у нас самих запитати: ми – нація, чи ми – бидло? Чи ми – ті бички, що нахилили голови й спокійно плетуться в стаді на забій? То чи не краще вмерти заради Вітчизни на полі бою, а не на бойні? Чим іще нас, українців, треба допекти, скільки разів треба нас ударити обухом по голові, щоби ми прокинулися та взялися вже не за вила, а за сокиру, яку ще Тарас Шевченко поклав під лавкою. Може, уже час заходитися всіх будити? Чи так і помремо рабами?
Головний редактор журналу „Бористен” (Дніпропетровськ) Фідель Сухоніс у листі до мене днями з гіркотою написав: «У нас, українців, є унікальне становище з мовою. Їй так гірко живеться вдома, та здебільшого її шанують і не забувають на чужині. А вже й до національного одягу взялися».
Завершуючи свої міркування про дві ментальності «братніх» народів, хочу сказати молодому поколінню, а старшому — нагадати, що навіть у часи гітлерівської окупації ми ходили до українських шкіл. Ніде, на відміну від нинішньої промосковської окупаційної влади, нам не заборонялося розмовляти українською мовою. І це було не село, а це була стотисячна Вінниця. До речі, у ресторанах розмовляли та співали також українською. Ніхто того не забороняв, чого не скажеш про епохи Маланчука-Щербицького, Ківалова-Колесніченка.
1942 року я малим прийшов на могили, розриті фашистами, у парку культури та відпочинку (яке блюзнірство — також відпочинку!) імені Горького, де сталінські «соколи» — єжовці-беріївці без суду та слідства порозстрілювали тисячі наших подолян: українців, росіян, білорусів, поляків, євреїв. То навіть там німецькі офіцери ламаною українською мовою пояснювали нам, українцям, що це зробили червоні комісари, і докоряли нам, що ми все одно їх любимо, як братів своїх. До чого ж ми тепер докотилися? Як це зрозуміти, «брати»-росіяни? Невже вас не пригнічує така дика аморальність, до якої не опускався навіть фашизм?
У недалекі дні чергової русифікації (так ми тоді називали епоху Щербицького), скажу чесно, такої дикості не було, як тепер, коли викидають філологічні (і не тільки!) коники шовіністи й кремлівські холуї в незалежній Україні — чечетови, єфремови, ківалови, колесніченки, табачники, тігіпки. Під час розгулу двомовної бацильозності, яку заніс в Україну зі своїми політтехнологами Леонід Кучма в гонитві за президентським кріслом, українська інтелігенція звернулася, пригадую, до російської інтелігенції з проханням підтримати нас, українців. Виступити разом із нами проти махрової русифікації України Кучмою та його оточенням. Мовляв, у нас Україна – одна, іншої у світі не має. А у вас за спиною є Росія! Вашій мові ніщо не загрожує, а наша – щойно звільнилася від столітніх кайданів і заборон, тільки днями повернулася з тюрем і таборів. Ледь-ледь спинається на ноги, підтримайте, будь ласка, нас, українських інтелігентів. Де ви, мовляв, Чернишевські та Герцени?
Ніхто не відгукнувся. Російська інтелігенція Києва, живучи в столиці «братнього» народу, як води в рот набрала. Тільки двоє. Тільки двоє із тисяч відгукнулося. Це – чудовий російський письменник, мій гарний приятель Володимир Югов і доктор фізико-математичних наук Леонід Шульман (на жаль, уже обидва — покійні). За статтею останнього під назвою «А ти записався у вороги України?» ми видали тоді брошуру. На обкладинці замість «Родіна-мать кличе» помістили портрет Д. Табачника.
На цьому й поставлю крапку. Як казав герой із роману «Аристократ із Вапнярки», розумному – досить. Сміливому – також.

Олег Чорногуз

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...