Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 21, 2018

Не слід вигадувати колесо, бо воно вже давно крутиться

Автор:

|

Січень 25, 2018

|

Рубрика:

Не слід вигадувати колесо, бо воно вже давно крутиться

«Помилятися — людська риса» — чеське народне прислів’я

Що це правдиве прислів’я, можемо щодня переконатися не лише на власних помилках. Щоправда, різниця лише в тому, що за людські помилки розплачуються переважно не ті, хто їх зробив! Гадаю, що кожен вже переконався, що наслідки помилки хірурга можуть мати тотально інший ефект, ніж помилки хлібороба — за помилку хірурга може людина заплатити життям, а за помилку хлібороба може людина голодувати. Помилка водія може призвести до автокатастрофи, а вчителя до неграмотних випускників. Те саме можна сказати й про політиків — чим вища посада, тим вища відповідальність, бо якщо політик із пальцем на червоному ґудзику з атомною бомбою зробить помилку, то її не порівняти з помилкою співака, чи мистця, який виступав на концерті, на виставці, чи деінде і натиснув не на ту струну, чи клавішу.
Читач може спитати: А це до чого? Та до того, що українці — колись одна з найбільших націй Європи, вже п’яте століття терплять помилку недосвідчених і довірливих політиків періоду визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Тоді помилку допустили, бо гадали, що коли підуть на співпрацю з «одновірцями» (в той час нікому навіть на думку не спало, що колись буде мова про «братів», «один народ», «одну мову», бо мова йшла про співпрацю союзників в оборонному розумінні двох православних держав проти зовнішніх ворогів).
Після 464 років першої угоди з московитами, її заперечення, зради, підступних корупційних вчинків царських слуг, після століть заборони не лише українських книжок, але й самої назви Україна, українець, після першого ґеноциду, який здійснив несамовитий російський цар Петро над козацьким народом у столиці Батурин, яку було зруйновано, а всіх його охоронців і мешканців, в т. ч. дітей, найбрутальнішим способом винищено; після брутальної розправи з захисниками УНР російським військом 1917-1918 рр. під командуванням підполковника царської жандармерії Муравйова, котрий перейшов до більшовиків і очолював їхні частини, не лише у Києві, але там, де вступила його кривава частина; після Голодоморів 1922-1923, 1932-1933 і 1945-1946 рр.; після тотальної русифікації українців, після Чорнобиля, зрештою — після заперечення Путіним участі у розпочатій ним війні проти України, після заперечення Лавровим будапештських гарантій цілісності України, підписаної російським президентом — усілякі пропозиції щодо вирішення «проблеми» російськомовних, викликають підозри та недовіру. Зокрема ті, які не починають із пошуку істини: що спричинило появу такої спільноти, яка відвертається від своїх пращурів і дозволяє себе іменувати «русскоязичним населенім», мовби без роду, без племені.
Певного розголосу викликала нещодавня ініціатива одного з найвідоміших українських російськомовних письменників Андрія Куркова, котрий відповідав на запитання Олександра Куриленка, опубліковані в київській газеті «Деловая столица» за 10 січня 2018 року. Поміщене інтерв’ю з п. Курковим під заголовком «Украина должна сделать русский язык своей культурной собственностю», є, скоріше всього, «експромтом» у судженні такого поважного й шанованого авторитета, яким є п. Курков. І то в час, коли він готує до друку свою першу книгу, яку написав українською.
Україна у своїй літературній історії мала чимало письменників, котрі писали обома мовами — російською й українською. Найвідомішими з-поміж них були Пателеймон Куліш (1819-1897) і Марко Вовчок, із котрих перший залишився класиком української літератури, а Марко Вовчок (Марія Вілінська), коли перейшла на російську, не залишила сліду по собі в російській літературі. Зрештою, навіть Тарас Шевченко (1814-1861) вдавався до спроб писати російською. Жоден український письменник у ХІХ ст. не зумів би вижити лише з гонорарів українською, тому й виникала потреба писати російською. Були й такі письменники неукраїнського походження, котрих приваблювала українська мова. З-поміж таких найвизначнішими були Анатангел Кримський (1871-1941) і Микола Хвильовий (Фітільов, 1893-1933) та наш Мойсей — сучасник, видатний поет, лауреат літературних премій Мойсей Фішбейн. Перший із кримсько-татарським корінням, другий із російським, а третій з єврейським.
Отже, якщо Андрій Курков вважає себе українським письменником (бо ж він громадянин України), то чи не міг спочатку почитати про Хвильового-Фітільова, а потім подумати, як допомогти своїй Батьківщині відродити свою мову, літературу, історію, а не висувати ідею рейдерства російської мови в Україні? Думка про оголошення російської мови українською «культурною власністю» виглядає скоріше «троянським конем» гібридної російської війни проти України. Вона лише пригадує, що Росія оголосила своєю «власністю» Володимира Великого, історію Київської Русі, а російський президент не перестає твердити, що «ми один народ, одна мова, одна релігія». Я певний, що не це мав на увазі п. Курков, але так його можна трактувати.
Микола Хвильовий вступив у КП(б)У, революцію й організацію українського літературного життя, але завжди пам’ятав: «Від Котляревського, Гулака, Метлинського через «братчиків» до нашого часу включно українська інтеліґенція, за винятком кількох бунтарів, страждала на культурне позадництво. Без російського дириґента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку».
Вийти з провінційної відсталості та «наздогнати інші народи» можна було, на думку Хвильового, лише шляхом беззастережного здійснення, стисло сформульованих ним гасел: «Геть від Москви», «Дайош Европу!» Геть від Москви він обґрунтував тим, що вона (в літературному розумінні) «тяжить над нами в віках як господар становища, який привчив нашу психіку до рабського наслідування». Хіба це не відоме українським «інтеліґентам, еліті», які досі тримаються чужого лише тому, що їхнє рідне саме за останні 100 років подавалося як щось сільське, неґативне, некультурне? Хіба російський імперський літературний критик В. Бєлінський (1811-1848) своїми статтями проти Шевченка та нашої мови не є найкращим доказом того, що московській інтеліґенції ніколи не йшлося про визнання самобутності українців й їхньої мови, але про їхнє заперечення?!
Може, хтось закине, але ж це було в минулому столітті. І це правильно, бо саме ціле минуле століття, завдяки російській аґресії, поховало не лише молоду Українську Народну Республіку, але й українську творчу та наукову інтеліґенцію, українську автокефальну церкву. За минуле століття московитам вдалося майже знищити українську мову, літературу, історію, український самобутній характер та привити багатьом нелюбов до рідного та прищепити беззастережну любов до окупанта, який спочатку забрав козакам вільні права, а потім зробив українців кріпаками, малоросами, потім їх перетворив на колгоспних рабів. Зараз зневажливо назвав їх руськоязичними, бо ж більшість українців знає мову окупанта.
Тому, хочу вірити, що п. Курков мав намір допомогти чимось російськомовним знайти своє місце в незалежній Україні, але він мав би ближче познайомитися з історією розвитку української мови й української (неімперської) історії і тоді формувати свої думки й ідеї. Я переконаний, що з глибшими знаннями про минуле України, він би свої думки спрямував в іншому напрямку, бо незнання породжує образи та несправедливість не лише у судженнях!
На сторінках Facebook відбулася дуже жвава дискусія, де знайшлися прихильники і противники висловленої п. Курковим ідеї: «открыть институт русского языка или институт русского и других языков национальных меньшинств под крышей Института языкознания им. Александра Потебни Национальной академии наук (АН) Украины, чтобы фиксировать различие украинского русского языка, работать над созданием русскоязычной Украины уже как собственного явления, а не как части общего «русского мира» за пределами России. Тем, кого тема русского языка в Украине раздражает, хочу напомнить, что речь идет не о статусе языка, а о миллионах украинских русскоязычных граждан, избирателей, которые, если их игнорировать или показывать только как врагов Украины, могут повлиять на исход любых будущих выборов — и парламентских, и президентских».
Отже, важко погодитися з шановним письменником, що «російська мова поза Росією є самостійним явищем», бо вона поширюється не лише на Росію, але й на всю Російську Федерацію, і навіть на «нєзалєжну» Білорусь. Крім цього, російські засоби масової інформації (ЗМІ) щодня повідомляють про 166 російськомовних каналів у світі — іншими словами, мова самостійна, але вона служить засобом маніпуляції. А назвати її можна і «українським винаходом», але це змісту не змінить — вона залишається в Україні найяскравішим доказом колоніального панування Російської імперії.
Твердження про «українську російську мову» взагалі хибне, бо ж і сам п. Курков пише не якоюсь вигаданою в Україні російською мовою, але загальновизнаною літературною російською. Та і телевізійні російськомовні канали в Україні нічим не відрізняються мовою від російських — а це є свідченням того, що української російської «культурної власності» немає, а вимова «г» на місці російського «ґ» є скоріше наслідком «глухого» вуха українців, яким важко вимовляти ґ, оскільки майже 90 років тому цю літеру як «націоналістичну» викреслили з українського алфавіту, а це сприяло неграмотності щодо вимови не лише в російській вимові українців. Ліквідація цієї «маленької різниці» між українською та російською породила неграмотність серед українців, коли йдеться про такі міста як Gdansk, Glasgow, Guatemala, Gibraltar і тисячі інших назв міст, держав, прізвищ, які передають та пишуть в Україні літерою г (яка відповідає — h), незважаючи на те, що ґ (g) РЕАБІЛІТОВАНА. До речі, офіційна транслітерація, подана до Організації Об’єднаних Націй Кабінетом Міністрів України (КМУ), була прийнята 2-6 травня 2011 року під назвою Romanization system in Ukraine. З того часу у цілому світі керуються саме цією транслітерацією, але в Україні навіть такі закордонні редакції, як «Радіо Свобода», Бі-бі-сі та найвідоміші українські ЗМІ іґнорують затверджену (ґ —g) ще 27 січня 2010-го Резолюцію КМУ.
Інша річ, що можна було такій розумній людині, яким є п. Курков, подумати над іншим варіантом ідеї вплинути на довіру російськомовних. Сам письменник володіє кількома мовами, то можна було запропонувати телебаченню, радіо, пресі організування курсів державної мови, щоб російськомовний українець не почувався чужинцем у власній державі. Бо ж у цивілізованих країнах, коли хтось хоче отримати громадянство, то змушений скласти іспит державної мови (в Канаді лише пенсіонери від цього обов’язку звільнені). Чому бракує досі курсів української мови на українських телеканалах? В канадській провінції Онтаріо працює телеканал, який вчить тонкощам англійської мови, таке ж можна запровадити і в Україні, і було б воно дешевше, ніж організувати Інститут російської, чи іншої мови та доводити, що вона належить Україні.
Справа і не лише в курсах, але й у розумінні потреби знати державну українську мову, а тут прикладом міг послужити п. Курков, котрий не лише вивчив українську, але й написав цією мовою свою першу, і, сподіваємося, не останню книжку. Учасники дискусії з приводу цієї ідеї п. Куркова довели, що вони часом не вміють відрізнити зерно від полови. А шкода, бо письменникові дозволено мати свою думку, а думка може бути хибною, бо ми ж люди, а люди можуть помилятися.
Ідея п. Куркова має право на оприлюднення, як і будь-яка інша, але в час, коли «руський мір» усіма шляхами і навіть через Російську православну церкву заплутує російськомовних українців, то її краще запропонувати темою дисертації якомусь студентові. В часі, коли український президент зволікає з підписом, який би анулював закон про мови Ківалова-Колісниченка, тема про «українську російську мову» нагадує скоріше гібридну війну Росії проти України. Але не зі зброєю, як цьому було й триває в Криму чи на Донбасі, але «академічно» — через наукову інституцію, а цього, я певний, п. Курков не мав на увазі.
Та й «загроза» російськомовних виборців, котрі «можуть вплинути на результати майбутніх виборів» не така страшна щодо мови. Багато українських виборців, незалежно від мови, продають свій голос злодію-кандидату, котрий їх обікрав, а потім пропонує кілограм гречки, цукру, олію, або щось інше натомість. А ставши депутатом, він накрадене вивозить на Кіпр, до Панами, чи до якоїсь іншої країни, тому «загрозою» виборів в Україні є не мова, а пограбовані гроші, за які купують недоторканість.
Якщо ж брати до уваги російськомовних в Україні, котрі так вперто відмовляються від мови своїх предків, то слід було б заснувати інститут при АН, як це пропонує п. Курков. Щоправда, цей інститут мав би проаналізувати увесь шлях 464 років заперечення, заборони, а потім ліквідації української мови. Таке глибоке вивчення проблеми допомогло б пояснити навіть явища таких шанованих «дискусантів» щодо ідеї п. Куркова, як Богдан Нагайло, котрий є автором книжок, був працівником української редакції «Радіо Свобода», дипломатом. Він також не здатен зрозуміти, що ідея створення Інституту, який би доводив право українців на російську мову, нагадує скоріше гібридну війну «руського міра», а не існування української російської мови, бо вона українською не була і, надіюся, ніколи не стане.
Якщо взяти до уваги факт, що такі російськомовні «продукти України», якими стали терористи на окупованих теориторіях А. Захарченко, І. Плотницький, «науковець» О. Бузина, чи сотні інших, котрі зі зброєю в руках досі вбивають своїх співвітчизників лише тому, що ті не лише україномовні, але й хочуть мати незалежну країну. Тут і стає зрозумілим, що йдеться не про науковий характер російськомовних, а ідеологічний, імперський. І це є «каменем спотикання» для тих, хто беруться дискутувати про доцільність наукової фіксації російської мови як «власного продукту українців». Російська мова була і залишається головним інструментом імперської ідеолоґії, що задокументовано зникненням численних мов малих і більших народів російської імперії. Тому дивує, що дехто думає, що «присвоєння» російської мови може навчити російськомовних розмовляти українською, чи голосувати за «правильного» кандидата.
Іншою некоректною інформацією дехто намагається заплутувати читачів про франкомовних у Канаді, валонців і фламандців у Бельгії, чи чотирма мовами у Швейцарії. У жодній із цих країн немає навіть близько ситуації до російськомовних в Україні. У Канаді йдеться про провінцію Квебек, яку заселили переважно франкомовні європейці, котрі й заснували разом із англомовними провінції Онтаріо 150 років тому федеративну Канаду, валонці та фламанці належать до спільного королівства Бельгії і ніхто з них ніколи не забирав право на власну мову іншого, а німці, французи, італійці та ретороманці століттями жили й живуть без примусу навчити сусіда своєї мови, і заборонити йому вживати власну.
Російськомовні в Україні є продуктом імперської політики царської Росії, а потім комуністичної Росії під назвою СРСР. Тому, коли беремося за тему російськомовних, то слід брати до уваги те, що вони не є «національним здобутком» Росії, а результатом столітнього «прищеплення» ненависті до свого минулого, до змушування забути своє. Микола Хвильовий відчув це на рідній Харківщині і тому одним із перших зміг збагнути, що відновити своє історичне право на існування, на власний розвиток можна лише шляхом «Геть від Москви!» і «Дайош Европу!»
Як показала дискусія щодо ідеї п. Куркова, незважаючи на те, що Україна стала асоційованим членом Європейського Союзу, в головах багатьох вона ще на рівні, коли нею правив комуніст Постишев. А шкода, бо саме правління оцього московського ідеолога довело чутливу душу поета й письменника Хвильового до самогубства. Тому дуже важливо, якщо хочеш дискутувати, дізнайся, повчися, бо вчитися ніколи не пізно і саме це потрібно донести до відома тих, хто готові бути безбатченками під назвою російськомовних.
Російська війна проти України є найдовшою в Європі після закінчення Другої світової. Причиною її було «визволення» Росією російськомовних від «українських фашистів, нацистів, головорізів», котрі «дітей розпинають» (певно, російськомовних немовлят). І за це «визволення» понад 10 тис. українців заплатило життям (російські втрати «визволення» залишаються державною таємницею Кремля).
Російська аристократія, яка до 1812 року послуговувалася винятково французькою, після французької війни проти Росії та після захоплення Наполеоном Москви відвернулася від французької мови. Хтось може закинути, що так, але це ж аристократія, куди ж російськомовним до них! На жаль, серед українських багатіїв немає аристократів, але є «крати» — від слова красти, й їм ближча до серця «аристократія грошей», ніж «аристократія духу». Доки на державних посадах сидітимуть «аристократи грошей», котрі володіють телевізійними каналами та ЗМІ, доти будуть вигадувати всілякі проблеми з російськомовними. А тим часом, російськомовні допомагають захищати суверенітет своєї країни та чекають на поліпшення добробуту, закінчення війни, яку аґресивний сусіда розпочав із брехні про допомогу. Спостережливі люди ще чотири роки тому звертали увагу на те, що кремлівські пропаґандисти, включно зі своїм шефом, використовують дослівні «арґументи» нацистів, котрі також «допомагали» судетським німцям і напали на Чехо-Словаччину та проголосили 1939 року Чехію та Моравію німецьким протекторатом.
На щастя, Україна — не Чехо-Словаччина 1939-го, а російськомовних ніяк не прирівняєш до судетських німців, незважаючи на те, що Кремлю вдалося створити на Донбасі та в Криму свій протекторат. Не українська мова винна, що найбагатшими її громадянами стали не україномовні, що українці у своїй «незалежній» державі змушені виборювати мовну квоту на телебаченні та радіо, що українців у їхній країні не хочуть обслуговувати державною.
Зрештою, мова не про те покоління, яке вже має проблеми щось вивчити. Мову слід залишити школі, освіті, щоб підростаюче покоління не росло зі скаліченим суржиком. Потрібно зрозуміти, що старого коня вже не навчити тягти віз, але йому можна знайти іншу працю. Приклад навчити цілу націю однієї мови слід взяти з Ізраїлю, який постав як держава без державної мови — івриту, який століттями не використовувався на державному рівні.
19 грудня 1917 року була надрукована перша грошова банкнота Української Народної Республіки — 100 КАРБОВАНЦІВ — напис подавався чотирма мовами найбільших національностей країни: українською, російською, польською й івритом. Гадаю, що цей факт ще досліджуватимуть мовознавці Ізраїлю.
Зараз в Ізраїлі ніхто не створює інститути, чи факультети, щоб привласнити російську, англійську, арабську, чи якусь іншу, бо ізраїльтяни розуміють, що іврит є мовою їхніх предків. А поповнили Ізраїль вихідці з найрізноманітніших країн світу. Отже, не треба вигадувати колесо, бо воно вже крутиться тисячами років, але за прикладом Ізраїлю потрібно поставитись поважно до вивчення державної мови. Від цього виграють усі, навіть московити змушені будуть зрозуміти, що українці — не вони (на це вже Кучма натякав), але самобутня нація і можуть спокійно спати, бо українці не захоплюватимуть їхню мову і не проголошуватимуть своєю власністю.
Суржик можна досліджувати у дипломних, курсових працях, доповідях, але це за умови, що оволоділи державною мовою країни, в якій живете. Тобто, якщо взяли курс на Європу, то й слід бути європейцями і не оглядатися на Азію. І в цьому напрямку слід розвивати ідеї, які допомагатимуть старшим, батьків яких відучили від рідної мови та тим, хто не мали можливості вивчити державну мову.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...