Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Не мова ж винна!

Автор:

|

Лютий 07, 2013

|

Рубрика:

Не мова ж винна!

Відколи в Україні політикою почали займатися люди капіталу, люди, які протягом короткого часу стали мільйонерами, але не за рахунок праці чи успадкування, люди, які й у минулому належали до репресивної комуністичної системи, то провину за низькі платні, за неякісні дороги, за безправ’я, за свавілля міліції та податківців почали покладати на державну мову. Точніше, в усіх негараздах країни «винною» стала державна мова. Тому й досі не вгамовуються українофоби, виступаючи проти державної української мови, мовби від російської люди будуть ситими.

Гадаю, у світі немає аналогів до поведінки декотрих депутатів Верховної Ради України (ВРУ), коли йдеться про державну мову. Відомо, що в демократичних суспільствах, де країна складається з кількох національностей, тобто, коли країна – федеративна, як, наприклад, Швейцарія, Бельгія чи Канада, які добре відомі українським депутатам, у парламенті користуються мовами, визнаними державними. Інша річ – Російська Федерація (РФ). Тут успадкували ще совєтську систему щодо мови, і мови національних республік у Думі не дозволені. Це лише для прикладу українофобам у ВРУ, які засліплені ненавистю до всього українського.
Найкращим прикладом нерозуміння закону про державну мову є висловлювання молодого «регіонала» М. Левченка, який потрапив у парламент, але закону про державну мову не дотримується та проголошує, що й не буде дотримуватися, бо, мовляв, розмовлятиме тією мовою, якою говорить до своїх виборців.
В інтерв’ю п. Левченка, яке було проведене відомим журналістом М. Найємом на сторінках «Української правди», молодий депутат заявив: «Я нікому не зобов’язаний говорити з трибуни Ради якоюсь конкретною мовою. Я повинен говорити мовою моїх виборців». Можете собі уявити таке проголошення в Державній думі РФ? Я би хотів побачити реакцію російських депутатів, коли б у Думі виступали татарською, дагестанською, чеченською чи якоюсь іншою мовою федеративних республік!
Справа в тому, що п. Левченко переплутав трибуну перед своїми виборцями й трибуну законодавчого органу країни — ВРУ. Україна – не федеративна, і в Основному Законі сказано чітко, що її державною мовою є українська. Отже, до виборців п. Левченко може звертатися хоч китайською чи якось мовою африканських або індіанських племен, а у ВРУ закон його зобов’язує виступати українською. Інша річ, що досі безкарно порушують цей закон не тільки депутати від ПР і КПУ, але й інші так звані демократи, що не зуміли за 21 рік вивчити державну мову або які просто нехтують законом про державний статус української мови.
Молодий депутат заплутався не тільки у своїх твердженнях щодо вживання державної мови, але й у звинуваченні «Свободи» в націоналізмі: мовляв, той уже давно «перевівся» та належить до 1920-х рр. Для читачів залишиться загадкою, звідки п. Левченко черпає свої знання, бо саме зараз національний рух керує насамперед Європою, свідченням чого і є існування ЄС як союзу незалежних національних держав — окремо взятим, їм би загрожувала небезпека з боку аґресивних країн, які ще не позбулися імперських звичок. Сильний націоналістичний рух у Франції, прагнення до незалежності Каталонії, проблеми в Бельгії, наміри канадських квебекців є яскравим прикладом того, що націоналізм не належить до 20-х рр. минулого століття, а є дуже актуальним і на початку ХХІ ст.!
Суть цілковито не в тому, що «Свобода» — націоналістична, але в тому, що русифікований Левченко, вихований на ненависті до українського, не може змиритись із тим, що рідною мовою його може бути російська, але державною є українська!
Чому б українським парламентаріям не повчитись у ще досить молодої держави Ізраїль, що зуміла запровадити в себе іврит, яким мало хто розмовляв, і зараз у Кнесеті іншої мови не чути. Доречно буде згадати, що відносно загальної кількості населення в Ізраїлі живе більше російськомовних громадян (яким ніхто не забороняє казати, що російська – їхня рідна мова), аніж російськомовних в Україні стосовно до її титульної нації! Але саме тут криється суттєва відмінність між російськомовними в Ізраїлі та російськомовними в Україні. В Ізраїлі існує одна державна мова, і ніхто не забороняє людям вживати вдома мову, яку вони хочуть.
В Україні отакі колесніченки, бондаренки, левченки не здатні зрозуміти, що таке бути громадянином країни й що таке бути політиком. Тобто, нездатність і небажання вивчити мову країни, у якій ти не тільки живеш, але й хочеш бути політиком, переходить у вперту тупість: не рахуватися з Основним Законом, який є обов’язковим для всіх!
Тут слід звернути увагу й на той факт, що коли Москва так уперто хоче затягнути Україну в нове ярмо під назвою «Митний Союз», то навіть сам п. Левченко визнає, що Україна — незалежна держава: «Но я живу в Украине. И у нас есть границы, есть органы власти, валюта, язык, наши граждане и наши национальные интересы. И если я вижу, что со стороны чиновников, которые управляют Российской Федерацией, нарушаются наши национальные интересы, мне это не нравится. И для меня не важно, о каком гражданине Украины идет речь — грузине, еврее, жителе Галиции, Донбасса или Юга Украины. Я не уступлю его интересы в обмен на компромисс с гражданами другого государства. Какое бы это государство ни было, это будет преступление».
Може, читач помітить, що п. Левченко перераховує громадян України за національністю, але чомусь українців Галичини, Донбасу, півдня країни називає лише «жителями», притім що саме вони становлять понад 77 % населення країни. До чого може українофобство допровадити!
З іншого боку, п. Левченко таки визнає українську мову, бо можна було сподіватися, що він скаже «есть два языка». Це дає надію, що молодий депутат із часом таки зрозуміє, що лише українська мова для нього повинна бути державна, якщо він хоче залишитися політиком в Україні.
Скільки разів партія п. Левченка вже намагалася накинути українцям проблему мови не тому, що хтось із-за української терпить, але тому, що таким чином можна відвернути увагу від проблем, які наростають в Україні. Непрофесійні міністри (на кшталт Табачника), дії яких запроторюють українську науку в совєтські часи, податкову систему «творять» так, аби задушити середній бізнес і уможливити вивести капітал у офшорні фірми на Кіпрі чи на якихось екзотичних островах; медичну опіку зведено до того, що коли у хворого нема грошей, то краще помирати. Зростання витрат на прожиття та зменшення заробітку або заборгованість у виплаті зарплат бюджетникам і свавілля вибіркової юстиції є лише підтвердженням того, що влада не зацікавлена в дотриманні Конституції.
Конституція повинна бути дороговказом не тільки для населення, а й для політиків усіх ранґів, але партія влади за підтримки комуністів докладає всіх зусиль, щоби в Україні боялися не справедливого суду, а несправедливої влади! Інакше як пояснити антиконституційні дії, які ПР уже не раз демонструвала у ВРУ? Президент одного дня робить заяви, що боротиметься з тоталітарними ідеологіями, а наступного дня його партія просуває через ВРУ закони та людей на важливі державні посади (голова НБУ, віце-прем’єр тощо) лише завдяки представникам тоталітарної ідеолоґії, котру КПУ не тільки захищає, а й застосовувала понад 70 років в Україні.
Справжні професіонали, на яких тримається країна, — лікарі, учителі, інженери, фахівці різноманітних професій, трудяться за місячну платню, яка не завжди дотягує до платні депутата ВРУ за один день — 2 039 грн! А що вже казати про дрібніших службовців, про пенсіонерів, які б і тисячці раділи!
Отож, не в мові причина того, що влада порушує Конституцію, що депутати систематично та безкарно зневажають Основний Закон, що судді можуть виправдати вбивцю, якщо він – член родини, чи пов’язаний якимись родинними коренями з людиною, що належить до партії влади або т. зв. «більшості».
Знущання з п. Луценка й п. Тимошенко є яскравим свідченням того, що в Україні панують не легальність і справедливість, про які щодня можна чути, а помста «небезпечним» опозиціонерам. Перетворення ВРУ на клуб любителів російської мови зі щоденним порушенням закону про державний статус української мови та на оркестр, яким дириґує ділок без музичної освіти й котрий замість музичних інстументів орудує «законотворчими картками», є лише черговим доказом примітивної тактики – звертати увагу на те, від чого досі не постраждав жоден російськомовний громадянин України. А коли вже перекласти на пряму мову, то наскільки «пакращала» життя російськомовних після прийняття Закону про мови?
Звісно, люди вже зрозуміли гру пануючих. Але зрозуміти ще не означає змінити. А щоби змінити, то слід подати знак, що ви не тільки розумієте, а й не будете чекати, доки позбудетесь сили й волі. Коли би 1931 року лише одна третя з тих понад 10 млн жертв Голодомору 1932-1933 рр. вчасно стала на захист своїх прав, то Україна сьогодні б інакше виглядала. Тоді ще ніхто для українців не вигадував законів про «реґіональні» мови, бо українська в той час не підлягала сумніву. Але ж про це добре знають не тільки представники тоталітарного режиму КПУ, провладної сьогодні партії, але й ті, що намагаються відновити в Україні дух страху через суди, через податкові залякування, через рейдерство, через капітал, який нагромаджується в обмеженого кола «власть імущіх».
Зрештою, погляньте на «демократичні» вибори Громадської ради при КМДА, де «Беркут» і міліція були вирішальними чинниками «демократичного вибору» ради, і то – у країні, де «свободівцям» закидають фашизм через мову, а самі послуговуються методами, якими могли похвалитися хіба що нацисти!

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...