Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 20, 2019

Мої рефлексії та прощання з односельчанкою Марією Кузьмович-Назар

Автор:

|

Грудень 27, 2012

|

Рубрика:

Мої рефлексії та прощання з односельчанкою Марією Кузьмович-Назар

Уранці 17 грудня ц. р. я отримав від свого друга Стефана Лащина з редакційної Колегії, яка займається підготовкою до видання монографії про Бартошицький ліцей, сумну вістку про те, що відійшла у вічність відома вчителька та громадська-діячка Марія Кузьмович-Назар. У своєму повідомленні С. Лащин подав мені деяку інформацію про померлу. На жаль, словами важко загоїти страшну рану на серці від втрати рідної та близької людини. Усі ми поділяємо горе, сумуємо разом, підтримуємо одне одного в годину скорботи. Своїм жалем і тугою за померлою хочеться знеболити глибоку рану в серці найближчої родини покійної Марії.

Прикро, але людство не володіє такими ліками, якими можна би втамувати горе, що навідало родину й багатьох друзів та учнів Марії. Торік відійшла у вічність у Перемишлі ровесниця Марії, односельчанка та родичка Параскевія-Галина Назар-Павлинська. Тепер до неї приєдналася Марія Назар-Кузьмович — педагог, яка працювала на Вармії та Мазурах. Прагну стати виразником почуттів і думок друзів покійних, а в першу чергу – вербичан, аби принести облегшення в цій печалі та горі, яке переживає засмучена родина. Усі ми разом зазнали великого удару з приводу смерті як Марії, так і Параскевії-Галини Назар. Обидві вчительки осиротили не тільки свої родини, але й численних друзів, а в тому безліч учнів, котрим вони дарували свої знання, радість, любов до життя й України. Долею судилося їм нелегке життя, у якому було багато випробувань на жіночу мужність і чесність. І тепер можемо сказати, що вони з гідністю пройшли всі етапи на своєму шляху.
Зараз усі ми разом несемо частку того горя та сумуємо за померлими й просимо Милосердного Господа, щоби замість болю й терпіння в серця всіх засмучених селив Він систематично полегшу та гордість, бо вони повністю заслужили на цю гордість своєю копіткою працею.
Обидві жінки народилися в селянській хаті під стріхою, здобули високу педагогічну освіту й стали вчити дітей, чия доля була подібною до їхньої. Що ж, кожна людина – смертна, але безсмертними залишаються її діла. Автор статті з особливою шанобливістю ставиться до тих, хто вже ніколи не буде поряд із нами. А ті, що відійшли, — нероздільна частка наша, бо всі свого часу там будемо. Саме там, у цвинтарній тиші, назавжди заходить сонце, згасає радість і щастя. Смерть близьких і ця цвинтарна тиша вчать мислити. Людина починає розуміти, що є тут якась завіса, котра розділяє цей світ від світу смерти. Кажуть, правдива істина така: там, де не зважають на мертвих, так само ставляться й до живих. Наш народ це досвідчив, перебуваючи в комуністичній займанщині. На цій основі окреслюється наше буття. Кожна свідома людина приречена на міркування про життя і смерть, і здатність до цих міркувань відрізняє її від тварини.
Життя і смерть – це вічні складові духовної культури людства. Про них міркували пророки й основоположники релігії, філософи та моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги й медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, що рано чи пізно не задумувалася б про сенс свого існування, чим є смерть і як досягається безсмертя. Прикладне ставлення людини до земного життя визначає її безсмертність. Про це каже Біблія, численні вірші та проза, драми й трагедії, листи та різні хроніки, щоденники.
Моя односельчанка Марія Кузьмович (дівоче прізвище Назар) народилася 1943 року в селі Вербиці (повіт Томашів-Люблінський). Наше село розташоване над річкою Солокією, на сучасному кордоні між Україною та Польщею. П’ятилітньою дитиною Марійка бува депортована 1947-го в межах акції «Вісла» разом із мамою та сестрою (батько згинув на війні 1944 року), і родину оселили в зруйнованому війною будинку села Озерці (повіт Бранєво на Ольштинщині).
Марійка мало запам’ятала із тих часів, але згодом дізналася від мами й односельчан, що депортація зі села Вербиці була трагічною. Каральні військові польські загони полювали на вербицьку молодь і поводилися з нею, немов озвірілі кати – із поляками в Катині. Досить згадати, що під час депортації до концтабору в Явожно було ув’язнено з Вербиці 117 осіб, крім того псевдосуди покарали багатьох довголітніми роками тюрми, чимало людей було страчено.
Про трагічні сторінки цієї жахливої депортації переповідається з покоління в покоління. І не лише заради об’єктивности історичних подій, а й заради пам’яті. Так довго людина є цінна, як довго вона володіє пам’яттю. А також варто по це нагадати тим, хто втрачає пам’ять про загиблих і байдужіє до свого родоводу. Ці, що пережили це земське пекло, розповідають по це, і серце крається від трагічних оповідей. Що ж, згадуємо про те не задля помсти, а для того, щоби не втратити нашу тотожність.
Замолоду Марійка допомагала мамі в наймах, аби пережити лихі часи, і наполегливо вчилася. У 1950-1957 рр. ходила до початкової школи у Вопах (повіт Бранєво). По її закінченні у вересні 1957 року дісталася Педагогічного ліцею № 2 в Бартошицях. Успішно закінчила ліцей 1962-го та розпочала вчителювання в початковій школі в Глембоцьку, неподалік Лєлькова в повіті Бранєво. Під час роботи Маруся навчала дітей різних предметів, у тому числі й української мови в об’єднаних класах, до яких учні приходили з Яжиня, Ґлембоцька, Сувок, Зуґніна й інших місцевостей. А при тому вона брала активну участь у культурно-освітньому житті в українському середовищі. Сама була вихована на глибоких релігійно-національних традиціях, у справжній любові до рідного, тому її праця на тій ниві приносила гарні плоди. У всьому Марійка була скромною, але наполегливою та принциповою. Про неї казали, що це – учителька за покликанням.
Працюючи на посаді вчителя, постійно дбала про підвищення свого професійного рівня. Закінчила курси підвищення кваліфікації, пройшла спеціальний курс із ведення класу-«нулівки», а також курси підвищення кваліфікації з української мови в Лігниці. Тричі побувала на таких курсах в університеті в Києві. 1967 року закінчила Учительські студії в Ольштині за фізико-математичним напрямом. У 1970-1974 рр. працювала разом із чоловіком, який також був учителем, у початковій школі в Зомбровцю (повіт Пасленк), де жило чимало дітей депортованих українців. Навчала школярів математики, фізики, ручної праці. 1974-го Кузьмовичі переїхали на роботу до Лідзбарка-Вармінського й стали працювати в початковій школі, що мала філіал у Коневі. 1977 року Марія вступила на магістерські студії за напрямком «Шкільна педагогіка» в Університеті імені A. Міцкевича в Познані. З 1979-го працювала в початковій школі № 2 в Лідзбарку Вармінському, навчаючи 1-4-ті класи. 1981 року, по завершенні навчання, отримала диплом зі званням магістра педагогіки.
У 1982-2002 рр. крім роботи в рідній школі викладала українську мову в міжшкільному пункті навчання української мови в початковій школі № 3 в Лідзбарку-Вармінському. Залишила вчительську працю й вийшла на пенсію 2002-го, пропрацювавши на педагогічній ниві 40 років; упродовж 28 із них одночасно навчала дітей і дорослих української мови. Її життєвим кредо було: оточення та чужина тисне на нас із усіх боків, але не піддаваймося тискові, уперто вчімося шанувати, поважати й відстоювати свою рідну мову, культуру та традицію, бо вона для нас – єдина й найважливіша у житті.
Неможливо оминути увагою ще одного важливого аспекту в житті як Марійки, так і Парасі-Галини Назар, які довгі роки відвідували рідне село Вербицю. Починаючи з 1990-х рр., від часу відновлення української державності, товариство «Вербиця» проводить у селі Вербиці земляцькі зустрічі, на які приїжджають колишні мешканці та їхні нащадки. І хоча й там наші домівки, сади, криниці бульдозерами знищено, а в 1970-х рр. — зруйновано дощенту церкву Св. Михаїла, а вітри розвіяли над землею наспівані нашими батьками пісні, та все ж таки ця сторона є для нас приманлива й дорога нашому серцю.
Кажуть, околиця ніби змінилася, але земля ця залишилася назавжди тією ж. Вона стала свідком див, неодноразово була зрошена потом і кров’ю наших пращурів. І головне, що у своє лоно ця земля заховала життєдайне тіло наших предків. І вона не лише відновлює нашу злуку з Господом і рідним народом, але є для нас євшан-зіллям, запах якого визволяє з неволі, тому називають її «святою».
Пам’ятаю, як ми після св. літургії, яка відправляється на фундаменті колишньої церви Св. Михаїла у Вербиці, ідемо процесійною ходою на вербицький цвинтар, який є єдиним місцем, де кожна грудка української землі зрошена рясними сльозами наших братів і сестер. Часто ми з Марійкою і Парасею проходилися між похилених хрестів, відчитували затерті часом імена з могил наших предків. На цвинтарі сприймаєш світ трошки інакше. Тут немає зла, мертві не знають заздрості, не мають ненависти, немає тут брехні, нахабства, лицемірства та всяких інтриг. Коли би поховані тут могли говорити, вони нам багато про що розказали би. Цвинтар — це акумулятор мудрості, місце, переповнене містерійною присутністю, що невидимо промовляє до душі та наповняє її світлом, спокоєм, радістю й удячністю.
Ми, християни, сповідуємо християнські цінності. Ці цінності потрібні нам тепер, коли помічаємо щодня, яка велика несправедливість відбувається в наш час в Україні, коли бачимо, що чужинці, які захопили владу, придавлюють українську патріотичну діяльність, нищать нашу мову, коли знаємо, як страждають українські патріоти в тюрмах і народ терпить страшні духовні та матеріальні злидні. Нашим всенародним майном наживається влада і живе в розкошах із своїми дітьми та зі спокревненими олігархами. Знову обраний прем’єр-міністром М. Азаров публічно зневажає та висміює український народ. Народ зазнає удару за ударом більше, ніж будь-коли.
Тому низько схилімо наші голови перед покійною, а також усіма тими, які в оновленому дусі, скріплені вірою далі борються за добро та гідність нашої нації. Високо цінуймо працю Марійки, яка немалий внесок зробила в розвиток національної свідомості. Вони разом із чоловіком достойно прожили своє життя й виховали трьох дітей: доньку та двох синів. У характері Марійки завжди помітна була лагідність і природна доброта, поєднана з великою любов’ю до України.
Померла Марійка 16 грудня, її поховання відбулося 18 грудня ц. р. на цвинтарі в Пєнєжні (повіт Бранєво). Похоронні відправи перепровадив над могилою о. Артур Маслей.
На завершення своїх рефлексій про Марійку зазначу, що вона чесно та гідно прожила своє земське життя, залишивши по собі тривкі плоди добрих справ, котрі завжди будуть сильнішими за її смерть. Вона невтомно навчала своїх учнів і дітей цінувати рідне та довела, що справжні вчителі є непідвладні смерті — вони просто відходять у Вічність.  Non omnis moriar! Вічна тобі пам’ять, дорога Марійко!

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...