Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 13, 2017

Кому — «двомовність», а кому — «рускій мір»

Автор:

|

Грудень 10, 2015

|

Рубрика:

Кому — «двомовність», а кому — «рускій мір»

Девочка, ты меня притесняешь

Наприкінці жовтня ц. р. в Києві відбулася зустріч із aмериканською журналісткою Енн Епплбаум, фахівця з проблем Центральної та Східної Європи, довгорічного редактора The Economist і члена редакційної ради The Washington Post. Її знають читачі різноманітних англомовних газет США та Великої Британії й її книжок, серед яких і Gulag: A History (2003), за яку 2004-го вона отримала Пуліцерівською премію.
Олександр Ярощук на сторінках журналу Platfor.ma цитував виступ п. Епплбаум-Сікорської, які свідчать про її поінформованість, глибокий інтелект та оригінальність бачення проблем та їхнього вирішення. Її безкомпромісне ставлення до путінської аґресії, до анексії Криму, до окупації східної України, до порушення міжнародного права та порядку могло б стати прикладом не одному політикові.
Анн Аппелбаум пояснила і ширше значення націоналізму, і те, як на Заході часто хибно пишуть про український націоналізм. Журналістка висловила думку, що в 1990-х рр. було багато людей, хто не відчував якоїсь прив’язаності до України. Тоді не було сильної правової держави (її нема і зараз), інституцій, із якими б люди поєднувалися.
Жінка навіть написала статтю Nationalism Is Exactly What Ukraine Needs. У ній вона доводить, що українці — не націоналісти, навпаки — вони недостатньо націоналістичні, недостатньо патріотичні і в цьому — їхня проблема. Вона висловила думку, що «не можна мати демократію, якщо їй не передував націоналізм. Так було у Франції, Великій Британії, Німеччині і США, де демократія була результатом націоналістичної революції».
Стосовно революцій (вона вживала словосполучення вулична революція) п. Епплбаум висловила своє скептичне ставлення. Вона вважає, що вуличні революції не вирішують проблеми, але приносять людям розчарування. Незважаючи на те, що доповідачка дуже логічно обґрунтувала свій скептицизм щодо революцій, але її твердження про «системні зміни, включення великої кількості активних людей із різних професій і відданий політичний клас в Україні» не могли перемогти в Україні, бо такого немає й досі. Коли б не Помаранчева та Революція гідності, то в Україні досі сиділи б у своїх «феодальних» угіддях олігархи, а народ бідував би ще більше.
Розчарування українськими революціями настало тому, що їхні учасники повірили популістам. Революція гідності могла бути успішною, коли б її вимоги взялися виконувати ті, хто брав у ній участь, а не ті, хто казав із трибуни протестувальникам те, що вони очікували, а отримавши бажане, забути про обіцянки.
Дещо відірваною від логічного мислення та й від реальності була оцінка журналісткою двомовності. «Україна має кілька речей, якими може пишатися, і одна з них — наявність двох національних мов. Мультимовна ідентичність — успіх України. В Україні, як і в Канаді, це можливо. Україна — історично двомовна країна. Найкраще рішення — вивчення двох мов у школах, як це відбувається у Канаді».
Канада постала на основі угоди провінцій Онтаріо, Квебек і Нова Шотландія (1867) з рівнопраним використанням англійської та французької мов, тому двомовність тут обґрунтована. Україна ж ніколи не підписувала з Московою угоди про спільну державу, а тому і ніколи не передбачалося використання обох мов.
Московська держава після Переяславської угоди ніколи не ставилася до українців, як до рівних. Петро І змінив назву Московія на Росію і брутально нищив українські села та міста. Московський садизм століттями дався взнаки українцям, а його вершиною став Голодомор 1932-1933 рр.
Але московити нищили не тільки фізично людей, вони забороняли українську мову — спочатку письмову, а потім і розмовну. Тому шановна доповідачка переборщила, заявивши, що «Україна — історично двомовна».
Російськомовних українців не можна прирівнювати до квебекців, валонців у Бельгії, чи німців, французів, італійців у Швейцарії, бо ті були й залишились етнічним цілим. Із російськомовних в Україні етнічних росіян — якихось 15 %, а більшість — українці й інші національності, в яких комуністи відібрали рідну мову. Отже, двомовність в Україні має характер насильства, нетолерантності до корінного населення, кривди не тільки для етнічних українців, але й інших національних меншин.
Польшу москалі не змогли зробити «двомовною», бо забракло на це часу, та й серед поляків не було «православних братів», котрі допомагали б руйнувати польську мову та національність. Двомовність в Україні є свідченням непересічної інтеліґентності населення, його толерантності та поваги до сусіди та ненав’язування свого. Приклад двомовності, який наводить п. Епплбаум, мовляв, у Києві дискутують один російською, а інший — українською не є прикладом існування двомовності, а лише наслідком шовіністичного виховання.
Звісно, діти повинні мати можливість у школі вивчати будь-яку мову і в українських школах вони її мають. Але допоки в Україні міністри та посадовці будуть взірцем неповаги до державної мови лише тому, що володіють тільки мовою окупанта, про двомовність і згадувати зась.
В Україні нікого не переслідують за мову, не забороняють іншомовних книжок, як це роблять у Росії, де книжки українською можуть оголосити екстремістськими. Єдина Українська бібліотека в Москві зазнає постійних переслідувань, а її директорку Наталію Шаріну навіть посадили під домашній арешт і це — саме через українську книгу!
Про існування російськомовних патріотів України знає вже цілий світ і навіть Путін. Їм удячна вся Україна за участь у захисті незалежності проти російського аґресора. Саме російськомовні добровольці є доказом того, що не мова визначає ким вони є, а їхнє серце, їхня любов до рідної землі. І не вони вимагають двомовності, а ті, хто сподівається через мову окупувати всю країну.
Українську в Україні багато людей не вживає, бо «звикли до російської, так легше, бо ви і так розумієте» тощо. Московська пропаганда далі ширить брехню про нашу мову, привласнює нашу історію, бреше про старшебратство, про одну віру, один народ, одну мову та «рускій мір».
Навіть такій високоосвідченій людині, якою є Енн Епплбаум, важко зрозуміти, що дехто може вимагати «двомовність» не тому, що хоче справедливості, рівності та поваги, а для того, щоб принизити, показати свою зневагу, приховати своє незнання власної історії та власного коріння.
Відомий український журналіст Сергій Грабовський у статті «Хто за кого воює у гібридній війні» («День», 4.12.15) дуже влучно зазначив, що «коли хтось із публічних осіб, котрі добре володіють українською, воліє на телебаченні та радіо виступати російською, то це означає дуже багато й дає цілий спектр можливих інтерпретацій. Бо ж ідеться про знакову річ, особливо важливу під час «гібридної війни».
Найменшим злом тут можна вважати банальну дурість політика чи його бажання похизуватися своїм знанням російської перед якоюсь заїжджою московською кореспонденткою. Найбільшим злом у цьому контексті є політична маніфестація й орієнтація на збереження України у складі «руского міра». Втім, є ще проміжний варіант — консервація України в такому собі безнаціональному стані, у мовно та культурно розколотій ситуації, за якої олігархам якнайлегше продовжувати безкарно грабувати ресурси держави й її громадян.
Саме тому не слід «подавати руку двомовності», бо вас потягнуть у «рускій мір», який нічого доброго не принесе. Сергій Грабовський попереджає, що «не варто забувати: саме російська культура, за всієї своєї величі, породила першу тоталітарну ідеологію. Ця ідеологія та практика — більшовизм — виявилися витвором обожнюваної багатьма інтелектуалами імперської культури початку ХХ ст. І найгірше, що очищення російської культури так і не відбулося, ба більше — її імперсько-тоталітарний мейнстрім в останні десятиліття набув нової сили».
Аґресивні дії Кремля проти Грузії, України, а тепер — ів Сирії є попередженням для українців триматися свого, бо двомовність є лише «троянським конем» у гібридній війні.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...